Закладка 1Закладка 2Закладка 2
ФОРМУЛА КРЕМЕНЯ. Інтерв'ю президента НАПН України Василя КРЕМЕНЯ газеті «Сучасна освіта України»

Пряма мова

ФОРМУЛА КРЕМЕНЯ

Двадцять років тому, у січні 2000 року, до кабінету міністра освіти і науки України зайшов Василь Кремень, і уперше – як керівник цієї установи. За п’ять років його міністерства один одного змінили три Прем’єр-міністри, але Василь Григорович незмінно залишався в урядовій «обоймі» (і це – найкращий результат серед усіх профільних міністрів незалежної України). І хоча, за його власними словами, робота на цій посаді серйозно додала сивини і «скоригувала» тиск, Василь Кремень вважає саме цей період найбільш продуктивним, зважаючи на досягнуті результати. Про них, а також про відповідальність, важливість зворотного зв’язку та бачення майбутнього ми розмовляємо з Василем Григоровичем.

Досвіду Василю Кременю, як кажуть, не позичати: перед тим, як стати міністром, він працював керівником Служби гуманітарної політики Адміністрації Президента України, був народним депутатом, очолював підкомітет з фахової освіти Комітету з питань науки і освіти ВРУ. Показово, що «злітним майданчиком» для нього стала звичайна сільська школа у Любитовому Кролевецького району Сумської області. До речі, Василь Григорович пишається своїм походженням, а нещодавно написав книгу про своє село.

Запитуємо у Василя Кременя, як це – бути стільки років на «арені», де визначаються напрями розвитку освітньої галузі країни? 

– Як і в кожній великій справі, у цьому є плюси і мінуси, – відповідає він. – Із плюсів: маючи великий досвід, досить добре знаєш освітню сферу, особисто знаєш багато освітян, їхню точку зору. З огляду на це приймати рішення в освітянській сфері було легше, та й вони були зрозуміліші загалу. З мінусів: із часом, розуміючи стан речей в освіті, боляче сприймати ті процеси, які йдуть всупереч потребам українця, суспільства і держави.

– Як Ви отримали посаду міністра?

– На цю посаду мене порекомендував президент Національної академії наук Борис Патон – під час наради за участі громадськості під головуванням прем’єр-міністра Віктора Ющенка.

Але те, що тебе призначили міністром – це лише початок шляху. Незважаючи на весь мій попередній досвід, повинен був пройти певний час для ґрунтовного входження в особливості виконання функцій міністра. Мені знадобився приблизно рік перебування на посаді, доки не «занурився» у всі проблеми, які виникали – це боротьба за бюджет для освітньої й наукової сфери (а я став першим міністром міністерства, в якому об’єдналася освіта і наука), осучаснення змісту навчання й освітнього середовища тощо.

– Яке найсерйозніше питання довелося вирішувати у першу чергу?

– У перші дні січня 2000 року найбільшою проблемою галузі була заборгованість із заробітної плати. У багатьох регіонах України вона сягала півроку, тож передусім треба було вирішувати це.

Питання фінансування

Заборгованість ми ліквідували, але тогочасна заробітна плата не відповідала ні значимості роботи педагогічних працівників, ні її складності. Учителі ледь зводили кінці з кінцями. У педагогічні виші не йшли кращі випускники середньої школи, а саме якість молодого спеціаліста на десятиліття уперед програмує розвиток навчальних закладів. Я чудово розумію, що будь-які реформи не будуть результативними, якщо немає достатньої поваги до професії та її відповідного матеріального виразника. Тож постійним стало бажання зробити все можливе для підвищення заробітної плати освітян. Пригадую, коли у 2001 році після Віктора Ющенка прем’єром став Анатолій Кінах (мене тоді перепризначили міністром), я одразу звернувся до нього з проханням терміново підвищити зарплату працівникам галузі. І ми серед року, в липні (а це – дуже складно, бо не передбачено чинним річним держбюджетом) прийняли рішення, що з вересня заробітна плата усіх освітян зросте на 15 відсотків. Уперше за роки Незалежності підвищилася заробітна плата не всім бюджетникам, а лише освітянам. Звісно, було надзвичайно складно доводити необхідність такого кроку на нарадах із Президентом України, опонувати іншим міністрам, які не надто раділи цій ініціативі. А в 2004-му, теж посеред року, ми добилися того, що Президент підписав указ про значне підвищення стипендій – і для студентів вишів, і для учнів закладів профтехосвіти. Можна було б додати початок виплат освітянам згідно статті 57 Закону «Про загальну середню освіту» й ін.

– Тобто, важливо було не тільки мати бачення подальшого розвитку, а й уміти відстояти фінансові інтереси своєї галузі?

– Без сумніву, це – надзвичайно важливо. Адже усі зміни потребують відповідного фінансового забезпечення. І відстоювали інтереси освітян ми дуже потужно. Наприклад, перед тим, як уряд сформує проект держбюджету і скерує його до Верховної Ради України, відбуваються засідання урядових комітетів. І потрібна дуже принципова позиція, щоб захистити видатки галузі, запропоновані на наступний рік, отримати максимально повне фінансування цільових програм тощо. Часто доводилося йти на конфлікт, не погоджуватися на компроміси, якщо вони ставили під удар поступ галузі.

Коли мене призначили міністром, я вже знав «кухню» Верховної Ради України, особливості проходження законів, зокрема – закону про держбюджет. Ми результативно працювали із освітянськими профспілками, які своїми масовими заходами могли дати поштовх до глибшого розгляду найбільш гострих і неоднозначних рішень, особливо – щодо фінансування. Я вітав таку активність і зауважував, що, образно кажучи, треба турбуватися не про те, що в школі немає крейди й ганчірок, а про те, що там немає комп’ютерів – адже проблему з крейдою вирішити простіше, а боротися варто за перспективніші цілі. І профспілки допомагали вирішувати певні проблеми, які навіть міністру самотужки розв’язати було майже неможливо.

– Розкажіть про основні вектори змін, які Ви вважали найперспективнішими.

– Я постійно думав про те, що на основі нашої освітньої спадщини і сучасних освітніх і цивілізаційних тенденцій ми повинні змінювати й освіту, й наукову сферу в умовах молодої української держави. Системне уявлення про напрямки зміни в освіті ми відобразили в Національній доктрині розвитку освіти, яка приймалася на активному, демократичному форумі – другому Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, що відбувся 8 жовтня 2001 року. Цей форум прийняв доктрину, а пізніше – у квітні 2002 року – Президент Леонід Кучма затвердив її указом. Доктрина базувалася на аналізі стану освіти в країні, її перспективних потребах. Я розумів, що школа має орієнтуватися на прогресивні європейські методики, на перехід до нового змісту і термінів навчання – до 12 річної освіти.

І ми його розпочали, сформували чіткий план його реалізації. Визначалося, що старша школа має стати профільною, були розроблені відповідні документи, зокрема – перелік профілів. У центрі уваги повинна бути дитина, її здібності й таланти. І тоді, ставши дорослою, така людина максимально самореалізується. Зауважу: ми передбачали, що повинен зберегтися й уніфікований профіль, тобто безпрофільне навчання, адже у невеликій сільській школі навряд чи вдасться повноцінно реалізувати профільне.

Тож була розроблена чітка система переходу до 12-річної освіти з новим змістом. Можна сказати, що базові ідеї дуже перегукуються із теперішньою Новою українською школою. Але, на превеликий жаль, у 2010 році, за результатами парламентських слухань «Запровадження 12-річної загальної середньої освіти в Україні: проблеми та шляхи їх подолання», цей перехід відмінили. Тогочасне керівництво міністерства й Уряду виступилопроти, для мене це було неочікувано. Думаю, що якби не той популістський крок, то ми б уже зараз мали 12-річку з профільною старшою школою. Але трапилось, як трапилось. До речі, після цього довелося скоротити старшу школу з трьох до двох років, що негативно позначилося на якості освіти, особливо фізико-математичної і природничої.

Комп’ютер – в кожну школу

Я розумів, що майбутнє освіти – за комп’ютеризацією. Коли ми почали працювати, то лише 1-2 відсотка закладів загальної середньої освіти мали відповідну техніку. Мені вдалося переконати прем’єр-міністра Віктора Ющенка у 2000 році внести зміни до розподілу капітальних вкладень, щоб виділи кошти на обладнання сучасною технікою приблизно 150 класів. Пізніше вдалося прийняти програму комп’ютеризації, усього за п’ять років мого перебування на посаді комп’ютеризували 75 відсотків шкіл. У 2003 і 2004 роках технікою обладнали відповідно близько 1700 і 1500 шкіл лише за рахунок держбюджету.

Наступне нововведення – шкільний автобус. До початку відповідної роботи у країні навіть не вживали такого словосполучення. У січні 2003 року з нашої подачі КМУ видав постанову «Про затвердження Державної цільової соціальної програми «Шкільний автобус», у 2004 році вперше придбали близько 400 автобусів. Це був великий прорив, адже автобус у школі – це не просто засіб підвезення дітей, а одна із ознак нової якості життя школи, яка дає змогу періодично організовувати екскурсії тощо. Хоча були і критики, які казали, мовляв, це запроваджується, щоб закрити школи. До того ж у той час більше 300 тисяч дітей ходили до шкіл, що знаходилися за межами пішохідної доступності.


Мовою калиновою

Ми з командою намагалися не лише всіляко осучаснити навчальний процес, а й зробити освіту в країні максимально україноцентричною. Я пишаюся, що за п’ять років без скандалів вдалося збільшити відсоток дітей, які навчалися українською мовою в школах, з 62 до 75. Таку роботу виконували без яскравих гасел – працювали із обласними управліннями, чітко визначали, які школи щороку переходять до україномовної освіти. У грудні 2003 року в Донецьку відбулася спільна колегія МОН і ОДА, на якій ми прийняли програму українізації освіти в Донецькій області, де визначили конкретні показники збільшення україномовної освіти із затвердженням главами РДА, мерами міст. На жаль, реалізувати цю програму ми не встигли.

Ба більше, я запропонував у неукраїномовних школах передбачити викладання частини предметів українською. Отримав критику від угорської меншини, а підтримку – від кримських татар.

Важливим бачив завдання забезпечення підручниками. Нагадаю, що в радянські часи в Україні взагалі не готували підручників, окрім української мови та літератури – все це робилося в Москві, а потім перекладалося українською. Велика була роль вчених НАПН України, які очолили роботу з підготовки нових підручників. У ті часи ми зробили реальні кроки для здешевлення випуску та доставки такої літератури, щоб збільшити наклад. І – встановили своєрідний рекорд, який, думаю, не перевищили і нині: у 2004 році за кошти держави було видано більш як 20 мільйонів підручників.

Я намагався максимально гуманізувати освіту, добитися пошанування дитини і вчителя. Замінити авторитарну педагогіку педагогікою толерантною, де обидві сторони процесу були б активними його учасниками. Ми заборонили залишати учнів на другий рік (у той час в країні дітей-другорічників було близько 40 тисяч). Досвід показував, що особливих знань за другий рік такі діти не здобували, проте зневірювалися, отримували психологічні травми, відтак воліли самостверджуватися «на вулиці».

Початок ЗНО

Ми дозволили складати іспити і вступати одночасно до кількох університетів. Так, не всі ректори зраділи від упровадження такого нововведення, бо регулювати вступ стало значно важче. Дуже зацікавила ідея зовнішнього незалежного оцінювання, і за фінансової допомоги фонду «Відродження» у 2003 році ми розпочали експериментальне запровадження ЗНО, яке здавали 1,5 тисячі дітей. А у 2004 році – вже 15 тисяч у 4 областях, з правом вступати до місцевих університетів за результатами цього тестування. Цю роботу доручили Лілії Гриневич, і вона дуже багато зробила для того, щоб ЗНО в Україні відбулося. Водночас я думаю, що тестування мало б бути ширше запроваджене в школі – не дуже правильно, коли дитина вперше має справу з тестом під час випуску із закладу, у вирішальний для її майбутнього момент. Широке запровадження тестування (без відмови від інших форм контролю) може суттєво поліпшити навчальний процес, звільнить час для творчої роботи вчителя. Вважаю, що з кожного предмету повинен бути банк запитань, відповіді на які показували б рівень засвоєння навчального матеріалу. НАПН має напрацювання і в цьому.

Я брав курс на максимальне збільшення кількості дітей, які навчаються – і в університетах, і коледжах, і закладах ПТО. І в ті роки був найбільший приріст кількості студентів в Україні. Відсоток дітей, які навчалися, був дуже великим. Зокрема, ми добилися рішення Кабміну про відкриття нового типу фінансування – як додаток до державного фінансування і фінансування за кошти фізичних та юридичних осіб. Мова йде про беззаставне державне кредитування студентів – у ті часи кілька тисяч дітей вступили до закладів на цій основі. Потім, на жаль, така практика припинилася.

Намагаючись осучаснити вищу освіту, я активно відгукнувся на ідею вступу до Болонського процесу. Перший досвід, щоправда, вдалим не був, бо в 2003 році ми дуже швидко оформили і подали документи, але наше прохання не задовольнили. На початку вересня 2003 року на Конференції міністрів країн Європи, відповідальних за сферу вищої освіти, до Болонського процесу прийняли Росію. Вона у той час узагалі намагалася представляти країни СНД у європейських структурах. Я був проти цього, не підписав угоду про єдиний освітній простір в СНД. А в 2004 році ми ознайомили європейські структури з нашою вищою освітою і переконали, що достойні долучитися до Болонського процесу.

Я вважав, що осучаснення потребують усі ланки освіти, зокрема – і професійно-технічна. У профільній школі ми розглядали професійні ліцеї, коледжі та технікуми як професійний профіль старшої школи, куди можна було б вступати після отримання базової шкільної освіти. Більше того – що всі ці заклади мають стати ланкою єдиної професійної освіти. Відтак ми дозволили у більш як ста закладах ПТО готувати молодших спеціалістів, і досвід показав, що такий підхід був правильним.

– Які Ваші рішення освітянська спільнота сприйняла неоднозначно?

– Найбільше дискусій викликав перехід до12-річної школи. Найбільше галасу наробив перехід до 12-бальної системи позитивного оцінювання у закладах загальної середньої освіти. Раніше був такий підхід: ти не знаєш того-то й того-то, тому тобі – така оцінка. А за нової передбачалось навпаки: ти знаєш ось це і ось це, тому отримуєш відповідну оцінку. Для освітян це було неочікуваним, адже відповідне рішення прийняли на колегії МОН у серпні, в з першого вересня – запровадили. Багатобальна система давала змогу точніше оцінювати дітей, а відтак краще спонукати їх навчатися.

Також неоднозначну реакцію спільноти викликала ідея скасування абсолютизації значимості золотої медалі, яка давала суттєві пільги при вступі до університету. Я й сам у школі був золотим медалістом, тож мене не можна запідозрити у негативній упередженості, однак я побачив, що із часом медалей стало дуже багато. Пам’ятаю: ми підрахували, що у Житомирській області випускників-медалістів більше, ніж місць державного замовлення в університетах області! Тобто, якщо у випускника не було медалі, то перспективи його вступу до вишу були примарними. Був і негативний моральний аспект питання: щоб отримати відповідний документ, потрібно було заздалегідь подавати дані, щоб виготовили саме такий диплом. І після цього учителі були змушені були ставити вищі оцінки таким дітям, навіть якщо вони їх не заслуговували, і це бачили інші учні. До того ж, кращі учні більше часу приділяли не вивченню предметів, із якими вони пов’язували майбутнє навчання, а «підтягували» ті, які давалися складніше. Спочатку ми хотіли медалі відмінити, але частина директорів шкіл були однозначно проти, тож ми пішли на компроміс: медалі зберегли, але ліквідували занадто широкі преференції, які вони давали при вступі до вишів.

– Нині в інформаційному просторі активно висвітлюються ініціативи Національного антарктичного центру МОН і науковців, що перебували станції «Академік Вернадський». Ви є активним учасником української «антарктичної» історії, розкажіть про це.

– Так, приємно, що мені випала честь долучитися до її становлення. У 1995 році, працюючи керівником Служби гуманітарної політики Адміністрації Президента України, я приймав делегацію Британського антарктичного союзу, яка визначала, кому передати антарктичну станцію «Фарадей» (основними претендентами були Україна та Південна Корея). Запевнив, що Україна зацікавлена в такій передачі, і що ми продовжуватимемо дослідження, що проводили британські вчені. Запропонував їм поїхати до Харкова, щоб особисто упевнитися в високому рівні наших наукових досліджень і технічного оснащення. Це допомогло нашим гостям ухвалити остаточне рішення про передачу станції нашій державі. Пізніше я був у складі нашої делегації у Лондоні, де й підписали відповідну угоду. Активно займався вирішенням проблем станції впродовж усіх п’яти років перебування на посаді міністра. Найголовнішою, і це зрозуміло, було забезпечення безперебійного фінансування – далеко не всі високопосадовці розуміли значимість набуття Україною статусу антарктичної держави. Доводилося вирішувати проблеми і на міжнародному рівні: у 2004 році відбулася чергова зустріч країн-учасників Антарктичного договору, на якій вирішувалося питання надання Україні права голосу в цій організації. Мені, як керівнику делегації від нашої держави, довелося вирішувати проблеми, пов’язані з небажанням Нової Зеландії і Росії підтримати цю ініціативу, адже голосування мало бути одноголосним. Завдяки злагодженій роботі команди це вдалося зробити, тож нині Україна є державою, яка має статус консультативної сторони.

– Чи не найважливіше в роботі на посаді міністра – це відчуття відповідальності і зворотній зв’язок, який отримуєш. На якому рівні воно має бути?

– Я – з того покоління, за якого виховували високу відповідальність. Переконаний, що порядній людині не можна її «вимкнути», коли це вигідно. Відповідальність має бути і «бюрократична» – тобто, треба вчасно приймати потрібні рішення; і громадянська, і людська. Я вболівав душею за всю ту сферу, якою опікувався – у контексті інтересів української держави. Так, на тій роботі я «заробив» і тиск, і сивину. Але відповідальність має бути ключовим поняттям для кожної людини, яка займає високу посаду. Так, комусь певний час може вдаватися працювати, не несучи відповідальності. Але це – неправильно і не по совісті.

Про зворотній зв’язок: я дуже багато спілкувався і спілкуюся з освітянами. Скажімо, будь-хто з ректорів, який заходив до приймальні міністра, навіть без попередження, не залишався без уваги – я знаходив хоча б декілька хвилин, щоб прийняти його. Адже посадовцю дуже важливо відчувати пульс галузі, її проблеми. Я також розумів, що, поставивши певні питання, розповівши про проблеми, ректор повернеться у колектив і розповість, що про проблему знають у міністерстві, й принаймні є намічені шляхи її вирішення. І навіть це – важливо.

Я намагався контактувати напряму – брав участь у багатьох зібраннях, з’їздах, колегіях тощо. Це давало змогу і отримати зворотній зв’язок, й інформувати про плани подальших змін. У мене було бачення розвитку освіти, і його я намагався донести до широкого загалу, щоб люди свідомо ставилися до змін.

На посаді важливим є лідерство: бачиш перспективний напрямок руху – рухайся. Так, по дорозі, найімовірніше, доведеться на кілька градусів скоригувати маршрут, але лише рухаючись, ми зможемо досягнути поставлених цілей. У «формулі» по-справжньому хорошого керівника, крім лідерства, має бути і три «п»: професійність, порядність і патріотизм. Саме тоді ти будеш чесним із людьми, країною та самим собою.

Спілкувався Максим Короденко,

«Освіта України», № 3-4, 27 січня 2020 року, с. 10.


11:22 29.01.2020