Василь ТКАЧЕНКО,

головний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії НАН України, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України

 Треба визнати факт: путінські репресії призвели до витіснення критичної наукової думки на периферію суспільно-політичного життя Росії. Уже в 2014 році після незаконної анексії Криму й окупації частини Донбасу академічна громадськість Росії відчувала себе «жахливо одинокою в своїй країні». Саме на цьому моменті наголошував один із провідних соціологів «Левада-Центру» Олексій Левінсон. На той час у Росії лише 16% опитуваних не підтримували політику Путіна, а переважна більшість народу вбачала в ньому лідера нації. Назагал, зазначає Левінсон, ситуація склалася патова: «Інтелігенція має генерувати нові ідеї. І мені найтяжче те, що закінчився час Болотної не в тому розумінні, що ніхто більше не стоїть під стінами Кремля й не махає кулаком, а в тому, що припинилася та дуже потужна хвиля інтелектуального опрацювання ситуації, котра супроводжувала протест. Зараз, як мені здається, залишилися одиниці людей, котрі думають, осмислюють. Решта просто сидить, взявшись за голову: «Боже…». Або взявшись за чемодан». Російська суспільна думка була назагал паралізованою.

Повномасштабне вторгнення в Україну взагалі викликало кризу світового порядку, що супроводжувалася новими актами безпрецедентної жорстокості по відношенню до мирного населення, в тому числі й до представників гуманітарних наук. Рідко хто був готовий вдатися до стратегії інтелектуального спротиву. Та ось автори збірника «Перед лицом катастрофы» Марія Майофіс та Ілля Кукулін проводять «явні паралелі із злочинами нацистської армії і «силових структур» (СС, Гестапо) в окупованій Східній Європі. Очевидно й те, що радикальні російські пропагандисти готові застосовувати риторику, що виправдовувала геноцид по відношенню до українців як культурно-історичної спільноти, подібно до ідеологів нацизму, котрі виправдовували геноцид євреїв і слов’янських народів на територіях, підконтрольних Німеччині. Є й інші причини… у російської агресії є очевидний ініціатор – Володимир Путін. Крім того, війна супроводжується масштабною пропагандистською (і дуже брехливою) кампанією з боку Росії…».

Не можна не віддати належне цим російським науковцям, які наважилися сказати слово правди всупереч масовому низькопоклонству кремлівської професури. Після висловлення власної думки у соцмережах проти «спецоперації» в Україні їх було звільнено з роботи у Національному дослідницькому університеті «Вища школа економіки», 4 березня вони покинули Росію, а з вересня 2022 року стали працювати науковими співробітниками Центру дослідження російської культури Амхерст-коледжу (США). Своє нове призначення вони вбачають у тому, щоб продовжувати традицію європейських філософів (А. Камю, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс), які, перебуваючи в підпіллі чи еміграції, опрацьовували програму нового гуманізму. Отже, науковці обрали свободу, і їхній вчинок викликає повагу.

Чи означає це, що ми маємо однозначно прийняти результати їхнього концептуального аналізу? Зовсім ні, та й вони навряд чи на це розраховували. Зокрема йдеться про «порівняння дій російської верхівки з агресією нацистської Німеччини». Питання це настільки важливе, що потребує при нашому аналізі досить широкого цитування російських колег: «Політичні журналісти і блогери – українські й опозиційні російські, та й інші – часто описують злочини російської армії на окупованій українській території, як нібито вони були обумовлені готовою, наявною ідеологією, і використовують для її озна­чення слово «рашизм». Цей неологізм уже став негативним клеймом, що маркує все, пов’язане із сучасною Росією. У статтях журналістів чи текстах блогерів, емоціонально шокованих тим, що відбувається, він психологічно пояснимий, але як аналітичний термін «рашизм» має суттєві недоліки: він надто оцінковий, не визначає чітко, з якими феноменами масової свідомості і поведінки ми маємо справу, і припускає, що агресивна політика російського режиму і терор окупантів властиві лише Росії й випливають зі специфічних обставин, властивих історії Росії – але не інших країн».

Зосередимось на останній тезі. Виникає запитання до авторів: яка б сторона істини нам відкрилася, якби ми «припустили», що агресивна політика російського режиму і терор окупантів наразі є зумовленими властивостями «інших країн»? Ми б отримали абсурд – яке взагалі відношення мають народи інших країн до злочинів російської армії на окупованій українській території? Інша справа, коли ми стверджуємо, що жорстокість режиму і терор окупантів «випливають зі специфічних обставин, властивих історії Росії». І тут ми знайдемо масу історичних прикладів звіриної жорстокості – взяти хоча б криваву «інкорпорацію» Новгорода у склад Московської держави (1478), чи різанину старого й малого в Батурині (1708). З такою традицією розстріл 20 тисяч польських офіцерів у Катині (навесні 1940) уже сприймається як російська традиція, а не прикра випадковість. Тоді зрозумілими стають і спонукальні мотиви жорстокості росіян в Україні.

Однак, коли діло доходить до того, щоб визнати термін «рашизм» різновидом фашизму, так само як радикальним різновидом фашизму є нацизм, Кукулін і Майофіс раптом спиняються перед невидимою «червоною лінією», яку не наважуються переступити. Власне, не вони одні – це типова поведінка багатьох російських дослідників. І не лише російських. Застосування неологізму «рашизм», вважають автори, «засноване на уявному узагальненні: у ньому змішуються описи збройної агресії, імперіалістичних амбіцій й мобілізаційного потенціалу сучасного російського режиму – і пасивності, що вражає, з боку значної частини російського населення і його готовності, як нині здається, безкінечно пристосовуватися до того, що відбувається».

Описану вище характеристику Росії Марія Майофіс та Ілля Кукулін чомусь кваліфікують як «есенціалістську риторику» (вчення про глибинну приховану сутність) і закликають відмовитися від узагальнення цього поняття – «рашизм». Аргументи пропонують такі: відправною точкою аналізу має стати те, «наскільки описані… особливості російського режиму є унікальними, а наскільки – крайнім виразом авторитарно-популістських тенденцій, що в цілому набрали великої сили в сучасному світі». Тобто, вважають російські науковці, Росію треба інтерпретувати «не як виключну країну, а як одного із «флагманів» у розвитку кризи відкритої публічної сфери і виборної демократії, що відбувається в цілому ряді держав одночасно». Іншими словами – нині багато країн пішли шляхом крайнього авторитаризму, тож, мовляв, нема чого вживати термін «рашизм» як щось специфічно російське. От уся логіка й звелася то того, що, нібито, коли усі винуваті, то й Росія не гірша від інших.

Якщо навіть допустити, що путінський режим не є унікальним (Якому ще лідеру країни Міжнародний кримінальний суд в Гаазі видав ордер на арешт?), то як маємо поступити із характеристикою російського народу – його здатністю «до безкінечності пристосовуватися до того, що відбувається»? Пошлемось на свідчення безпосередньо з «лінії вогню». Ще в 2014 році журналістка «Нової газети» Олена Рачева зафіксувала: «У серпні, в розпал боїв на Донбасі, я їздила по російських хуторах поблизу кордону з Україною. Усі місцеві знали, що поруч ідуть бої, що в полях стоять міномети, чули, як ті обстрілюють Україну. Але при цьому половина місцевих говорили: так, російська армія бере участь у війні, але хай це залишиться між нами, ми ж усі патріоти. А половина – що жодних мінометів немає, що стріляють лише в Україні, а ми лише чуємо відлуння. Так говорили десятки людей. До цих пір не розумію: вони брехали мені? Чи собі? І чи не брешуть також собі росіяни, коли заперечують, що наші військові воювали в Україні, і говорять, нібито ми не винуваті в цій війні?».

Мимоволі виникає запитання: до якої ще «глибинної прихованої сутності» есенціалізму маємо апелювати, коли на очах тисяч свідків відбуваються обстріли української території, а люди при тому тупо дотримуються брехливої настанови Путіна – нібито Україна готувалася напасти на Росію, то, мовляв, у Кремля не залишалося вибору? Невже треба було чекати довгі роки, щоб врешті-решт вустами кримінального злочинця і ватажка найманців Євгена Пригожина було вголос заявлено: самі ж росіяни і винуваті у стражданнях жителів Донбасу! Пригожин заявив, що в період з 2014-2022 років Донбас розкрадався. Йдеться про тимчасово окуповану частину Донбасу. За словами Пригожина, крали переважно люди із адміні­страції президента країни-агресора, генерали ФСБ й олігархи. Ватажок найманців також зізнався, що це достоту росіяни вторглись у Донбас з 2014 року, що Збройні Сили України не збиралися нападати на Росію спільно з блоком НАТО, що Україна не бомбила вісім років Донбас, а лишень обмінювалася ударами у відповідь на провокації російських військових. Згідно його слів станом на 24 лютого 2022 року «війна була потрібна олігархічному клану, що керує Росією. Війна була потрібна щоб поставити президентом України Медведчука».

Наскільки ці визнання будуть сприйняті російським суспільством – говорити поки зарано. Наразі доводиться фіксувати феномен тривалого консенсусу між путінським режимом і переважним загалом населення. Саме тому Марія Майофіс та Ілля Кукулін акцентують увагу на тому, що дослідження зв’язку режиму і російських громадян належить здійснювати знову й знову. Порівнюючи стан справ нинішньої Росії із нацистською Німеччиною вони наголошують на факті принципово відмінного характеру цього зв’язку: «В Німеччині цей зв’язок був опосередкований насамперед завдяки добре опрацьованій ідеології націонал-соціалізму, представленій у книгах, статтях, радіопередачах, кінофільмах, виступах політиків тощо. У сучасного російського режиму немає закінченої ідеології, не дивлячись на те, що, на думку аналітиків, літом–восени 2022 року путінська адміністрація намагалася – й продовжує нині – опрацьовувати власну ідеологію на основі апокаліптично-конспірологічних і радикально-ксенофобських побудов Олександра Дугіна, Олександра Проханова, Вардана Багдасаряна і Костянтина Малофеєва».

Чи буде така ідеологія опрацьованою чи ні, а до того ж наскільки послідовною вона виявиться – судити зарано. Поки що «глибинний народ» здійснює злочини відповідно до традиційної усталеної моралі. Результати ми вже бачили на прикладі тієї ж Бучі. Хіба тут внесе поправки запроваджуваний у практику новий предмет вищої школи під назвою «Основи російської державності»? Чому ми за лекало беремо практику нацистської Німеччини, коли ідеологи Росії наввипередки торочать про «особливий російський шлях»? Дійсно, на відміну від нацистської Німеччини, де потужна ідеологічна кампанія передувала воєнній агресії, в путінській Росії все діється навпаки – перш здійснюються криваві злочини, а вже потім ідеологи шукають якесь виправдання. Чи ж від цього практика рашизму перестає бути нацистською по-суті?

Не є переконливою аргументація, що відсутність виробленої фашистської ідеології на зразок гітлерівської «Майн кампф» означає, що путінський режим, мовляв, ще не досягнув стану фашизації. По-перше, не можна двічі зайти в одну і ту ж річку. Не можна узагальнену практику німецького нацизму прикладати до різних суспільств і вимагати абсолютної тотожності. По-друге, час класичних ідеологій минув, у тому числі й нацистської. На зламі ХХ і ХХІ століть відбулося переосмислення конфігурації тієї чи іншої ідеології від її «класичної» форми у бік створення «ідеологій-гібридів», котрі мають оперативно реагувати на виклики часу. На практиці в ідеології Росії існує «мале ядро», що містить найфундаментальніші принципи – нацизм, расизм, антисемітизм тощо. Елементи інших ідеологій, судячи з усього, складають певний набір принципів, що формують «велике ядро» – консерватизм, православний фундаменталізм, антиглобалізм. Ще якісь ідеології перебувають «на периферії», і їх принципи можуть бути затребуваними за тих чи інших обставин – наприклад, антиколоніалізм чи гомофобія. У такий спосіб формується державна ідеологічна доктрина як відкрита система, сприйнятлива до ідеологій-конкурентів, взаємодія з якими утворює залежно від обставин різноманітні ідейні конфігурації, у яких на перший план виходить то один, то другий складник за неодмінного збереження засадничих принципів «великого ядра». Ось це «ядро» в комбінації з іншими елементами і складає ідеологію рашизму.

В зазначеному контексті слушною видається пропозиція Марії Майофіс та Іллі Кукуліна – уважно поставитися до ідеї Петера Слотердайка «вважати цинічний світогляд наступною стадією розвитку «хибної свідомості» після ідеології… Ця концепція може виявитись корисною з двох причин: вона відкриває нову перспективу розгляду феномена сучасного цинізму і припускає, що, крім ідеології, зараз можуть існувати й інші форми «хибної свідомості», тобто пізнання соціальної реальності, заснованого на послідовному і вкрай пристрасному її «перекодуванні».

Ілюстрацією цинічного підходу кремлівських пропагандистів може послужити пояснення цілей повномасштабної агресії Росії проти України: спочатку такою ціллю була проголошена «денацифікація» України; після розгрому під Києвом було заявлено про «захист російського населення Донбасу»; потім дійшло до проголошення «десатанізації» України, оголошення «священної війни»; потім зійшлися на необхідності «перепрограмувати» українців. Не дивно, що після такої «розкрутки» відник російського телеканалу Russia Today Антон Красовський у жовтні 2022 року закликав у прямому ефірі «топити в річці і спалювати у хатах українських дітей, якщо лиш вони заговорять про російську окупацію». Дивно, але на фоні загального рівня ненависті до України така заява раптом здалася аж надто кровожерливою – очевидно між кремлівськими лакузами була домовленість декларувати «любов до дітей». Про людське око Красовського звільнили з RT, а сам він приніс нібито публічні вибачення у якійсь досить дивній формі: «Я ж не сказав, що їх слід убивати, хоча я одного разу сказав, що слід топити і палити…». Тобто, людожерське ставлення до україн­ських дітей у нього власне не змінилося.

Та й не могло змінитися, адже слідчий комітет Росії не побачив складу злочину у закликах Антона Красовського «топити й палити» українських дітей. Про це правоохоронні органи заявили у відповідь на запит адвоката Євгена Ступіна: «Матеріал спершу спустили в управління по Москві, потім перенаправили в МВС, оскільки Слідчий комітет РФ не вбачає підслідності. Тобто, не розпалював він ворожнечі своїми закликами. Очевидно, збуваються найгірші припущення, що пропагандиста вирішили "відмазати"».

Після такого рішення в пересічного росіянина закономірно виникає відчуття внутрішньої порожнечі: протестуй чи не протестуй, а нічого не змінюється. Часом у соціальних мережах висловлюється думка, що непогано було б покаятися. Але для цього потрібен високоморальний сповідник. Путін на таку роль не годиться, й альтернативи поки не видно. Тож за ідею великодержавності доводиться платити високу ціну: люди убивають людей, знищується соціальна інфраструктура. Зберігається звичка терпіти самодержавство, особливо звичка жити в атмосфері страху. Наслідки ціни за подібну систему цінностей будуть відчуватися ще десятиліттями.