Микола ВАШУЛЕНКО,

професор Глухівського національного

педагогічного університету

імені Олександра Довженка,

доктор педагогічних наук, професор,

академік НАПН України

Учитель початкових класів має допомогти школярам усвідомити, що вони мають говорити і писати зрозуміло для інших, що існують спеціальні правила (норми), яких необхідно дотримуватись. А тому традиційних знань з фонетики і граматики недостатньо, щоб повноцінно користуватися мовою як засобом спілкування. Для цього треба знати і застосовувати в мовленні ще й найважливіші соціальні, ситуативні та контекстуальні правила і зважати на них у навчанні української мови і мовлення. 

Методологічні основи

Виходячи з принципу змістового узагальнення, нові програми з української мови для 2-4 класів побудовано з безпосередньо взаємопов’язаних розділів: «Мова і мовлення», «Текст», «Речення», «Слово. Значення слова. Частини мови», «Правопис». Такий підхід до структурування шкільного мовного курсу значною мірою забезпечує його функціональність – оскільки мовні одиниці нижчого рівня функціонують у структурі одиниць вищого рівня.

Перед початковою мовною освітою стоїть проблема забезпечити насамперед усвідомлення учнями комунікативної функції мови. А тому більшість мовленнєвих і мовних завдань у підручниках має пропонуватися саме з метою комунікації (спілкування). Сюди належать і створення мовленнєвих ситуацій для побудови учнями коротких монологічних і діалогічних висловлювань, і розвиток мотивації до таких висловлювань, орієнтування їх на слухача або читача, і вироблення вмінь накопичувати для цього мовний матеріал, і робота над удосконаленням власних текстів.

В основу нових підручників з української мови для початкових класів покладено педагогічну технологію, що ґрунтується на зв’язному тексті. Текстова основа у вивченні як мовної теорії, так і виробленні мовленнєвих знань і вмінь, потребує посиленої уваги до формування в учнів компетентнісно орієнтованих умінь: слухати і розуміти; сприймати інформацію; сортувати її; виділяти головне й утримувати його в пам′яті,орієнтуючись на логіко-смислові частини під час його відтворення і виконання мовно-мовленнєвих завдань.

Важливою дидактичною ознакою і вимогою нових програм з мови є та, що закладені в них теоретичні відомості та мовленнєво-мовні правила розраховано не стільки на запам’ятовування, скільки на практичне засвоєння й активне використання на уроках та в позанавчальних ситуаціях. 

Практична рералізація настанов у підруниках

Дібраний текст вправи для підручника з української мови повинен дати вчителеві можливість організувати роботу над ним в аспекті всіх чотирьох видів мовленнєвої діяльності: учні сприймають текст на слух і в процесі бесіди засвідчують його розуміння, читають, відпрацьовуючи необхідні якості читання, відтворюють його зміст уголос, співвідносять відтворене з авторським оригіналом, уточнюють, здійснюють само- або взаємооцінку, за потреби записують його повністю або частково. Отже, відбувається активна соціалізація школярів, яким у процесі шкільного навчання доводиться брати участь у таких видах і формах мовленнєвої діяльності, з якими їм знадобиться зіткнутися у процесі дорослішання і соціалізації. Відповідно до виучуваної мовної теми учитель на основі цього тексту має можливість запропонувати учням цілий комплекс завдань, метою яких є спостереження і виявлення функціональної ролі тієї чи іншої мовної одиниці, її лексичної чи граматичної категорії в тексті, у структурі висловлювання.

У нових підручниках посилено їхню інструментальну роль. Методичний апарат, формулювання в ньому навчальних завдань до вправ спрямовані передусім на самого школяра, оскільки вони мають бути доступними передусім для учнівського сприйняття. Крім цього, набагато чіткіше розмежовано ті теоретичні відомості, які молодші школярі повинні глибоко засвоїти, і ті, котрі подаються лише з пропедевтичною метою, для загального ознайомлення та вивчення практичним шляхом. З цією метою на сторінках підручників ми подаємо для учнів (так само і для вчителів) різні словесні орієнтири: «Візьми до уваги!», «Пам’ятай!», «Пригадай!», «Виконуй так!», «Попрацюйте разом!», «Попрацюйте в парах!», «Попрацюйте в групах!», «Міркуй так!», «Звір свої міркування з правилом» та інші. За такого підходу учень на уроці не залишається пасивним слухачем і мовчазним виконавцем пропонованих письмових вправ, а виступає в ролі активного співрозмовника, доповідача, коментатора, учасника діалогу і полілогу. Саме в таких формах активної навчальної діяльності виявляються адаптивні можливості освіти.

Виходячи з принципу змістового узагальнення, нові програми з української мови для 2-4 класів побудовано з безпосередньо взаємопов’язаних розділів: «Мова і мовлення», «Текст», «Речення», «Слово. Значення слова. Частини мови», «Правопис». Такий підхід до структурування шкільного мовного курсу значною мірою забезпечує його функціональність –оскільки мовні одиниці нижчого рівня функціонують у структурі одиниць вищого рівня. Виняток становить нова програма для 2 класу, у якій, за пропозиціями частини вчителів, структурування загального змісту розпочато після навчання грамоти в 1 класі з розділу «Звуки і букви». А вже наступні закладені в програмі розділи можуть структуруватися по-різному. Ми, дотримуючись у цьому відомого в педагогічній психології принципу змістового узагальнення. Цей принцип, визначений В.В. Давидовим, полягає в тому, що «засвоєння знань загального й абстрактного характеру передує ознайомленню з більш частковими і конкретними знаннями – останні мають бути виведені з перших як зі своєї основи». Тому подаємо зазначені в програмі наступні після «Звуки і букви» розділи в такій послідовності: «Мова і мовлення», «Текст», «Речення», «Слово», «Правопис».

Головне у вивченні мови

Перед початковою мовною освітою стоїть проблема забезпечити насамперед усвідомлення учнями комунікативної функції мови. А тому більшість мовленнєвих і мовних завдань у підручниках має пропонуватися саме з метою комунікації (спілкування). Сюди належать і створення мовленнєвих ситуацій для побудови учнями коротких монологічних і діалогічних висловлювань, і розвиток мотивації до таких висловлювань, орієнтування їх на слухача або читача, і вироблення вмінь накопичувати для цього мовний матеріал, і робота над удосконаленням власних висловлювань. З цією метою періодично підручники пропонуватимуть учням здійснити «Хвилинку спілкування» на теми, близькі й зрозумілі і, крім того, життєво важливі для учнів. Постійними рубриками в підручниках з мови мають стати «Слово про слово», «Так ми говоримо», у яких розкрито лексичне значення нових слів, зокрема термінів, наведено зразки нормативного вживання слів, їхніх граматичних форм, окремих виразів, фразеологізмів тощо.

Важливо взяти до уваги, що в роботі над центральним розділом початкового курсу «Слово» опрацювання кожної частини мови новою програмою передбачено в двох аспектах: спочатку учнями засвоюватимуться лексичні характеристики певної частини мови (наприклад, іменники бувають багатозначні, вони можуть бути вжиті в прямому або в переносному значеннях, серед них є синоніми, антоніми, омоніми), а потім паралельно має здійснюватися робота над лексико-граматичними і суто граматичнимикатегоріями цієї частини мови, з обов’язковим виявленням їхніх функціональних значень у реченні і тексті.

У сучасній методиці текст із будь-якого предмета (математики, природознавства, музичного мистецтва) потрібно складати не як пакет, із якого можна здобути певну інформацію, а як своєрідний діалог між його творцем і читачем або слухачем. Творець тексту, мовець, у тому числі й школяр, має орієнтуватися передусім на адресата свого мовлення: у чомусь його переконувати, щось доводити, описувати, розкриваючи істотні ознаки предмета, явища, події, про щось розповідати так, щоб слухач (читач) одержав чітке уявлення про мету і зміст сприйнятого висловлювання. У результаті такої роботи може бути створено тексти різних типів – розповіді, описи і міркування. Такий, по суті, діалогічний підхід до творення текстів необхідно виробляти в учнів і під час роботи над їхніми власними висловлюваннями.

«Правило» чотирьох видів мовленнєвої діяльності

Саме тому в доборі текстів для нових підручників ми, автори, орієнтуємося на читача 6–9-річного віку. Адже не всі твори, написані письменниками навіть на дитячу тематику, можуть бути успішно сприйняті дітьми. Як уже зазначалося, дібраний текст вправи для підручника з української мови повинен дати вчителеві можливість організувати роботу над ним в аспекті всіх чотирьох видів мовленнєвої діяльності. Відповідно до виучуваної мовної теми учитель на основі цього тексту має можливість запропонувати учням цілий комплекс завдань, метою яких є спостереження і виявлення функціональної ролі тієї чи іншої мовної одиниці, її лексичної чи граматичної категорії в тексті, у структурі висловлювання. Крім цього, учитель-класовод, з огляду на потреби класу, окремих учнів, сам спроможний буде дібрати за його змістом додаткові завдання, які дадуть йому можливість забезпечити особистісно орієнтований підхід до навчання.

У процесі розроблення нових програм з української мови взято до уваги положення сучасної дидактики про те, що навчальний зміст будь-якого шкільного предмета не має бути скороченим і спрощеним віддзеркаленням курсу відповідної науки. А навпаки, враховувати насамперед провідну мету її шкільного вивчення. Саме тому початковий (та і весь шкільний) курс української мови, маючи за мету не системну професійну лінгвістичну освіту, а передусім мовленнєвий розвиток школярів, складається з таких трьох змістових ліній –мовленнєвої, мовної і соціокультурної, зміст яких чітко окреслено Державним стандартом і навчальними програмами. Кожна із зазначених ліній набула в нових програмах відповідного змістового наповнення і повинна здобути своє місце в підручниках, а відтак – практично на кожном уроці. У низці досліджень з проблем підручникотворення в галузі української лінгводидактики (О.М. Біляєв, І.П. Ґудзик, С.О. Караман, Л.І. Мацько, Л.В. Скуратівський, О.Н. Хорошковська, Г.Т. Шелехова та ін.) визначено основні функції підручника з української мови:

● є основним дидактичним засобом реалізації навчальної програми;

● формує мотивацію до вивчення мови;

● реалізує на мовному матеріалі ключову компетентність уміння вчитися;

● формує продуктивні способи свідомого оперування мовними знаннями (мовно-мовленнєву компетентність);

● виховує мовну особистість.

Якщо порівняти зміст нової програми зі змістом попередньої, то побачимо особливо помітне розширення і конкретизацію соціокультурноїзмістової лінії. Це є відповіддю на Європейські рекомендації щодо поглибленої соціалізації молодших школярів, активне введення їх у сучасне суспільство. Таким чином, дидактична модель предмета – це певна цілісність, яка охоплює два блоки: основний, куди входить насамперед предметний зміст, заради якого цей предмет уведено до навчального плану, і додатковий, або процесуальний, який забезпечує засвоєння учнями програмових знань, формування спеціальних умінь, їхній загальний розвиток і виховання, врешті, комунікативну компетентність.