Олександр УДОД

доктор історичних наук,

професор, член-кореспондент  

НАПН України

завідувач відділу української історіографії 

Інституту історії України НАН України

Історія України є світовою історією в українських межах.

Омелян Пріцак 

Нині однією з пріорітетних проблем, безсумнівно, є повернення «вкраденого» історичного минулого заради майбутнього. Адже напередодні війни проти України Російська Федерація провела справді масштабну «історіографічну війну», використавши всі три можливі злочини щодо власності (української історіографії) – крадіжка, грабіж, розбій…

Маємо справу із так званою «сучасною історією», або, за образним визначенням французького історика П’єра Нора«сирою історією», що впливає власне і на жанр історичних текстів: з’являються есеї, історіософські узагальнення, публіцистичні виступи, аналітичні записки до органів влади. Такі зміни закономірні: академічні історики намагаються швидше, точніше і адекватно донести свої умовиводи, рефлексії до переважної частини населення країни.

Праця історика теж повинна носити праксеологічний характер, тобто на рівні філософських узагальнень запропонувати суспільству ціннісні орієнтири і обґрунтувати практичне значення історичного досвіду, можливі висновки із уроків минулого, як свого власного, так і зарубіжного.

Такі обставини зумовлюють вкотре поглянути на проблему України в глобальній історії – подолання історіографічної блокади. Теза, винесена в епіграф, має бути наскрізним лейтмотивом вусіх дискусіях, суперечках чи практичних рішеннях щодо проблеми співвідношення глобальної історії та української вітчизняної історії. З «легкої руки» Ярослава Грицака публічний простір заполонили ненаукові, а скоріше рекламні слогани щодо глобальної історії. Його книга «Подолати минуле: глобальна історія України» (2021 р.) насправді є класичним зображенням української історії в контексті європейської і світової. З погляду методології історії у книзі Я. Грицака насправді немає нічого щодо «подолання минулого» (адже теоретично таке завдання неможливо реалізувати: долають насправді не минуле, а історію, коли мова йде про переписування історії, відмову від ненаукових міфів і стереотипів, відкидання імперських впливів тощо). І, так само, щодо «глобальної історії України». (Глобальна історія – це наднаціональний конструкт, ніхто з європейських істориків не береться створити гіпотетичні «глобальні історії Франції чи Німеччини»!) Так само нездійсненною є ще одна «мрія» Я. Грицака – «написати історію без імен і дат». Бо подібна схема не буде цікавою. Та й суперечитиме тенденції до людиноцентризму в історії. Насправді до практичної реалізації методологічних ідей так званої глобальної історії за останні роки підійшов неординарний історик Дмитро Вирський з його оригінальною книгою «На ловах світу. Україна ранньомодерна (XV – серед. ХІХ ст.). Київ, Інститут історії України, 2024 р.».

          Як співвідносяться між собою всесвітня історія і глобальна історія? Всесвітня історія – це традиційний підхід до історії, який охоплює події, що відбувалися в різних частинах світу. Увагу зосереджують на великих цивілізаціях, державах, війнах, культурних досягненнях та їхньому впливі на людство. Зазвичай її подають як послідовність періодів: Стародавній світ, Середньовіччя, Модерн тощо. А глобальна історія – це відносно сучасний напрям, який акцентує увагу на взаємозв’язках між народами, культурами та регіонами. Глобальна історія вивчає процеси, що виходять за межі окремих держав або цивілізацій, як от: глобалізація, міграція, торгівля, економічні зміни. У глобальній історії не просто розповідають про події, а аналізують, як вони взаємопов’язані на світовому рівні. Конструктивно в текстах такої методології може переважати дискретний підхід, заперечення теологічного бачення історії тощо. Тобто, всесвітню історію більше сфокусовано на окремих регіонах і подіях, тоді як глобальну історію – на взаємодії між ними. Зразком може бути, наприклад, монографія американської історикині Вірджинії Пострел «Тканина цивілізації: як текстиль створив світ. BasicBooks, 2020». Тому відому ініціативу Т. Снайдера і В. Пінчука можемо розглядати і підтримувати, як спосіб просування українського наративу у світовій історії. І не більше… «Глобальна ініціатива» американського історика та українського олігарха апріорі не розв’яже усіх проблем історії України, а пропагувати реальні здобутки української історіографії –спроможна.

В Інституті історії України ще вісім років тому, а саме 19 жовтня 2017 р., був проведений методологічний семінар «Глобальна історія, національні наративи та професія історика з перспективи теорії і практики». У доповіді Ярослава Калакури «Методологічний контекст співвідношення і взаємопроникнення української та зарубіжної історії» професійно розставлено всі можливі акценти щодо взаємодії глобальної, всесвітньої, вітчизняної, зарубіжної та ін. можливих варіантів. Основне, що сутнісно перегукується із зазначеною тезою О. Пріцака, полягає в практичному розумінні й використанні співвідношення саме української (вітчизняної) та зарубіжної історії. Протиставляти українську історію світовій є абсурдною і ненауковою ідеєю, що спонтанно нав’язана МОН України освітній громадськості. Так звані концептуальні засади реформування історичної освіти (2023 р.) висунули нездійсненне завдання: як поєднати вивчення у школі української і всесвітньої історії. Протиставлено українську історію світовій, хоч вона і є частиною загальної історії. Та ще й пропоновано нічим не обґрунтоване співвідношення у відсотках 70 на 30 (?!). Ігноровано базовий принцип методології історичної науки: усі питання історії України розглядати обов’язково в контексті зарубіжної історії. Адже всі процеси світової історії так чи інакше пов’язані з процесами, які відбувалися на українських землях. Як можна зрозуміти історію еллінських міст Криму без історії античної Греції? А хрещення Русі без Візантії? Чи можна описати монгольське вторгнення, не згадавши Чингісхана? Козаччина неможлива без розуміння Речі Посполитої, Османської імперії та Московського царства. Неможливо осягнути українську історію й культуру без розуміння масштабніших політичних, культурних, соціальних, економічних явищ, які відбувалися в Європі та світі. А тому найбільш оптимальним був би варіант вивчення історії в середній школі з єдиним предметом і єдиним курсом «Історія України». Вилучити історію України із навчальних програм і шкільних розкладів в умовах геноцидної війни Росії проти України, як пропонує МОН України, було б недалекоглядно і таким, що співпадає з планами Путіна щодо так званої «денаціфікації» (тобто денаціоналізації) України.

Ще одна важлива проблема полягає у способах і методичних прийомах використання у шкільній історичній освіті історичної назви «Україна». Існують малозрозумілі застереження щодо невикористання назви нашої країни як Україна в далекому минулому: адже, мовляв, такої держави з офіційною назвою не існувало. Такий підхід повністю співпадає із російською історичною пропагандою («Україну придумав Ленін у 1922 р.»). Нині наша держава згідно з Конституцією має назву Україна, і її минуле ми повинні розглядати ретроспективно від ХХІ ст. до ХХ ст. і далі в глиб історії як України незалежно від того, як її позначено на картах, іменовано в геополітичних розкладах тощо (УРСР, УНР, Військо Запорозьке, Гетьманщина тощо). Важко знайти у світовій історії такі країни і держави, які б протягом тисячоліть своєї історії не змінювали самоназви або іменування з боку сусідніх держав та міжнародних інституцій.

В умовах війни Росії проти України, що розпочалась у 2014 р., зважаючи на роль історії як науки і освіти у цивілізаційному протистоянні, ми використовуємо дві метафори: «історіографічна війна» й «історіографічна блокада». Антуан Аржаковський справедливо застерігав, що перемога Росії в історіографії означатиме зникнення України. Довгі роки війни, на жаль, засвідчили, що Україна програє війну історичних наративів, у світовому інформаційному просторі переважає російська історична пропаганда. Україна залишається в тіні Росії, перебуваючи в «історіографічній блокаді».

«Історіографічна блокада» з боку РФ щодо України – це цілеспрямована політика російської держави та її історичної так званої науки, що спрямована на: 1) заперечення або викривлення української історії; 2) ігнорування або затирання українських наукових досліджень («націоналістичних» у їхньому тлумаченні); 3) монополізація наративу про спільне минуле (теза про «єдиний народ» насправді заперечує саме існування українського етносу: «украинцы – это испорченные русские»); 4) дискредитація українських історичних подій та героїв (український націоналізм ототожнюється з фашизмом, пресловута теза про УПА: «стріляли в спину» підтримується 90% росіян); 5) маніпулювання світовою історичною спільнотою (використання потужних російських медіа; конференції, гранти за просування своєї версії історії за кордоном). Припинення наукової діяльності Т. Снайдера у Єльському університеті у березні 2025 р. означає втрату нашого союзника в американському інтелектуальному середовищі. У Сполучених Штатах знання про Україну досі залишається фрагментарним, поверховим або ж зведеним до ширших категорій «пострадянського простору» чи «російської сфери впливу». Українські студії в американських університетах рідко існують як окрема дисциплінарна галузь; сама Україна часто трактується як другорядна тема в контексті російських або східноєвропейських досліджень. І саме тому внесок Т. Снайдера а також С. Плохія був винятковим: вони не лише включали Україну в контекст геополітичної поблажливості. Їхня праця допомогла вивести українську тематику із інтелектуальної тіні, зробити її помітною для студентів, науковців і широкої публіки.

Як подолати російську історіографічну блокаду України? Головною умовою є системний підхід: наука, освіта, медіа плюс державний ресурс. Можливі напрями: 1) активне просування української історії у світі (переклади, публікації, електронні ресурси веб-порталів академічних інститутів, популяризація праць С. Плохія та інших амбасадорів України); 2) реформа історичної науки і освіти в Україні (підручники і методичні посібники, впровадження теми про колоніальну політику Росії щодо України в контент історичних знань);3) деблокування академічного середовища (повна інфраструктура історичних інституцій; заснування академічної інституції з історії Росії); 4) інформаційна протидія російській пропаганді (співпраця з Центром протидії дезінформації); 5) державний протекціонізм та інтелектуальна дипломатія (діяльність Українського інституту при МЗС, визнання Голодомору геноцидом проти українського народу, вимога до міжнародних академічних інституцій визнавати українську історію окремо від російської).

Україна має величезний історичний потенціал, але його треба правильно комунікувати світові. Це довгий процес, але він критично важливий для збереження національної ідентичності та протидії російському впливу. Захистимо українську історію і тим самим збережемо державу і країну.