Олександр УДОД,

член-кореспондент НАПН України,

завідувач відділу української історіографії

Інституту історії України НАН України,

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент  НАН України

Сучасний історіографічний простір України переповнений публікаціями щодо масштабного явища – повернення своєї історії, усіх її сегментів: історії, культури, науки, фізики, космосу і т.д. Під тиском суспільного інтересу вчені-історики покликані, без перебільшення, здійснити справжню реконкісту. Як колись європейські народи протягом VII-XV ст. відвойовували від мусульманського завоювання Піренейський півострів, так тепер українська історіографія покликана «завоювати знову» (reconcista) власну історію, привласнену свого часу Російською імперією з метою «поліпшення» власного родоводу за рахунок набагато давнішої української історії. Ми маємо повернути нашу колишню впізнаваність у Європі і світі, забезпечити співмірність зі світовими трендами в економіці, політиці, культурі, історії. Впізнаваність означає близькість методологій та інтернаціоналізованість понятійно-категоріального апарату. Маємо говорити однією мовою, вільною від нав’язаних Російською імперією стереотипів і комплексу меншовартості.

Історичний розвиток України дає підстави стверджувати, що українська історія має право на ім’я. Провідна ідея такої сентенції полягає в тезі: Україна була, є і буде у світовій (не тільки європейській) історії. Широкомасштабна агресія Росії проти України в 2022 році стала каталізатором переосмислення всього українського спадку. Війна показала, що привласнення історії – це теж зброя. Без відновлення історичної справедливості неможливо побудувати стратегію майбутнього. Втрата інституційної пам’яті призводить до нездатності стратегічно мислити. Повернення імен – це не про минуле, а про фундамент для нових поколінь українців.

Для методології історичної науки вписування національної історії у світову є значним явищем, давно апробованим і звичним. Але віковічне прагнення Росії всіляко нівелювати українську історію, зробити її провінційною призвели до цілої низки методологічних проблем щодо співвідношення національної і світової (або зарубіжної) історії. В радянські часи українським історикам було відмовлено у праві займатися методологією історії. Публікувалися поодинокі теоретичні праці європейських істориків у перекладі російською мовою з великою частиною спотворень на користь імперським інтересам. Так, наприклад, трапилось із перекладом бестселера французького історика школи «Анналів» Марка Ферро «Як розповідають історію дітям в різних країнах світу», з тексту якого російським видавцем було вилучено незручні для Росії сторінки. Дійсно, переклад російською – це вже політична справа!

Сучасний етап розвитку української історіографії диктує необхідність активного використання зарубіжних праць з методології і теорії історії, їх переклад і введення у науковий обіг без російського посередника. Українські методологічні студії мають вийти зі штучно створених меж маргінальності. Пригадати, що навіть у радянські часи Київ теж творив методологію історії (А.В. Санцевич, Ф.П. Шевченко та ін.). Розвести наукові і публіцистичні терміни та поняття. Не протиставляти, наприклад, один одному поняття «вимір» і «контекст». Вимір – це, переважно, публіцистичний термін, що теж означає контекстуальність, відповідність основним засадам історії («цивілізаційний вимір»). Натомість контекст – це академічний, класичний принцип методології історії. Мають рацію ті дослідники, які стверджують дещо метафорично, але сенсово: «Не можна зрозуміти історію України, якщо вчити тільки історію України». Потрібен «образ іншого». Контекст – це завжди порівняння, компаративістика. Історія в контексті – це фундаментальний принцип, що вимагає вивчення минулого не ізольовано, а в тісному зв’язку з епохою, що запобігає анахронізмам та забезпечує об’єктивність інтерпретації, розуміння смислів, актуальних для того часу, що вивчається, а не з висоти сьогодення, коли вже відомі всі результати історичних подій. Важливо уникати спокуси бути ментором по відношенню до героїв подій минулих часів.

Так склалось в українському інформаційному просторі, що словом «контекст» частіше козиряють політики, коли відхрещуються від власних невдалих фраз («не виривайте з контексту!»). В результаті втрачено глибокий методологічний зміст цього поняття в історичній науці. До честі українських істориків, в останні роки вони активно привертають увагу до розуміння минувшини України в контексті глобальної історії. Відома праця Сергія Плохія «Брама Європи» - це є взірець сучасного бачення української історії на тлі світової історії. Бо сам автор давно і добре інтегрований у світову історіографію а його перебування нині в США забезпечує йому оптимальний фокус просторово-часового масштабування нашої історії. Варто також згадати монографію Ірини Колесник «Українська історіографія: концептуальна історія» (2013 р.) та кілька статей в «Українському історичному журналі» Вадима Ададурова про теоретичні засади та методологію «вписування» української історії у європейський контекст з точки зору історика-всесвітника.

Контекст у методології історії – це сукупність умов, обставин, соціокультурних та політичних чинників, що оточують історичну подію, джерело або діяча. Ключовими аспектами (вимогами) контексту в історії є: принцип історизму; джерелознавчий контекст; інтерпретація; еволюція знання, зміна парадигми (право на перегляд і так зване «переписування історії»). Контекст грає важливу роль і в історичних наукових дослідженнях, і в історичній дидактиці та методиці викладання історії. Його ключова функція – це пояснення причинно-наслідкових зв’язків, взаємодії всіх факторів (для історіографії – всього масиву літератури з визначеної теми); верифікація фактів (порівняння, перевірка з допомогою усієї сукупності наявних джерел); подолання суб’єктивізму. Нові світові підходи у підготовці істориків під впливом процесів, пов’язаних з оновленням методології історичної науки, нині стають надбанням українських університетів. Дніпровський університет митної справи і фінансів нещодавно акредитував навчальні програми, які передбачають трансдисциплінарність, критичне ставлення, наукове мислення, виявлення фейків, помилок ШІ, співпрацю з науковими установами. На досягнення цієї мети (інтеграція української історії у світову) спрямований також започаткований в листопаді 2025 року кількома українськими університетами проєкт «Європейський вимір української історії» з участю Обсерваторії з вивчення історії в Європі при Раді Європи (Страсбург, Франція).

Історія у світовому контексті – це не тільки мати власну версію історії, а й домогтися того, щоб її визнали сусіди. Україна як суверенна і незалежна держава постала, з історичної перспективи, зовсім нещодавно. На нашій внутрішній ментальній мапі Україна існувала завжди, але на глобальній – ні, і вибороти місце на цій мапі в уяві інших – тривалий процес. Ідея домогтися визнання українського історичного наративу постала ще наприкінці ХІХ століття. Відомо, що Михайло Грушевський писав перші томи «Історія України-Руси» українською і одночасно перекладав їх німецькою та російською мовами, щоб бути почутим в обох тогочасних імперіях.

Добре відома стаття Марка фон Гагена, великого друга України, опублікована в 1995 р. у Slavic Review, мала назву дещо провокативну – «Чи має Україна власну історію ?» - не тому, що були сумніви щодо її наявності. Йшлося про те, чи має Україна історію, визнану сусідами й світом?

Нинішнє покоління українських істориків покликане не тільки здійснити спробу вписати Україну у світову історію, а й одночасно привести світову історію в Україну. Сучасна російсько-українська війна (з 2014 р.) докорінно змінила геополітику, що неможливо ігнорувати. А отже, неможливо ігнорувати ані Україну, ані її історію. Україна як країна, що постала на руїнах одразу кількох імперій, може запропонувати нові сюжети світової історії – історію фронтирів, співжиття різних культурних спільнот, прикордонних імперських просторів. Ще один феномен української історіографії – наявність історично тривалої і добре розповсюдженої діаспорної української історії. Українська діаспора створила інституції й ціле покоління сильних істориків. Вони стали для України і її історіографії провідниками у ширший світ. Діаспорна історіографія була виходом у зовсім інший спосіб мислення про історію. Відсунення російської радянщини поєдналося з відкриттям власного коріння і водночас із приходом до того стилю історичного письма, яким світ уже жив у 1980-1990-х рр. Для «материкових» українських істориків це був радикально інший спосіб роботи з минулим.

Українська історія у світовому контексті передбачає методологічне переосмислення вітчизняного історичного гранднаративу і співвідношення його із синтезом з історії України. Йдеться про так званий історичний детермінізм, який знову стає актуальним, коли ми повсякчас спостерігаємо світові процеси і традиції в українській історії. Це дає основу до визначення певних орієнтирів і прогнозів.

Отже, Україна у світовому історичному контексті – це міст між Сходом і Заходом, зона взаємодії культур і цивілізацій, важливий геополітичний простір у світі, особливо у Європі. Україна має величезний історичний потенціал, але його треба правильно комунікувати світові. Це довгий процес, але він критично важливий для збереження національної ідентичності та протидії імперським наративам.