Сергій ГАЛЬЧЕНКО,

заступник директора Інституту літератури

ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Рівно двадцять років тому написав я передмову до розділу, присвяченого Шевченкові, у фундаментальній 650-сторінковій монографії Володимира Мельниченка – генерального директора Культурного центру України в Москві (2001–2015) «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (2006). Насамперед я був приголомшений тим, як автор уже продумано виданих до того книг «Україна на Арбаті, 9»[1](2003) та «Прапор України на Арбаті» (2004), впевнено, правильно, вчасно й передбачливо поставив на духовній сторожі Українського дому в Москві двох українських геніїв!

Генеральний директор одразу заявив, що провідним гаслом Українського дому є слова Михайла Грушевського: «Ми повинні пам’ятати, що представляємо великий народ і зобов’язані представляти його з достоїнством». Володимир Мельниченко таки добре знав, щó найперше й найнеобхідніше заявити в ім’я України від її Культурного центру в Москві!

А в передмові Миколи Жулинського до розділу згаданої книги про Михайла Грушевського зазначалося: «І ще багато нового відкриє цей невтомний, емоційний, чутливий до всього рідного, українського в Москві історик, який так всебічно дослідив українську долю Старого Арбату, як особливого знаку національної історії і культури».

Та Мельниченко перевершив навіть найсміливіші сподівання Миколи Жулинського. Той сам зізнався 2017 року, коли Володимир Юхимович вже був у Києві: «Я відразу відчув огром розпочатої вченим роботи… Але хто міг подумати, що це буде два десятки капітальних українознавчих монографій, виданих українською мовою в Москві, в тому числі відзначених Національною премією України імені Тараса Шевченка!».

Особливо почесну державну нагороду, найвищу в Україні творчу відзнаку за видатні твори, – Шевченківську премію – Володимир Мельниченко отримав у березні 2009-го за книги «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007) і «“На славу нашої преславної України”: Тарас Шевченко і Осип Бодянський» (2008).

Унікально-дивовижне підтвердження важливості досліджень автора залишив українець із США Петро Фединський, який на початку цього століття працював шефом Бюро Голосу Америки в Москві й не раз зустрічався з Володимиром Мельниченком. Уже повернувшись до США, він написав йому 2013 року: «Хочу все-таки віддати Вам належне за блискучу біографію «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”». Це була перша книжка, яку я там прочитав, і вона не тільки відкрила мені, уродженцеві США, живого Шевченка, а стала путівником по російській столиці». Невдовзі Петро Фединський переклав Шевченків «Кобзар» англійською і зізнався Володимирові Юхимовичу, що «з Вашої біографії Шевченка все і розпочалося…».

Та найголовніше сталося вже після вручення премії. Видатне місце в українознавстві посіла фундаментальна трилогія Володимира Мельниченка з авторських енциклопедій-хроноскопів: «Шевченківська Москва» (2009); «Гоголівська Москва» (2011); «Москва Михайла Грушевського» (2014). Нічого подібного у світовій історіографії раніше не було.

Погляньмо на цю неперевершену трилогію очима видатних діячів.

Микола Жулинський: «Коли беру його авторську енциклопедію-хроноскоп «Шевченківська Москва», у мене від радості тремтять руки… завжди думаю про щасливий збіг обставин, за якими саме цей учений опинився тут і має можливість працювати в архівах, проводити колосальну дослідницьку роботу».

Дмитро Павличко: «Дуже дякую за «Москву Михайла Грушевського»… М. Грушевський – титан, на плечах якого стоїть і завжди стоятиме Україна. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу… Дмитро Павличко. 13. VI. 2014».

Юрій Барабаш про «Гоголівську Москву»: «Видатне явище у сучасному гоголезнавстві… Досі такого матеріалу не було, немає і довго не буде, якщо сам автор не доповнить її деякий час по тому».

Автор явив блискучий приклад українознавчого дослідження біографій видатних поетових земляків і друзів – Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна.

Завершальною книгою, що вийшла в російській столиці на початку 2015, стала 500-сторінкова «Москва у творчій долі Тараса Шевченка», яка розпочиналася висновком, вистражданим автором: «На початку третього Шевченкового століття мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей із Москвою – реальних і віртуальних – нас майже нічого не навчила. Бо ж інакше в українських відносинах із нею у післярадянський період було б набагато більше Шевченкової духовної сили та історичної прозорливості, здорового глузду й безкомпромісної віри, державницької мудрості й політичної рішучості».

Окремо нагадаю, що Володимир Мельниченко написав шість книг про геніального артиста й близького друга Богдана Ступку[2] і дві книги про свою дружину Любов Богдан[3] – дивовижну красуню, талановиту актрису, заслужену артистку України, яка грала на франківській сцені та в кіно. Фундаментальну книгу «Богдан Ступка. Біографія» Богдан Сильвестрович устиг прочитати в рукописі й написав до неї пронизливе передслово: «Створити таку біографію – не поле перейти. В ній дивовижно переплетено талант історика і мистецтвознавця з емоціями нашої тридцятирічної дружби. Якщо читачі хочуть познайомитися з історією мого життя і моєї творчості – цій книзі вони можуть довіряти».

Шевченківська премія таки не вичерпала національні заслуги Володимира Мельниченка ще й тому, що наступного після її вручення року – у травні 2010-го – Культурний центр України в Москві був удостоєний статусу Національного.

Після цієї визначної події національний класик Дмитро Павличко записав у Книзі відгуків почесних гостей: «Я зворушений колосальною працею на благо України, яку виконує Дім Української культури в Москві під орудою великого українця Мельниченка Володимира Юхимовича! Поклон Дому і другові моєму!».

Володимир Мельниченко – з тих українських патріотів, для яких любов до Батьківщини, говорячи словами Івана Франка, «не сентименти, не національна гордість, а нелегка й важлива ноша, вложена долею на їхні плечі».

Я глибоко переконаний у тому, що всебічне дослідження діяльності Національного культурного центру України в Москві – ще попереду. Бо, говорячи словами Володимира Мельниченка, мерзенна російська війна проти України не перекреслила його роботу, а навпаки по-новому висвітлила й особливо наголосила історичну необхідність діяльності таких центрів, які є духовним уособленням незалежної України за кордоном, у всіх цивілізованих країнах світу.

Тож історична важливість розмаїтої і масштабної діяльності Національного культурного центру України повною мірою виявиться і стане вичерпно зрозумілою у майбутньому, а генеральний директор зробив усе можливе, щоб зберегти в унікальному ряді книг загальним обсягом понад 2 тис. сторінок живі документальні свідчення про неї[4]. Історик від Бога, Володимир Мельниченко проникливо передчував історичні події й можливе зникнення документальних свідчень і завдяки йому грандіозну патріотичну роботу Культурного центру нікому, навіть тим, кому цього дуже хочеться, не вдасться повернути в небуття чи навіть применшити.

Повернувшись улітку 2015-го в Україну, Володимир Мельниченко повною мірою підтвердив післямосковське передбачення Івана Драча, який називав його «великим подвижником української справи».

За десять творчих років на Батьківщині вчений видав п’ять фундаментальних монографій, три біобібліографічні праці[5] та понад 250 статей. Влучно сказав про Володимира Мельниченка академік Петро Толочко: «Він один є цілий науково-дослідний інститут».

Отже, спочатку в улюбленому київському видавництві «Либідь» побачила світ масштабна монографія «Михайло Грушевський у Москві»[6]. На її презентації 5 лютого 2016 року були присутні три Президенти України – Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко та знані українські вчені й культурні діячі.

Наступного року в тому ж видавництві «Либідь»[7] опубліковано новаторську наукову монографію «Михайло Грушевський: “Шевченко – святий національний прапор”: 100 історій і розповідей про двох українських геніїв».

Загалом Володимир Мельниченко був удостоєний у 2018 році Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди – «За серію фундаментальних праць в галузі Шевченкознавства та Грушевськознавства».

Надалі впродовж кількох років учений опублікував унікальне трикнижжя загальним обсягом 150 друкованих аркушів: «Мої духовні криниці» (2019); «Подробиці Шевченкового життя» (2021); «Осінені Шевченком» (2025).

Звісно, що духовними криницями Володимира Мельниченка є твори Тараса Шевченка та наукові праці Михайла Грушевського. За оцінкою відомого історіософа і політолога Василя Ткаченка, «книзі “Мої духовні криниці” судилося, поза всяким сумнівом, довге інтелектуальне життя… Поява в інтелектуальному полі України книги Володимира Мельниченка неспростовно довела, що сфера дослідження Шевченкіани – невичерпна». Левову частку цього видання складають матеріали фундаментального дослідження «Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка». Микола Жулинський навіть справедливо зауважив, що «коментарі до Щоденника являють собою справжню монографію в монографії». Нагадаю, що вчений написав понад 2,5 тис.авторських коментарів до поетового Щоденника, тоді як до нього в академічному виданні їх було близько 930. Це – визначний вклад у шевченкознавство.

У рецензії «370 історій, сповнених відкриттів» Микола Жулинський особливо відзначив: «Шляхетною рисою дослідника Володимира Мельниченка є належна повага до своїх попередників у шевченкознавстві – у книзі названо десятки їхніх прізвищ, окремо відзначено заслуги відомих учених про це у розробленні кожної теми, висвітленої автором. І лише зі згадуванням про це Володимир Юхимович обнародує свої знахідки, додає нові штрихи й нюанси, відкриває цікаві подробиці Шевченкового життя».

Написав я велику передмову й до монографії «Осінені Шевченком: Статті першої половини 2020-х років», назвавши її повновагими словами Миколи Жулинського: «Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістралях сучасного шевченкознавства». Сам автор у лапідарному вступному слові вичерпно точно сказав про свою працю: «Ця книга – про великих українців, осінених Шевченковим Словом за його життя і в його Безсмерті».

У ній досліджено духовну присутність Шевченка в творчій долі більш як двадцятьох митців, у тому числі тих, з якими поет був особисто знайомий, і знакових для XIX століття. Неймовірно цікаві спомини, розповіді й роздуми автора про знайомих йому великих українців, а саме: Бориса Олійника, Івана Драча, Леся Танюка, Дмитра Павличка, Богдана Козака, Юрія Барабаша, Петра Перебийноса, Павла Мовчана, Миколу Жулинського.

Окремий розділ «Розмови з Тарасом Шевченком», в якому вченому вдалося подумки зійтися з українським Кобзарем «на раду тиху, на розмову»: «Задумуючи цю вкрай важливу серію публікацій Володимир Мельниченко звертався за порадою до Миколи Жулинського та до мене, я попередньо читав його тексти і можу засвідчити, що жанр “Розмови з Тарасом Шевченком” є не лише новим у шевченкознавстві, а й непростим і відповідальним, але саме Володимиру Мельниченку під силу продовжити цю роботу…».

Академік Національної академії педагогічних наук України – Шевченківський лауреат, належить, як відзначено фахівцями, до тих небагатьох учених, які не лише внесли потужний шевченкознавчий і грушевськознавчий струмінь у філософію освіти, а й створюють справді нову, фундаментальну наукову базу для викладання гуманітарних дисциплін у всіх закладах освіти, формування у молоді патріотичної свідомості й гордості за вітчизняну історію та навіть нової генної матриці історичної пам’яті.

Не промину відзначити, що з часу заснування знакової, неповторної Всеукраїнської газети «Освіта і суспільство» вчений і публіцист незмінно залишається «Автором року» вже впродовж семи літ. Його статті постійно друкуються у Всеукраїнському культурологічному тижневику «Слово Просвіти», «Українській літературній газеті», журналі «Світогляд» Національної академії наук України.

Творчість Володимира Мельниченка є живим, повсякчасним і видатним прикладом українського спротиву російському агресору, який невтомно чинять на гуманітарному фронті знані вчені України.

[1] Нагадаю, що Михайло Грушевський мешкав на Арбаті, 55 з вересня 1916 до березня 1917 в іпостасі політичного засланця імперії. Справа, заведена на нього у 1914 році, і здобута вченим в імперському архіві, мала таку назву: «О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.» Докладно див. Мельниченко В. Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат 55». М., 2005. – 448 с.

[2] Мельниченко В. Театральний тандем: Феномен Данченка – Ступки. Львів, 2000. – 192 с.; Його ж. Богдан Ступка: штрихи до портрета. К., 2001. – 217 с.; Його ж. Майстер. К., 2005. – 392 с.; Його ж (у співавторстві з А. Овсянниковою). Богдан Ступка. М., 2011. – 472 с. Його ж. Богдан Ступка. Біографія. М., 2012. – 832 с.; Його ж. Богдан Ступка: обличчям до історії. М., 2013. – 416 с.

[3] Мельниченко В. Любов Богдан – актриса і режисер. М., 2002. – 224 с.; Його ж. Страсті за творчістю. М., 2005. – 352 с.

[4] Мельниченко В. Україна на Арбаті, 9. М., 2003. 255 с.; Мельниченко В. Прапор України на Арбаті. М., 2004. 448 с.; Слово про Культурний центр. М., 2005. 201 с.; Культурний центр України в Москві. М., 2008. 384 с.; Овсянникова А., Безкровний Ю., Національний культурний центр України в Москві та духовна еліта України. М., 2011. 240 с.; Мельниченко В., Овсянникова-Мелентьєва А., Марченко О., Безкровний Ю. Національний культурний центр України – Шевченків дім у Москві. М., 2014. 584 с.

[5] Володимир Мельниченко: Біобібліографія. К., 2018. – 184 с.; Володимир Мельниченко. Сім років після семи десятиліть: Біобібліографія. К., 2022. – 328 с.; Володимир Мельниченко. Біобібліографія золотого віку – від 60 до 80 років. К., 2026. – 496 с.

[6] Ця книга про московські дні й труди політичного засланця завершила видану в Києві фундаментальну трилогію: «Тарас Шевченко в Москві» (2009); «Микола Гоголь у Москві» (2013); «Михайло Грушевський у Москві» (2016).

[7] Володимир Мельниченко був серед найшанованіших авторів нині знищеного видавництва «Либідь» поруч з Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Ліною Костенко…