Віктор АНДРУЩЕНКО,

ректор Українського державного університету

імені Михайла Драгоманова,

доктор філософських наук, професор,

академік НАПН України,

член-кореспондент НАН України

Захоплюючись перспективами електронного навчання, дехто пропонує викинути з освітнього процесу так званий «застарілий матеріал», ліквідувати «старі засоби навчання», знищити все, що нібито вже не відповідає викликам сьогодення й не забезпечує належної підготовки людини до реалій, що наближаються. На мою думку, подібні погляди є дещо поспішними.

Нова епоха?

XXI століття розпочалося як епоха цифрових технологій, що радикально змінюють спосіб життя людини і суспільства, усі сфери життєдіяльності – виробництво і мислення, діяльність і спілкування, сферу науки і культури, світогляд людей, їх підготовку до життя та праці засобами освіти і виховання. Їх бурхливий розвиток сягнув межі, яка дозволяє стверджувати, що тепер жодна сфера, жоден вид чи напрям людської життєдіяльності не може функціонувати, а тим більше розвиватися, без застосування цифрових технологій.

Особливий виклик делегує сучасній людині також так званий «штучний інтелект».

Нинішня «розумна освіта» розпочинається з послідовного, системного, поступового оволодіння електронними засобами навчання, завдяки яким дитина освоює інформаційне поле від нульової позначки до вершин новітнього (електронного) пізнавального процесу.

Особливим нападкам прибічників «радикального оновлення» освіти піддається нині книга. «Видалення книги з освіти» дехто з них розглядає як основний принцип і вимогу оновлення. З реальним оновленням освітнього процесу подібна позиція немає нічого спільного. «Нищити – не будувати», – говорить народна мудрість. Нищити легко, створювати важко. Проте атаки на традиційні засоби, методики й технології навчання не лише тривають, а, здається, й загострюються.

Недавно в Інтернеті я зустрів коротку замітку одного із сучасних молодих посадовців, який радить студентам не читати «товсті книги». За його переконанням, вони «нічого не дають», «не забезпечують», «не формують», а тільки забирають час і відволікають від нагальних проблем сьогодення. Натомість він пропонує формувати свій фах за повсякденними дискусіями з колегами та друзями, за практично-побутовим досвідом, в кращому разі – за ознайомленням зі змістом коротких статей та інформаційних повідомлень Вікіпедії.

Таку цинічну відвертість, спрямовану на руйнування однієї з фундаментальних опор духовності цивілізації, я зустрічаю вперше. Може, це провокація, помилка чи невдалий жарт? Невже подібне може продукувати людина, яка досягла певного статусу в суспільстві? Невже не знайшлося в неї мудрого порадника, який би застеріг, убезпечив чи принаймні стримав від публічної демонстрації власного невігластва? Далі – більше: чим керувався автор, який простим «розчерком пера» спробував перекреслити функцію та значення історично сформованої і вивіреної платформи людського способу життя – її величності Книги? А може, це – сатира, співзвучна «Похвалі Глупоті» славетного гуманіста епохи Відродження, філософа й письменника Еразма Роттердамського? Навряд чи. Сатира потребує глибокого й розгалуженого розуму. Судячи з аргументів вищезгаданого автора, саме розуму йому й не вистачає.

Оприявлення цивілізації

Як засвідчують найбільш високі уми людства, книга – є найвидатнішим завоюванням людської цивілізації. Це найбільш потужне джерело знань і культури, загальнолюдського досвіду й апробованої практикою високої духовності. Книга – зосередження мудрості людства. Вона повчає і застерігає, долучає до історії й узагальненого практичного досвіду, водночас розгортає горизонти майбутнього, прогнозує напрями розвитку, аналізує варіанти, за якими рухатися далі. Її обожнюють і бояться. Книги зберігають у публічних і особистих бібліотеках, їх передають від батька до сина як найбільш поціновану спадщину.

Досить згадати найбільш популярну книгу християнського світу Біблію. Вона як найбільший скарб зберігається в кожній християнській родині. Поряд з нею українці зберігали «Кобзар» великого Шевченка. Ці книги читають і перечитують практично щоденно. Письменники та поети, науковці й просвітники в усі часи й в усіх народів були пошанованими як найбільш високі авторитети, беззаперечні товмачі історії і сьогодення, провісники нової епохи.

Освіта і просвітництво, книга і вчитель якось непомітно відійшли від активного громадянського життя, їх місце зайняла політика, точніше політиканство – цілеспрямоване одурманення людей, маніпуляція їх емоційно-вольовим станом, підпорядкування волі, збудження руйнівної енергії людини. Навряд чи варто говорити про те, що найбільш вразливими, податливими до нього є малоосвічені верстви населення, ті, хто зневажав книгу, хто не сприймав настанов батьків і вчителя, не дослуховувався до голосу розуму, не вмів мислити самостійно.

Справедливості ради

Зазначу, що історія бачила різне ставлення до книги: її не тільки шанували чи обожнювали, але й досить часто боялись, зневажали, заперечували, розвінчували, знищували. Найбільш відомими були непоодинокі практики знищення книг релігійними фанатиками, войовничими атеїстами та політичними радикалами, тоталітарними режимами та недержавними організаціями. Спалення книжок часто відбувалося публічно з метою демонстрації негативного ставлення до інформації в спалюваній літературі. Як правило, подібний підхід практикували ті, хто, ігноруючи досвід цивілізації, рвався до одноосібної влади, прагнув до панування над людьми.

Однією з перших відомих в історії акцій бібліокластії (спалювання книг) стало знищення бібліотек у Фівах (1358 р. до н. е.). Далі горіли знаменита Александрійська бібліотека в Єгипті, імператорська бібліотека в Шангані, унікальна бібліотека язичницьких рукописів імператора Августа, університетські бібліотеки Риму, Праги, інших духовних закладів Європи. Книги спалювали інквізитори, хрестоносці, місіонери... З 1933 року беруть початок масові акції спалення книг в Німеччині. Знищували книги Еріха Кестнера, Генріха Манна, Карла Маркса, Курта Тухольського, Зигмунда Фрейда та багатьох інших всесвітньовідомих авторів...

Визнання книги як основного джерела знань є усталеною нормою цивілізаційного поступу людства. Без книги людство стає біднішим, а його основний механізм підготовки юних поколінь до самостійного життя – освіта – процесом якщо не неможливим, то щонайменше суттєво обмеженим, збідненим. І це зрозуміло. Книга є вивіреним і узагальненим досвідом людства. Вона формує його зміст, застерігає від фрагментарності, бездоказовості, випадковості знань, які часто-густо обирає особистість у процесі «некнижкової» освіти.

Переваги електроніки

Серед переваг, які засвідчують формування низки можливостей, що виникають у разі впровадження в систему освіти електронних засобів та технологій, не можна не назвати можливості створення гнучкої системи навчання з використанням сучасних інструментів і педагогічних методик, які забезпечуватимуть можливість індивідуальних траєкторій навчання (програм, термінів, місця навчання та сертифікації результатів навчання); створення вільного та відкритого доступу навчальних (освітніх) ресурсів для учнів і студентів незалежно від місця та часу; відкритість і доступність навчання й обміну кращими практичними здобутками педагогів; можливість створення оптимальних систем моніторингу якості освіти, проведення експертної оцінки програм і схем навчання тощо; публічність процесу навчання, його відкритість і прозорість на всіх рівнях, що забезпечує ЄІОС (Єдина інформаційна освітня система), створює умови для формування ринку освітніх послуг країни, який базується на реальних потребах і запитах суспільства та стимулює його розвиток; підключення закладів освіти до єдиної цифрової мережі з подальшим виходом в Інтернет; формування єдиного інформаційного середовища безперервної освіти зі створенням баз даних за напрямками та спеціалізацією підготовки; реалізація концепції випереджальної освіти, орієнтованого на нові умови, що вже сформовані в провідних країнах світу, інформаційного суспільства; широке впровадження методів інноваційної та розвивальної освіти, орієнтованої на розкриття творчого потенціалу особистості; прийняття єдиної системи програмно і апаратно сумісних засобів обчислювальної техніки та техніки зв′язку, що використовується у безперервному освітньому процесі; організація інфраструктури інформатизації освіти як складника частини інформатизації суспільства в цілому, яка б виконувала роль структури, що забезпечить створення нових, тиражування та впровадження наявних інформаційних технологій у систему безперервної освіти; підвищення доступності якісної освіти для широких верств населення шляхом розвитку систем дистанційного навчання на основі сучасних інформаційних і телекомунікаційних технологій та ін.

Світовий досвід модернізації освіти засвідчує: електронну педагогіку треба нарощувати, продовжувати, поширювати. Однак робити це необхідно продумано, зважено, поступово, з обов′язковим збереженням всього того, що ефективно працювало, працює (й довго ще буде затребуваним) в освітній практиці не тільки минулих епох, а й нині. Як повчали і підказували древні мислителі, найглибші річки течуть з найменшим шумом.

Застереження

Проте не можна списувати з рахунку й те, що ШІ-подача інформації несе із собою низку суперечностей. Матеріал подається у скороченому форматі, практично виключає аргументацію та дискурс, часто важко піддається верифікації. А це означає, що використання «інтернет-знання» (освіти) аж ніяк не перекреслює необхідності навчання «книжкового», традиційного. Мабуть, означені підходи (технології, методи, методології) треба поєднувати, застосовувати у взаємодії, яка долає протилежності й суперечності, притаманні їм у тій чи іншій ситуації. «Товсті книжки» треба писати й видавати, бібліотечні фонди – поповнювати, паралельно розбудовуючи їх електронну інфраструктуру, зміцнюючи інформаційні обміни з іншими бібліотеками світу.

Ще більш проблемним є входження в науку та освіту так званого «штучного інтелекту». Його можливості лякають нинішніх інтелектуалів своєю невизначеністю й непрогнозованими перспективами. Проте штучний інтелект вже переступив поріг звичної для нинішнього покоління духовності, науки, освіти та культури.

Як галузь інформатики, яка займається розробленням електронної техніки, машин та додатків до комп′ютерів, здатних виконувати інтелектуальні завдання, які досі вважались прерогативою людського розуму, системи штучного інтелекту все більш активно перехоплюють їх і, попри усталені закономірності розвитку науки і практики, рухаються вперед семимильними кроками, змітаючи на своєму шляху все, що йому суперечить. Штучний інтелект охоплює широкий спектр методів, включаючи машинне навчання, оброблення природної мови, робототехніку, експертні системи тощо. Основною метою його створення є конструювання машин (техніки), здатних міркувати, розуміти та навчати, як люди, і використовувати ці можливості для покращення життя людства та вирішення складних технічних, соціальних та моральних проблем. На тепер більшість алгоритмів штучного інтелекту є наперед невідомими й невизначеними. Його наука тільки-но створюється. Точного визначення цієї науки немає, оскільки у філософії не розв′язано питання про природу і статус людського інтелекту. Немає і точного критерію досягнення комп′ютером «розумності».

Наші джерела

Старшим поколінням важко уявити освіту без скрупульозного і вдумливого читання, скажімо, філософських праць Платона та Аристотеля, Іммануїла Канта та Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, фундаментальних праць таких видатних фізиків, як Нільс Бор, Ернест Резерфорд, Вернер Гейзенберг, відомих фундаторів математичного мислення – Евкліда, Архімеда, Рене Декарта, П′єра Ферма, Готфріда Вільгельма Лейбніца, Миколи Лобачевського... Навряд чи отримає належну освіту людина, яка знехтувала шедеврами світової літератури, що вийшли з-під пера таких велетнів духу, як Оноре де Бальзак, Йоганн Вольфганг фон Гете, Герман Гессе, Мігель де Сервантес, Михайло Драгоманов, Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський, Ліна Костенко. Показовим є й те, що програмами практично всіх університетів світу передбачено вивчення латини, давньогрецької, двох-трьох світових мов, й звичайно ж, таких фундаментальних праць, як Біблія, «Іліада» та «Одіссея» знаменитого Гомера, історичних творів Тацита, Полібія, Фукідіда, Цицерона... Означені праці є своєрідною енцикло­педією підвалин світової культури. Без їх освоєння про якісну освіту не може йтися.

...На одній з моїх перманентних лекцій з філософії для аспірантів першого року навчання я зустрівся із ситуацією, яка змусила замислитись не тільки про якість освіти, але й про статус молоді в системі майбутньої цивілізації загалом. Молоді, красиві, щасливі, перспективні, колишні студенти-відмінники мали своєрідні прогалини в знаннях, якими моє покоління володіло майже бездоганно. «А хто з вас, – запитав я присутніх, – читав Гомера?». Аудиторію покрила важка пауза... Присутні, а їх було близько сотні, потупивши погляд, мовчали. Як виявилось, не читали! Ніхто. Не було в програмі. «А навіщо він нам? – запитав симпатичний «ботанік», – все це далеке минуле й до сучасності має не більш, ніж дотичне значення». Воно нібито й так... Але ж, погодьтесь, антична література, культура, філософія, мистецтво, зокрема спадщина великого Гомера (разом з надбанням визнаних фундаторів загальнолюдської мудрості – Фалеса, Піттака, Періандра, Біанта, Солона, Клеобула і Хілона) є визнаною колискою європейської і світової культури. Там зароджувалися й отримали первинну інтерпретацію основні екзистенції, норми і напрями цивілізаційного розвитку людства. В ній (античній літературі), як у люстерку, можна побачити не тільки наше історичне минуле чи суперечливе сьогодення, але й віддалене майбутнє, передбачити Долю. На запитання, чому в програмах українських університетів немає Гомера, чому ми не вивчаємо Біблії, не слухаємо курсів з теології, міфології тощо, більш-менш аргументованої відповіді я не знаходжу. На жаль. Адже саме у цьому приховано розгадку таїнства людського життя й підготовки до нього засобами освіти. В «поверненні до першоджерел» я бачу істинний поклик реформування галузі, а не її імітацію.

Неуцтво, невігластво, особливо високих посадовців, які «прорвались до влади», надто дорого обходяться людству. Досить згадати керівну когорту нацистів (фашистів), які у переважній більшості мали уявно-віртуальну освіту. Те ж саме можна сказати й про більшовиків, які прийшли до влади, здебільшого отримавши церковну чи «тюремну» освіту. Мільйонні людські жертви, зруйновані міста і села, знищені матеріальні та духовні цінності, вульгаризація напрямів суспільного розвитку, масове спотворення вигляду людської особистості, її культури та моралі – це далеко неповний перелік наслідків свавільної практики неуків та невігласів. І коли, здавалося б, подібне залишилось в історії, людство знову і знову «наступає на одні й ті ж граблі» – віддає владу політиканам, які отримали хіба що вулично-кримінальну освіту і не більше. Історія повторюється...

Сполучення як відповідь

Освіта (книжна та електронна) і наука, книга і просвітництво – безцінні надбання й умови існування людства, збереження людського обличчя цивілізації...

Зрозуміло, світ не стоїть на місці. Електронна цивілізація, що все більш потужно утверджується як новий спосіб життя, формує виклик (вимоги, параметри) до свого основного суб′єкта – людини, яка (і тільки яка) може забезпечити надійну і ефективну відповідь. Центром такої відповіді є освоєння цифрових технологій у поєднанні з освітніми засобами, які сформувала цивілізація, особливо з книгою.

Інтенсивне впровадження «цифрових технологій» з одночасним збереженням «книжкової освіти» є тією необхідною умовою, поза якою якісної освіти, спроможної забезпечити входження людини у самостійне життя, просто не існує. І ось чому: основу-основ історично здобутого досвіду людського способу життя забезпечує насамперед «книжна освіта»; швидку ж відповідь на нові та новітні життєві реалії віддзеркалює «освіта електронна». І тільки їх поєднання принаймні наступні півстоліття формує той надійний і перспективний фундамент, на якому зрощується найвища цінність людської цивілізації – її величність Людина.