Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Російський замах на суб’єктність України





Василь ТКАЧЕНКО,

головний науковий співробітник

Інституту всесвітньої історії,

доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАПН України

 


У публічних виступах президента РФ Володимира Путіна Україна виступає, як правило, зі знаком «мінус». Йдеться про відмову визнати українців за окрему націю, а українській державності відмовити у праві на суб’єктність. Узагальнювальна світоглядна стаття Володимира Путіна. «Про історичну єдність росіян і українців» вийшла 12 липня 2021 р.

Показово, що цей матеріал був опублікований двома мовами – російською і українською. Оприлюднення на президентському сайті надало цьому твору статусу офіційного документа. Та й сам Путін згодом оцінив свій текст як «дещо більше ніж стаття». Тим часом одне із найважливіших світових інформагентств Bloomberg зазначило: «Психолог міг би назвати це спробою впоратися із травмою, котра усе ще викликає біль. Людина, що спостерігає за подіями в Росії чи Україні, угледіла б у цьому зловісну спробу виправдати подальшу агресію. Той, хто аналізує пропагандистські методи, міг би інтерпретувати це як спробу звернутися до українців через голови української еліти і ЗМІ. У статті містяться усі ці елементи й багато чогонового. Ось і не дивно, що це глибоко суперечливий і важкий твір».

 

Про «плавильний казан» русифікації

Суть путінської статті полягає в тому, що українці й росіяни із давних давен складали собою один народ, що говорив однією мовою у межах Давньої Русі, де правили нащадки скандинавської династії Рюриковичів: «І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Давньої Руси, яка була найбільшою державою Європи. Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва й Чернігова – були об’єднані однією мовою  (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів. А після хрещення Руси – й однією православною вірою». Далі ця теза звучить рефреном: одна мова, одна віра, одне церковне керівництво.

На перший погляд ніби все правильно – ніхто не стане заперечувати те, що Давня Русь є неділимою спадщиною трьох нині окремих народів: росіян, білорусів і українців. Однак, як мовиться, диявол криється в деталях. Три окремі народи не є тотожні «триєдиному російському народу у складі великоросів, малоросів і білорусів».

Тим часом політика русифікації українців і білорусів тривала як за часів Російської імперії, так і СРСР. Один лише промовистий приклад. За даними Вікіпедії відповідно до перепису населення у 1926 р. у суміжних з Україною областях (Брянській, Курській, Білгородській, Воронезькій, Ростовській, та в Краснодарському й Ставропольському краю) налічувалося 10.920.590 людей російської національності й 5.481.405 людей української національності. Перепис 1939 р. показав разючі зміни: в цих регіонах залишилося лише 1.038.325 людей української національності, зате росіян раптом стало 16.102.287. Внаслідок русифікації українці були зведені до рівня «демографічного донора» російського етносу.

Більшовицький «плавильний казан» русифікації діяв на повну потужність, хоча Путін стверджує зворотне – нібито відбувалася українізація, що «часто нав’язувалася тим, хто себе українцем не вважав». Ігноруючи історичні факти Володимир Путін у статті стверджує: «Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янські народи: російський, український і білоруський». Тобто, поява української нації стала нібито не результатом об’єктивних передумов, а штучним наслідком волюнтаристської політики більшовиків.

На цьому фальсифікації не припиняються: скрізь, де в україномовному тексті путінської статті пишеться «руський» (від слова «Русь»), у російському тексті пишеться «русский» (від слова «Россія»). Тобто, підступно ставиться знак рівності між Руссю і Росією. А це те саме, якби ми ототожнювали «королівство франків» із «державою французів». Ніхто із нинішніх французів чи німців не претендує на одноосібну спадщину Франкрії (RegnumFrancorum) і жоден із притомних французів не поставить знак рівності між Франкрією і Францією, хоча й не відмовиться від спільної з іншими народами спадщини сивої давнини. Дійсно, до Х ст. серед правителів цих земель у певній мірі ще зберігалася ідея єдності Франкської імперії. Але не довше. Далі на території сучасної Франції відбувався тривалий період становлення регіональної ідентичності – Нейстрії, Аквітанії, Бургундії, Гасконі, Провансу тощо. І лише в ХІХ ст. з’являється поняття «держава – нація», сформульоване в громадянському кодексі Наполеона. Французька конституція визначає французів як політичну націю, без огляду на етнічне походження її громадян. Такої ж політичної лінії дотримується нині й Україна.

Але, як писав у свій час російський поет Федір Тютчев, «умом Россию не понять». У викладі Путіна для формування окремого від росіян українського народу «історичної основи тут не було і не могло бути». А далі тиражується стара великодержавна ідея часів імператора Олександра ІІІ: «Об’єктивні факти говорять про те, що в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, яка поєднувала великоросів, малоросів і білорусів». Тобто, українці знову ж таки зводиться до якогось етнографічного племені, редукований суверенітет якому може бути забезпечений лише в межах неоімперської Росії.

До питання про «русофобію»

У своїх маніпуляціях Путін вдається до старого імперського методу – «поділяй і володарюй». Протиставляється Правобережна й Лівобережна Україна, католицизм і православ’я, роботящий український народ – нібито шкідливому керівництву країни, врешті-решт – добра для України «Росія» протистоїть зловредному «Заходу». А звідси й усі біди: «Крок за кроком Україну втягували до небезпечної геополітичної гри, мета якої – перетворити Україну на бар’єр між Європою і Росією, на плацдарм проти Росії. Неминуче прийшов час, коли концепція «Україна – не Росія» вже не влаштовувала. Потрібна була «анти-Росія», з чим ми ніколи не змиримся». А це вже серйозна погроза у бік України. І Путін цього не приховує, а формулює ультиматум у стилі тієї ж риторики, яку використовував Гітлер у 1938 р. стосовно Судетської області, коли виправдовував розділ Чехословаччини: «Не буде перебільшенням сказати, що курс на насильницьку асиміляцію, на формування етнічно чистої української держави, агресивно налаштованої щодо Росії, за своїми наслідками можна порівняти із застосуванням проти нас зброї масового ураження».

Спростовувати ці дикі вигадки Путіна щодо «формування етнічно чистої української держави» марна річ – вони надумані й абсурдні від початку до кінця. Але було б непоправною помилкою  просто відмахнутися від безграмотних тверджень політичного спойлера. Краще звернутися до аргументації такого відомого аналітика як Пітер Дікінсон, який в журналі AtlanticCouncil наголосив на серйозності становища навколо України, на що має звернути пильну увагу міжнародна спільнота. Багато кому до цих пір не зрозуміло, чому кремлівський лідер готовий іти на непропорційні збитки, аби лиш не допустити втрати України. Тож Дікінсон ставить запитання на увесь голос: «Що ж такого є в Україні, через що Путін кинув увесь світ в нову холодну війну?». І відповідає: «Починаючи із «помаранчевої революції» 2004 року Путіна переслідує образ України як каталізатора нової продемократичної хвилі, котра врешті-решт може повергнути його власний автократичний режим. Коли українці знову вийшли на вулиці і  у 2014 році, він у відповідь вторгся в Крим і на схід України. Ці рішучі кроки відбивають його впевненість, що поява дійсно незалежної, демократичної й прозахідної України рано чи пізно створить загрозу існуванню самої Росії».

Для обґрунтування своєї тези про Україну як нібито «анти-Росію» Володимир Путін штучно нагнітає кампанію про якусь русофобію українців щодо росіян. А тим часом серйозні російські аналітики, насамперед директор Левада-Центру професор Лев Гудков, наголошують на безпідставності цілеспрямованої політики Кремля щодо дискредитації України. Насправді ж відбувається тотальна, дуже агресивна й  ефективна у своєму роді антиукраїнська пропаганда серед російського населення, що супроводжується витискуванням незалежних джерел інформації і впровадженням жорсткої цензури інформаційної ізоляції. Назагал ця хвиля пропаганди «переконала» росіян у тому, що на Донбасі відбувається народне повстання проти «київської хунти» та українських націоналістів – маріонеток Заходу. Ідеологами Кремля було обрано кілька основних тез: «а) в Україні відбувся державний переворот, путч, до влади прийшли радикальні націоналісти (або фашисти, нацисти, антисеміти), бандерівці, що розпочали політику дискримінації росіян в Криму і на Донбасі; в країні – хаос, вакуум влади, безчинствують банди грабіжників, триває повний розвал держави; б) тому загроза російському населенню, що виникла на сході й півдні України, вимагає екстраординарних заходів щодо його захисту й підтримки, змушуючи відсунути на другий план міркування про необхідність дотримання міжнародних угод, правових гарантій тощо». Повною мірою такими аргументами прикривалась і анексія Криму – резюмує Левада-Центр.

Яка ж реакція широких кіл росіян на цю цілеспрямовану антиукраїнську пропаганду? Соціологічні дані Левада-Центру показують, що більшість людей заявляє: вони не в змозі розібратися у подіях в Україні. Лев Гудков вважає, що тут є присутнім елемент лукавства: «погано розуміють», вважає він, «насамперед тому, що не хочуть визнати аморальність путінської політики й саму брудну гру, яку він провадить». Навіть у лютому 2021 р. за даними Левада-Центру 60% опитаних росіян відмовлялися вважати, що між Україною й Росією триває війна (визнавали це лише 34%). Більше того – масове постачання Росією зброї в окуповану зону й участь російських військовослужбовців у бойових сутичках підтримується половиною росіян.

Про суверенітет і незалежність

Незалежні російські аналітики, які відстоюють суверенітет, територіальну цілісність і незалежність України, нині практично витиснуті на периферію інформаційного поля Росії. Однак треба віддати їм належне – вони відстоюють честь і гідність російського народу. Йдеться, зокрема, про Григорія Явлінського, який одним із перших відреагував на історичні вправи Володимира Путіна. В тезовому викладі його позиція зводиться до наступного. Головний смисл статті Путіна, звичайно, не історичний, а політичний. У цьому опусі озвучено нову геополітичну концепцію стосовно України – уже не «обмеженого суверенітету», а відмова Україні в праві на державність, суверенітет, а також пред’явлення сусіду територіальних претензій. Аргументація Путіна стара й заяложена: виявляється, що Україна не має права на території, більш обширні за Крим і Донбас; що на території України мільйони етнічних росіян піддані насильній українізації; що в 2014 р. не просто відбувся державний переворот (це вже застаріла позиція), а українська держава перестала існувати як самостійна одиниця й перейшла під зовнішнє управління країн Заходу. У більш широкому контексті це послання Путіна адресоване усім суміжним державам, і тим самим відкидається уся правова база відносин із цими державами.

У зазначеній статті Путіна є присутнім ще й ідеологічний аспект. У принципі, державна ідеологія в Росії заборонена Конституцією РФ. Однак немає такої конституційної норми яку б не переступив лідер нації – Володимир Путін. Поява статті «Про історичну єдність росіян і українців» є не чим іншим, як заявкою на створення державної ідеології. І це розуміють російські опозиційні аналітики. Так, доктор філософських наук Ігор Чубайс відстоює думку, що «державна ідеологія – це заборона на думку», що є «найстрашнішим злочином проти людяності». А оскільки нині «вибори згорнулися, виродилися і перетворилися у містифікацію, владі потрібна нова ідеологія».

Дуже прикро, але згідно результатів соціологічної групи «Рейтинг», 41% громадян України погодилися з тезою Володимира Путіна, що українці і росіяни складають «один народ». А тим часом інші відповіді разюче контрастують із цим сумнівним судженням. Так, Україну називають спадкоємицею Київської Русі 75% опитаних, а Росію вважають спадкоємицею лише 8% українців. Не виключено, що при підтримці путінської тези про «один народ» спрацював минулий комуністичний стереотип про формування одіозної «нової соціальної спільноти – радянського народу».

Соціологічні дані авторитетної служби Центру Разумкова дають інші, більш втішні для України результати. Так, із тезою Путіна, що жодної історичної основи для уявлень про окремий український народ не було і не могло бути, погодилось лише 12,5% громадян України, не згодні 70% (17% не визначилося). Із іншою тезою про те, що територія сучасної України значною мірою створювалася за рахунок територій історичної Росії, погодилося лише 7% громадян України, не згодні 76% (17% не визначилися).

Соціологічні опитування, проведені до 30-річчя Незалежності України доводять, що більшість українців з точки зору ієрархії ідентичностей (можна було назвати кілька позицій) відчувають себе громадянами своєї країни (75%), європейцями – 26%, а радянською людиною – кожен п’ятий (21%). Більшість українців (61%) не жалкують про розпад Радянського Союзу, хоча 32% все ще відчувають ностальгію за тими часами. За приєднання до Європейського Союзу на референдумі проголосувало б 64% опитаних, а за вступ до НАТО – 54%. А що стосується ставлення до Росії, то лише 9% налаштовані рухатися в бік РФ, 50% за просування у бік Європи, і 35% – за рівновіддаленість від РФ і Європи.

А у підсумку, згідно опитування Левада-Центру від 9 вересня 2021 р., до президента РФ Володимира Путіна негативно ставилося  81% українців. Мимоволі виникає питання: невже з боку українців існує така масова «русофобія»? Зовсім ні – йдеться не про національність Путіна, а про агресора стосовно України. А ставлення жителів України до Росії за останні два роки практично не змінилося – 41% ставляться добре, чи – скоріше добре.  З боку росіян до України добре, чи в основному добре, ставиться 55% росіян. Більше половини жителів Росії (57%) і половина жителів України (49%) вважають, що обидві держави мають бути незалежними.

І це подає певні надії на майбутнє. 

"Освіта і суспільство", 2022, № 1-2, С. 4.
18:23 17.03.2022