Василь ТКАЧЕНКО, головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України

Прихована жахлива сутність абсолютної влади, яка є насправді проєкцією масової нікчемності всієї соціальної периферії, несуть у собі заряд звіриної злоби й насильства. І Буча є тому переконливим прикладом. Заперечити це неможливо.

І тут, як і після розгрому нацистів у 1945 році, рано чи пізно постане сакраментальне питання про міру відповідальності кожного росіянина за злочини, скоєні путінським режимом.

У ставленні до перспективи неминучого процесу на зразок Нюрнберзького російська громадськість поділилася на декілька категорій. Аналітик 24-го каналу Неллі Лейпіш вичленила три головні категорії: 1) «войовничих великоросів», фанатів Путіна, що самовпевнено націлені на «боротьбу за історичну справедливість» і «проти НАТО»; 2) «помірно хороших росіян», котрі стали говорити про «мир для усіх» і «лиш скоріше б усе це закінчилося»; 3) тих рішучих одиниць, які засудили неспровоковане вторгнення й висловили щирий жаль за дії своїх земляків – їм, як правило, довелося полишити Росію й мігрувати. Серед названих категорій найбільшу частину складають оті самі «помірно хороші росіяни» із своєрідною філософією життя: «Мені до цього немає діла, я ні в кого не стріляв. Я за мир у всьому світі. А українцям ліпше було б усім здатися, інакше їх усіх переб’ють».

А тим часом все жорстокішими стають бої за визволення України, все інтенсивніше в Росію надходять пакети із «вантажем 200» і дедалі очевиднішою стає перспектива Гаагського трибуналу над призвідниками агресії. Відповідно все настирливіше в інформаційному полі Росії мусується тема «хороших росіян». І спрямовується вона проти одного із фундаментальних  положень часів Нюрнберзького процесу про політичну відповідальність кожного із громадян за дії тієї влади, яку він обирав чи, принаймні, яку терпів. Така настанова не влаштовує «помірно хороших» – вони переводять дискурс в площину побутових розмірковувань: мовляв, є люди «хороші», а є люди «погані». А влада – то окреме питання, бо я на неї не впливаю. За війну відповідає Путін тощо.

Щодо останніх суджень на рівні масової свідомості, то віце-президент Асоціації політичних психологів України Світлана Чуніхіна застерігає: тема «хороших росіян» є в’язкою й такою, що набиває оскомину, тому що «при її обговоренні змішуються регістри приватного й публічного, індивідуального й колективного». Так, на приватному рівні окремих доль, характерів, суджень, емоцій, люди, безумовно, можуть бути хорошими й поганими поза своєю належністю до національності. Ті чи інші особистості можуть бути здатними на вчинки, вони можуть відчувати сором за свою країну, або ж відчувати емпатію до чужої країни. Однак це все прояви приватного життя, хоча й інспіровані політично. А війна – це вже групове явище, на цьому рівні актуалізуються зовсім інші психологічні механізми й процеси: воюють держави, нації, інституції, а не окремі люди.

З огляду на ці зауваження, можна спілкуватися із окремими морально стійкими людьми що мешкають у фашизованому хворому суспільстві. Однак ці стосунки не впливають жодним чином на ті інституції, які уможливлюють війну проти України. При тому ця категорія людей не може бути кваліфікованою як «хороші росіяни». Хіба що «хорошими росіянами» стануть ті, чиї дії зможуть впливати на зміну путінського режиму, його інститути, і тим самим сприятимуть припиненню війни, унеможливлять її як зараз, так і на майбутнє. Це може бути хтось на зразок Фріца Бауера – генпрокурора землі Гессен (ФРН), що викорінював нацизм у повоєнній Німеччині. Врешті-решт, це може стосуватися тих росіян, які поповнили лави якогось підрозділу Збройних Сил України.

Тим часом політизоване і широко вживане поняття «хороші росіяни» побутує на рівні масової свідомості. Еволюція цього феномену така. В травні 2022 року у Вільнюсі на конференції опозиційного Антивоєнного комітету Росії на порядку денному обговорювалася й ідея створити спеціальний «документ «хорошого росіянина». Ідея виходила від члена Антивоєнного комітету Росії Михайла Ходорковського. Йшлося про створення спеціального посвідчення чи поручительства, де буде зазначено, що подавач цього документа, хоч він і є громадянином Росії, однак не підтримує путінський режим і його воєнну агресію в Україні. Передбачалося, що цей документ покликаний був полегшити життя політичним емігрантам, котрим через «токсичність» російського паспорта на Заході не дають віз або ж видів на проживання, не відкривають рахунок у банках, не беруть на роботу чи не здають квартиру.

Врешті-решт ідея «паспорта для хорошого росіянина» з тріском провалилася, але саме поняття «хорошого росіянина» так і не було знято із порядку денного. Як зазначають аналітики, воно прижилося не в останню чергу  внаслідок запозичення терміну «хороші німці» часів денацифікації після розгрому нацистської Німеччини. На той час окупаційна адміністрація союзників здійснювала там процедуру визначення причетності того чи іншого німця до нацистських злочинів. Годі було сподіватися, що ця процедура водночас очистить німецьке суспільство від нацистської скверни, адже прихильниками нацистів, а то й активними учасниками воєнних часів, було практично все населення. Лише чисельність членів нацистської партії у 1945 році досягла рівня 8 млн осіб.

Як би хто не оцінював здійснювану союзниками політику денацифікації – «успішною» чи «провальною» – вона все-таки принесла позитивні результати. Щоправда їх довелося чекати довгі десятиліття, аж поки не виросло нове покоління, що не зазнало на собі результатів нацистської пропаганди. А в перші повоєнні роки переважна більшість німців, поставши перед «денацифікаторами», стверджували, що нічого не знали ні про Голокост, ні про звірства СС. Вони запевнювали, що ніколи не схвалювали війну, а якщо хто і вступив до НСДАП, то лише тому, що так було заведено. Зрозуміло, що німці лукавили – можна було не знати про Освенцім чи Бабин Яр, але не знати про «Кришталеву ніч» чи єврейські гетто було неможливо.

Однак і самим «денацифікаторам» доводилось лукавити – часто-густо робити вигляд, що вони вірять у щирість розкаяння. І для цього були підстави. Для налагодження в зруйнованій країні нормального життя необхідно було знайти й залучити до роботи сотні й тисячі управлінців та фахових спеціалістів. Їх можна було мобілізувати лише з колишніх службовців гітлерівського режиму. Наприклад, в лікарні Бонну зі 112 лікарів 102 були колишніми членами НСДАП. Чи означало це, що лікувальний заклад треба закрити? В Баварії лише 5% суддів не мали у своїй біографії нацистського минулого. А тим часом для нормальної роботи судової системи потребувалось принаймні 12-15 суддів на 100 тисяч жителів. Велика частина співробітників дипломатичного корпусу Німеччини були колишніми членами СС, а багато управлінців взагалі служили в Гестапо. Що вже говорити про учителів шкіл – дітям слід було невідкладно організувати систему освіти. Віднайти людей без «темного минулого» було практично неможливо. І їх доводилося залучати із того людського контингенту, який був. Але їх доводилося перевиховувати й вишукувати серед них «хороших німців».

Сам процес «перевиховання» нагадував багато в чому імпровізований спектакль. Так, жителів Німеччини цілеспрямовано возили на екскурсії в табори смерті й змушували відвідувати покази документальних хронік із концтаборів Центральної і Східної Європи. Згідно свідчень сучасників подій більшість глядачів потай уникали дивитися на екран – вони або відвертали голову, або дивилися собі під ноги. Однак були змушені не покидати залу кінотеатру, бо ніхто не хотів бути скомпрометованим перед окупаційною владою, а ще після перегляду хроніки кожен міг отримати карточку на невеликий харчовий пайок. У підсумку результатів перевиховання довелося чекати довгі десятиліття. Опитування показали, що нацизм німці назагал не сприймали як абсолютне зло, зауважуючи, що «не все так однозначно». У 1951 році лише третина громадян ФРН вважала, що Німеччина одна винувата у Другій світовій війні. Щоправда у 1967 році, після судових процесів у Франкфурті над колишньою адміністрацією Освенціма таких уже було дві третини.

Австрія в 1945 році, відразу після формальної відміни аншлюсу (приєднання до Німеччини у 1938 році), проголосила себе «першою жертвою нацизму». Згодом на цій ідеї вповні офіційно будувалася вся повоєнна  політика країни. Австрія хоч і була повноцінною частиною Третього рейху, не визнавала своєї відповідальності за злочини нацистського режиму, не платила репарацій і не переслідувала колишніх членів НСДАП та інших нацистських організацій. Так само в Італії й до цього часу побутує широко розповсюджений мем про добрих і чуйних італійців, для яких чорне двадцятиліття (1922-1943) виявилося не більше ніж прикрим випадком – просто Муссоліні заморочив голову «хорошим італійцям».

І от на авансцені сьогоденного інформаційного поля з’являється ідея про «хороших росіян», які, мовляв, побудують таку ж «хорошу Росію», визнають пріоритет міжнародного законодавства й укладуть врешті-решт нормальні відносин зі сусідами і країнами консолідованого Заходу. Як то мовиться: блажен хто вірує. Так, відстоюючи ідею «паспорта хорошого росіянина» на тій же травневій конференції у Вільнюсі, Євген Чичваркін і словом не промовився про боротьбу з путінським режимом. Зате перейнявся ідеєю як би полегшити життя в Європі заможним емігрантам із Росії, посприяти їх адаптації в країнах перебування. Судячи з різних джерел, кількість людей, що від’їхали з Росії в 2022 році вимірюється приблизно сотнями тисяч, можливо понад мільйон. Відповідно їх називають «найбільш масовою і найбільш радикальною опозиційною демонстрацією в новітній російській історії».

Та чи є серйозні підстави вважати цей контингент мігрантів радикальною опозицією? Ксенія Собчак, судячи з усього, досить близько знає цю публіку: «В Росії немало опозиційно налаштованих людей. Але якщо їх замкнути з Путіним, вони не вийдуть проти нього. Не підуть на площі. З тих же міркувань, з яких не підтримують те, що відбувається в Україні: вони за сите комфортне життя, а не за геополітичні подвиги, для них власна справа і сім’я – важливіші за державу. Ці конформісти, і європейські і російські, – основа будь-якого суспільства. Той самий середній клас, котрого у нас, на жаль, так мало».

Одним словом, це не та публіка, котра збирається наблизити час побудови «прекрасної Росії майбутнього». Найголовніше для них – уникнути санкцій з боку виконавчої влади країн Заходу. Так само важко собі уявити, чи допоможе цій категорії людей організація екскурсій в Бучу й Ірпінь, Маріуполь чи Бахмут після закінчення війни. Отже їх треба сприймати адекватно. На тепер є різні групи росіян: що проживають у пострадянських державах; радянські емігранти; пострадянські емігранти; емігранти 2022 року. Але це зовсім різні групи, котрі ні в жодну єдину діаспору, подібну до єврейської чи вірменської, поки що не склались. І далеко не факт, що ініціатива із «паспортом хорошого росіянина» призведе до формування повноцінної російської діаспори. А тим більше до їхньої опозиційної настанови.

Поки що про щось позитивне з їхнього боку важко почути. Хіба що, пише Юрій Романенко, частіше трапляється навпаки: «Заява російського публіциста Віктора Шендеровича про те, що він з Україною до першого повороту зірвало український інет. Помилка Шендеровича в тому, що він заїкнувся про український нацизм і «наших мальчиков», котрі сьогодні виявилися в Україні. Його кейс в черговий раз нагадав, що на російських лібералів й інших «хороших росіян» слід дивитися дуже інструментально. Тому що ми з ними дійсно до першого повороту. А після повороту вони можуть виявитися ворогами… Шендерович може віднайти виправдання кривавим слідам «русских мальчиков» в Україні, а ми жодних виправдань не приймемо, тому що ціна омани цих «мальчиков» – руйнування нашої країни і знищення десятків тисяч, а вже можливо й більше, українців».

Щоправда, висловлюються думки, що «нова російська діаспора» (та, що намагалася самоорганізуватись в 2022 році) на відміну від «старої», якщо не сьогодні, то в майбутньому має певний шанс зіграти ключову роль в реформуванні Росії після закінчення правління Володимира Путіна. Але чи здатна вона відмовитися від великодержавних амбіцій? Поки що якихось помітних зрушень не спостерігається. Отже «паспорт хороших росіян» покликаний поки що поліпшити життя одній категорії людей, в той час як проблемами зміни путінського режиму будуть перейматися зовсім інші люди, у котрих такого паспорта не буде. От така іронія історії.

Тобто, не варто спокушати себе сподіваннями, що еміграційна хвиля росіян є свідченням їхнього протесту проти дій путінського режиму. По-перше, не зрозуміло, яку частку складають у їх числі політично активні громадяни, тобто чи не стосується значна частка мігрантів простої економічної релокації працівників хоч би тієї ж ІТ-галузі. По-друге, не відомо яку частку серед тих, що уникають мобілізації, складають люди, що не підтримують війну з Україною. Так, в інформаційному полі досить часто можна зустріти матеріали про добровільну участь росіян у «пропутінських» мітингах за рубежем. В той же час антивоєнна активність серед них залишається досить невиразною: із 15 тисяч російських студентів у ФРН петицію проти війни підписало за 11 місяців всього 208 чоловік – десь на рівні 0,01%. Оце і є показник «хороших росіян».

Коли йдеться про саму Росію, то скидається на те, що антивоєнний протестний потенціал багато в чому перебільшений. Із своєї  в’язничної камери Володимир Кара-Мурза  написав, що понад 17 000 затриманих антивоєнних демонстрантів набагато перевершують по чисельності сімох людей, арештованих на Червоній площі в Москві у 1968 році, що протестували проти вторгнення в Чехословаччину. Все це правда. Але так само правдою є те, що відсоток нині протестантів складає десь понад 0,001% від загальної чисельності населення Російської Федерації. З огляду на цю статистику важко говорити, що у розв’язуванні війни проти України винуватий лише Путін, а російський народ змушений «жити на правах заручників». Наразі соціологічні дані засвідчують, що рейтинги Путіна залишаються досить високими – згідно даних Льва Гудкова («Левада-Центр») рівень схвалення війни в російському суспільстві впродовж всього 2022 року завжди перевищував 70%.

Отже, замість того, щоб всіляко лобіювати тему «хороших росіян», представники російської опозиції мали б дистанціюватися від самої ідеї «русскости» в її інтерпретації Олександром Дугіним, а натомість голосно й однозначно заявити, що Крим складає собою невід’ємну частину території України, що вони підтримують ідею відмови Росії від ядерної зброї, що виступають за поразку Росії у розв’язаній нею ж війні проти України і за торжество принципу непорушності кордонів. А в цілому, що російському народу доведеться пройти через чистилище каяття і покути своєї вини за вчинені звірства не лише в Бучі, але й в усіх спустошених містах України. Поки що «хороші росіяни» до цього не готові. Як пише Василь Рибников, «дуже хороші росіяни продовжують наполегливо скандалити в соціальних мережах – часто самі з собою, – на одвічну російську тему «А чому це я повинен почувати себе винуватим?!». Ну, звичайно ж, не повинен. Коли ти дуже хороший росіянин, ти взагалі нічого не повинен – навпаки, всі винні тобі, і дуже багато».

Одначе, судячи із рівня масового сприйняття проблеми, без курсу лікнепу на тему винуватості тут не обійтися.