Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка

 

Тарас Шевченко, який уже своїм народженням став на прю з імперією за двісті років до сучасних українців, розпочав свій Щоденник у червні 1857 року на засланні в Новопетровському укріпленні: «Запишемо все бачене і чуте і все, що серце продиктує». Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт зболеного, але чистого поетового серця. Цей унікальний твір є вербальним зображенням його ментальної кардіограми. 

Звісно, що російськомовний Щоденник неодноразово перекладався українською мовою.

Хай мудрий читач сам поставить кому в назві статті чи запропонує іншу.

Передслово

Період ведення Щоденника (з 12 червня 1857 року до 20 травня 1858 року) становить 343 дні, з яких 34 дні Шевченко пропустив, а ще за 10 днів записи зробили його приятелі та знайомі. Таким чином, Тарас Шевченко залишив у Щоденнику 299 днів безцінних власноручних записів. У них, зокрема, зафіксовано перемогу Кобзаревого духу в єдиноборстві з Московщиною. Як жоден інший твір, Щоденник особливо переконливо показує, що Шевченкові «довелось запить з московської чаші московську отруту» за весь український народ.

Наприкінці XIXстоліття це зробив автор першої наукової біографії Тараса Шевченка письменник, історик літератури Олександр Кониський(1836–1900). Через чверть століття переклад здійснив український письменник і літературознавець Богдан Лепкий (1872–1941), а у 1930 роках – український літературознавець і текстолог Леонід Білецький (1882–1955).

Ці переклади ввійшли в історію, відіграли і відіграють важливу роль у поглибленому знайомстві патріотичних українців, особливо молодих, із біографією Кобзаря, його творчістю. Не випадково на початку нинішнього століття було видано Щоденник Шевченка в перекладі Кониського спеціально для дітей середнього та старшого шкільного віку в серії «Шкільна хрестоматія» з передмовою українського письменника-шістдесятника, літературознавця, Шевченківського лауреата Валерія Шевчука й примітками українського письменника-шістдесятника Анатолія Шевчука (1937–2015).

І все-таки, все-таки… Є чимало негараздів, із яких поділюся лише крихтою (Шевченкове слово!)…

«А писати охота страшенна. І пір’я є застругані»

Отже, хто не знає, на момент початку Щоденника засланець не мав сталевого пера й вимушений був писати заструганим гусячим. А воно доволі швидко списувалося, що в роботі було незручно. За висловом Шевченка, «перо зопсувалось»…

Тож у найперших реченнях Щоденника Тарас Григорович не випадково бідкався (Шевченкові тексти даю у власному перекладі):

«Обрізуючи сей перший зошит для згаданих записок, я зламав перочинний ніж. Пригода, мабуть, незначна й не заслуговує тієї уваги, яку я їй виявляю, вносячи її як щось незвичайне в сю строкату книгу. Якби цей казус трапився в столиці або навіть у порядному губернському місті, то, натурально, він не потрапив би в мою пам’ятну книгу. Але це сталося в киргизькому степу, тобто в Новопетровському укріпленні, де подібна штучка для грамотної людини, як, наприклад, я, дорого коштує, а головне, що не завжди її можна дістати і навіть за чималі гроші».

У «Словнику української мови» одне зі значень слова «перо» – «застругана велика пір’їна гуся... що в давнину використовувалась для писання». Тобто «перочинний ніж» – це невеликий кишеньковий ніж для застругування гусячого пір’я. Немає жодної потреби перекладати Шевченковий термін як «складаний ніж», а тим більше – діалектним словом «цизорик» (або «цезорик»), як це робили Сергій Єфремов і Леонід Білецький. Очевидно, що це слово Шевченко вживав. Ось у листі до Андрія Лизогуба від 7 березня 1848 року з Орської фортеці він удячно перелічував усе, що той надіслав йому в подарунок: «І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі – все цілісіньке». Проте в Щоденнику нам залишено Шевченків словотвір – «перочинний ніж» – автор уживає його кілька разів, і в цьому контексті, на мою думку, він має залишитися в перекладі «перочинним ножем». Від слів «перо» (гусяче) та «чинити», тобто робити що-небудь, у цьому випадку – «застругувати перо».

До речі, у квітні 1854 року Шевченко напівжартома писав Якову Кухаренку, що «трохи не рік усе застругував перо, щоб написать до тебе лист…». Але Шевченкова фіксація в Щоденнику від 13 червня 1857 року, що вже «перья есть очинённые» у Кониського чомусь перекладена, як «пера готові є», а у Білецького – «пера є оправлені».

Лише в поемі Павла Мовчана про Тараса Шевченка зустрів я хвилюючо точні слова про незастругане перо:

От коли б знов огонь добути,

спіймати знов високу мить,

допоки на дорозі сутінь

й перо нестругане скрипить...

«Громоносний локомотив свиснув і зупинився…»

Про свій від’їзд із Москви, де Шевченко зупинявся дорогою з заслання в Петербург, він записав у Щоденнику 26 березня 1858 року:

«О 9-ій годині ранку розстався я з Михайлом Семеновичем Щепкіним і з його сімейством. Він від’їхав до Ярославля, а я, забравши свою мізерію, поїхав до залізної дороги...»

Починаючи з Олександра Кониського, словосполучення «железная дорога», ужите в російськомовному тексті Щоденника, перекладають як «залізниця», і формально це правильно. Проте в «Словнику мови Шевченка» таке слово взагалі відсутнє. Тоді як у листі до Пантелеймона Куліша від 4–5 грудня 1857 року, запрошуючи його до Нижнього Новгорода, Шевченко писав: «Я жду тебе, а ти стань мені за рідного брата: поцілуй свою любу жіночку за мене і за себе, та й гайда на залізний шлях». Отже, саме це, за Шевченком, – український відповідник. А ще – «чугунка». У березні 1858 року написав Михайлу Лазаревському з Москви: «...Сідай на чугунку та до мене, та вкупі і вернемося в Пітер». Таким чином, здійснюючи сучасний переклад Шевченкового Щоденника, ми зобов’язані максимально враховувати його мову, а в разі використання лексем, яких він не вживав, обов’язково зазначати це в примітках.

Залізниця, котрою вперше користувався Шевченко, з «громоносним локомотивом» була тоді небувалим явищем. У словниках української і російської мови немає слова «громоносний». Олександр Кониський переклав його як «голосний льокомотив», а в сучасному перекладі Щоденника вжито слово «громовий», та словник пропонує ще «громоподібний». Але насправді не варто редагувати Шевченка з його точним словом «громоносний», до речі, його вжив у перекладі Леонід Білецький, – від слів «грім» і «носити». Хай поетове слово живе!

«Назнали місце в балці…»

Знаєте якому слову з Шевченкового Щоденника не повезло найбільше? Розказую. Двадцять восьмого липня 1857 року, поет, строк заслання якого добігав кінця, занотував, що домовився із друзями – Феліксом Фіалковським і Андрієм Обеременком – провести цей недільний день разом – засмажити баранину, випити по чарчині… Для цього, записав Шевченко, вони «назнали место в балке», тобто «назнали місце в балці», поблизу Новопетровського укріплення. Олександр Кониський переклав, як «обібрали місце», а Леонід Білецький – «призначили місце». У деяких виданнях минулого століття йшлося про те, що друзі «назвали місце», на жаль, ця невиправдана правка Шевченкового тексту вкоренилася і в сучасному академічному виданні Щоденника.

Здається мені, що найперше мала б яскраво згадатися Шевченкова поезія «Не спалося, а ніч, як море…», написана ще в казематі III відділу орієнтовно 19–30 травня 1847 року: «Таки ж у нашому селі / Назнав я дівчину…».

Та повернемося до щоденникової прози. Мабуть, редактори виходили з того, що в поетовому тексті трапилася описка. Насправді Шевченко вжив слово, що є в Словнику його знайомого Володимира Даля: «Назнавать – дознаваться чего, узнавать и разузнавать». Так само його трактовано й у «Словнику української мови»: «Назнати – узнавати, вивідувати про існування, наявність чого-небудь… сподобати». Скажімо, у Панаса Мирного: «Назнав, каже, двір, що продається». Правильне прочитання поетового тексту – у Повному зібранні творів Тараса Шевченка в шести томах (1963) та виданні «Дневника» (1963).

Як плотолюбні стали «м’ясоїдними»

Що ж говорити про нинішні самовільні демократично-безцензурні, невіглаські перекладацькі спроби, які не тільки збіднюють Шевченків текст, а й спотворюють його. Коротко покажу це на прикладах одного з сучасних перекладів.

Перебуваючи дорогою з заслання в Астрахані, Шевченко зробив 10 серпня 1857 року блискучий іронічно-саркастичний запис про місцевих представників демімонду (півсвіту): «Нередко попадаются львы и львицы, эти повсеместные плотоядные не климатизируются, они и здесь такой же шерсти, как и в Архангельске, как и везде».

А знаєте, як перекладено ці рядки в сучасному виданні Щоденника? «...Ці повсюдні м’ясоїдні... і тут такої ж вовни...»

Або ще. Шевченко занотував 8 липня 1857 року про «лавочного сидельца», тобто продавця у лавці (до речі, у Кониського – крамар, у Білецького – крамарчук), а перекладачка переконує, що йшлося про... «лавочного в’язня». Тарас Григорович описував 7 серпня 1857 року «запачканного, вертлявого, полового», а перекладачка «прибиральника». Певно, не читала Миколу Гоголя, котрий на самому початку «Мертвих душ» писав, що Чичикова у готелі губернського міста «зустрів трактирний слуга або половий…». Саме так трактує це слово «Словник української мови»: «Половий – у дореволюційний час – слуга в трактирі, на постоялому дворі чи в невеликому готелі».

На завершення. Про знайомство на засланні з уже згаданим Андрієм Обеременком, який, за словами поета, «залишився вірним… своїй прекрасній національності», Шевченко розповів 29 липня 1857 року: «Я затрепетал, услыша его чистый, неиспорченный родной выговор». Переклад звучить так: «Я перелякався, почувши його чисту, незіпсовану рідну говірку». Тобто виходить, що Шевченко, почувши рідну мову... «перелякався»! Насправді, перелякатися можна саме від такого сучасного перекладу! (Та був же в Леоніда Білецького достойний переклад: «Я затремтів, почувши його чисту, непопсовану рідну вимову».)

Післяслово

Мені випало дослідити тему «Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка», зробивши до нього більш як 2,5 тис. коментарів (в академічному виданні їх близько 930). Викристалізовано національно-духовні смисли Шевченкового Щоденника. Поетові «Кобзар» і Щоденник є духовними скріпами нашої національної ідентичності. На вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник важить не менш, ніж «Кобзар», але, на превеликий жаль, знаємо й цінуємо поетів Щоденник значно менше. Нинішній час особливо настійно вимагає подолати нарешті цю давню й прикру традицію-недоречність. Найперше серед юнацтва. Для формування у сучасного молодого покоління нової генної матриці історичної пам’яті треба покласти Шевченків Щоденник у підвалини наукової історико-літературної бази, що становить фундамент опанування гуманітарних дисциплін у всіх закладах освіти.

Не сумніваюсь у тому, що настав історичний час здійснити нарешті новітній, академічний переклад Шевченкового Щоденника на державному рівні, найперше для закладів освіти.

До речі, нещодавно з’явилося повідомлення, що вийшов черговий переклад Нового Завіту сучасною українською мовою. Не порівнюю. Лише нагадую, що Шевченкові тексти, які нація вважає священними, треба шанувати не на словах, а на ділі.