Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Педагогічний календар. Серпень 2020. Постаті.

120 років від дня народження Олександра Копиленка (1900–1958), українського письменника, дитячого письменника, педагога

Олександр Іванович Копиленко народився 1 серпня 1900 в м. Костянтинограді (нині Красноград), що на  Харківщині, в сім’ї робітника-залізничника. Навчався у початковій та вищій початковій школах, потім – в учительській семінарії. З 1920 по 1925 – студент біологічного факультету Харківського інституту народної освіти. Далі – вчителює, працює в Народному комісаріати освіти УРСР, член Спілки селянських письменників «Плуг», спілки  пролетарських письменників «Гарт», пізніше – ВАПЛІТЕ.

Серед багатьох об’єктів уваги Олександра Копиленка є один, якому він залишається вірним протягом усього життя. Це – діти. Вперше у 1924 на сторінках журналу «Червоні квіти» він виступив з оповіданнями про дітей і для дітей: «Дитина», «Пригноблений», «Юрко». Перша його книжка для юних читачів «Сенчини пригоди» вийшла в 1928. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога. Дитячу книжку Олександр Іванович завжди розглядав як могутній засіб виховання. Твори для дітей Копиленко писав з такою ж вимогливістю, як і твори для дорослих.   Протягом 1933–1934 О. Копиленко працював у редакціях дитячих журналів, у комісії дитячої літератури з підготовки тематичних планів видавництва «Дитвидав», яке було створено в Україні 1934.

Він писав про дитячу дружбу, шкільне навчання («Секрет», «Волікове нещастя», «Порізана парта»), про взаємини батьків і дітей («Син», «Справа №77», «Сім’я»). О. Копиленко був одним з творців української ані­малістичної літератури, природничого оповідання для дітей. 1934 надрукував збірочку оповідань для малят «В лісі», в якій виклав цікаві спостереження про природу, зокрема птахів та звірів.

Знайомство з життям однієї з найстаріших київських середніх шкіл – школи №19 на Подолі, колишньої жіночої гімназії, послужило основою для створення дилогії «Дуже добре» (1936) та «Десятикласники» (1938). На матеріалі цієї школи письменник подає широку картину життя школярів, учителів, батьків. Сучасна адреса школи: Покровська вулиця, 4, ліцей №100 «Поділ».

У роки Другої світової війни Олександр Копиленко під час евакуації до Уфи працював в Інституті суспільних наук АН УРСР. З кінця 1943 О. Копиленко знову у Києві. Справжньою його творчою удачею у післявоєнні роки стали книжки оповідань для дітей «Хата хлопчика-мізинчика» та «Адмірал». 1948 вийшла збірка «Як вони поживають». Це своєрідна енциклопедія природи для молодших читачів. В останні роки життя О. Копиленко працював над романом про сучасну школу «Земля велика» (1957).

Помер Олександр Копиленко 1 грудня 1958 р. в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.         

110 років від дня народження Івана Синиці (1910–1976), українського психолога і педагога 

Іван Омелянович Синиця народився 6 серпня 1910 в селянській родині в с. Корделівка (тепер Калинівського району Вінницької області). 16-річним юнаком розпочав свою педагогічну діяльність у школі для дорослих. У 19281932 навчався в Вінницькому інституті соціального виховання (педагогічний технікум), по закінченні якого вчителював у школах Вінниччини. З 1937 по 1938 Іван Омелянович продовжував освіту на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту.

З 1935 до початку війни був завучем і викладав українську мову та літературу в середній школі с. Літки на Київщині.Перед самою війною педагога мобілізували. В 1944 він був тяжко поранений і контужений.  Демобілізувавшись, І. Синиця працював спочатку завучем середньої школи №70 м. Києва, потім інспектором міського відділу народної освіти. В 1951 перейшов на роботу до Науково-дослідного інституту психології і вже через п’ять років став завідувачем відділу педагогічної психології, а з 1960 й до кінця життя очолював відділ (згодом лабораторію психології навчання).

           В 1954 І. Синиця захистив кандидатську дисертацію «Психологічні особливості засвоєння лексики п’ятикласниками», а в 1968 докторську з психології писемного мовлення учнів. Популярними серед учителів-словесників стали його праці «Психологія писемного мовлення учнів 58 класів» (1965) та «Психологія усного мовлення учнів 48 класів» (1974).

     Теоретично обґрунтувавши сутність педагогічної майстерності вчителя, Іван Омелянович розділив її на складові «педагогічні мистецтва» та доповнив їх новим педагогічним тактом. Монографії І. Синиці «Про педагогічний такт учителя» (1969), «З чого починається педагогічна майстерність» (1972) є своєрідною енциклопедією педагогічного мистецтва. Іван Омелянович вважав, що педагогічна майстерність це не лише висока і всебічна загальна й методична освіченість учителя, а й уміння донести кожне своє слово до учня, домогтися, щоб знання, які він дає, були дітьми пережиті й засвоєні.

Іван Омелянович був не лише талановитим викладачем, вихователем, науковцем, а й мав безсумнівний літературний талант. Ще зі студентських років І. Синиця почав писати й друкуватися в періодичній пресі, перекладати українською мовою кращі твори світової літератури. Він був автором перекладів «Повістей Бєлкіна» О. Пушкіна, книжки «М. В. Ломоносов» О. Морозова, роману «Митря Кокор» М. Садовяну, «Корейських казок» та ін. Наслідком захоплення українським фольклором стало укладення ним збірки «Народна лірика» (1956).

І. Синиця є автором близько 200 наукових праць, серед яких 12 монографій і популярних брошур для батьків та вчителів. Ці праці й сьогодні залишаються настільними книгами багатьох педагогів-практиків і науковців.

Помер Іван Синиця 8 листопада 1976 р.

175 років від дня народження Абая Кунанбаєва (Абай Құнанбайұлы; 1845–1904), казахського поета-просвітителя

Абай Кунанбаєв народився 10 серпня 1845 в кочовому поселенні в Чингізьких горах (тепер с. Караул Абайського району Східно-Казахстанської обл., Казахстан) у родині феодала Кунанбая Ускенбаєва. Родина Абая була аристократичною: і дід, і прадід були головними правителями (баями) свого роду. Справжнє ім′я Ібрагім, але зменшене ім′я Абай, дане матір′ю, закріпилося за ним на все життя. Учився в медресе мулли Ахмет-Різи в Семипалатинську й одночасно відвідував російську школу. Батько хотів, щоб син обрав кар’єру чиновника імперської адміністративної системи. Працюючи у волосній управі, Абай Кунанбаєв зіткнувся з безправністю казахів у імперії. На формування світогляду Кунанбаєва вплинули твори та праці поетів і мислителів Сходу: Фірдоусі, Ібн Сіни, Алішера Навої, Фізулі, а також класиків західноєвропейської та російської літератури.

Абай Кунанбаєв розпочав творчу діяльність у віці 35 років. Упродовж тривалого часу його вірші поширювалися усно. Перша поетична збірка Абая Кунанбаєва казахською мовою «Вірші казахського поета Ібрагіма Кунанбаєва» вийшла 1909. Основною ідеєю творів була боротьба з традиціями патріархальщини, рабським єством народу. Шлях до самоідентифікації та суспільного розвитку казахського етносу поет-гуманіст вбачав у поширенні освіти, знань, культури. Написав 170 віршів, кілька поем. Найвідоміша з поем «Чорне слово» («Кара сөз») порушує проблеми історії, моралі, права. У своїх творах він висміював старі звичаї родового аулу, догми ісламу, протестував проти рабського становища жінки, соціального зла. Неперевершений майстер казахського вірша, Абай Кунанбаєв застосував нові віршовані форми. У його прозових «Повчаннях» порушені історичні, педагогічні й правові теми. У педагогічній системі Абая першорядне значення відводиться моральному прикладу і мовам. Він вважав, що через рідну мову вперше відкривається вікно у світ, а широта поглядів і людинолюбство зобов′язує вивчати мови інших народів. Абай Кунанбаєв переклав казахською мовою твори Дж. Байрона, Й. Гете, Ф. Шиллера, А. Міцкевича, О. Пушкіна, І. Тургенєва.

Творчість Кунанбаєва вплинула на еволюційні процеси культурно-духовного життя народів Центральної Азії, сприяла самоусвідомленню казахської нації. На підґрунті творчості й громадської діяльності Абая Кунанбаєва постала перша казахська політична партія «Алаш» і розвинувся національно-визвольний рух.

Помер Абай Кунанбаєв 6 липня 1904 р.

250 років від дня народження Фрідріха Гегеля (Friedrich Hegel; 1770–1831), німецького філософа

Георг Вільгельм Фрідріх Гегельнародився в Штутгарті 27 серпня 1770. У віці семи років пішов у Штутгартську гімназію, де виявив здібності до давніх мов та історії. 1788 після закінчення гімназії Гегель вступив у Тюбінгенський теологічний інститут. 1793, отримавши ступінь магістра філософії, він почав працювати домашнім учителем у Берні та Франкфурті. З 1801 став викладачем Єнського університету. З 1808 до 1816 Гегель – директор гімназії в Нюрнберзі. За цей період у нього склалися чіткі погляди на завдання та методи шкільної освіти. Гегель зауважував, що будь-яке навчання і виховання насамперед має бути спрямоване на формування особистості, її активної ролі в суспільстві і державі. А зразком злиття особистого і державного для Гегеля була Стародавня Греція.

Навчання і виховання, на думку Гегеля, – це складний діалектичний процес. Він вважав, що навчання не може зводитись лише до простого сприйняття готових істин, бо це не дасть бажаних результатів. Так само і виховання не повинно обмежуватись лише засвоєнням встановлених правил поведінки. Думку і почуття, серце учня слід спрямувати на досягнення головної мети – формування духу для творчої самостійної діяльності. Гімназистам імпонувало, що їх ректор – університетський професор, відомий вчений, автор знаменитої «Феноменології духу».

Паралельно з викладацькою діяльністю в гімназії Гегель надзвичайно плідно працював не лише як педагог, але і як учений. За цей час він підготував дві фундаментальні праці – «Феноменологія духу» і «Логіка». Як директор гімназії, Гегель уважно стежив, щоб у навчальному закладі підтримувався порядок, висока культура взаємовідносин між учнями. Наприкінці навчального року урочисто проводився випуск гімназистів. Ті, хто успішно склали іспити, вступали до університету. Обов’язково у присутності всіх вчителів оголошувалась характеристика кожного випускника, яка, за бажанням батьків, могла бути видана їм у письмовій формі.

В 1816 повернувся до університетського викладання і до 1818 працював у Гайдельберзі. Талант Гегеля як вченого і педагога особливо яскраво виявився під час його роботи в Берлінському університеті у 1818–1831, де він обіймав посади професора філософії і ректора університету. Гегель володів енциклопедичними знаннями, читав курси лекцій за такими дисциплінами: логіка і педагогіка, енциклопедія філософії, всезагальна система філософії, філософська наука в цілому, історія філософії, спекулятивна філософія або логіка, філософія природи і духу, антропологія і психологія, естетика або філософія мистецтва, філософія релігії, філософія природи, або раціональна фізика, доказ буття Божого та ін. Всі ці курси Гегель особисто розробляв і в процесі їх викладання постійно удосконалював.

Помер Гегель 14 листопада 1831 р. у Берліні.

150 років від дня народження Марії Монтессорі (Maria Montessori; 1870–1952), італійської педагогині

Народилася Марія Монтессорі 31 серпня 1870 р. в містечку провінції Анкона (Італія) у родині фінансового службовця. З ранніх років Марія завжди була попереду свого часу. У 1886–1890 вона відвідує загальноосвітню школу з технічним нахилом, у якій навчалися тільки хлопчики, що для того часу було неприпустимим. По закінченню школи Марія вступає на факультет математики та природничих наук Римського університету, але незабаром її інтереси змістилися в царину біології та медицини. У 1892 закінчила медичні підготовчі курси. І хоча жінкам у той час не дозволялося вивчати медицину, Марія все-таки твердо вирішила бути лікарем, і стала студенткою медичного факультету.

З 1895 працює асистентом у лікарні, а в 1896 захищає дисертацію з психіатрії і стає першою в Італії жінкою – доктором медицини. Працюючи в унiвеpситетськiй клініці, Монтессорі отримала приватну практику. Тут відбулася її перша зустріч із дітьми з обмеженими можливостями, для яких Монтессорі створює оточення, відповідне до потреб кожної дитини.

У 1898 Марія Монтессорі стає директором Ортофренічного інституту. З її появою в інституті вона вимагала неодмінно шанобливого ставлення персоналу до хворих. Саме в період з 1898  до 1900  відбувається становлення Монтессорі як педагога. Діти, з якими займалася Марія Монтессорі, за результатами державного іспиту випередили дітей з державних шкіл, і стало зрозуміло, що державна освіта стримує розвиток дітей. У період 1897–1898 Монтессорі відвідує лекції з педагогіки і вивчає всі основні роботи з теорії виховання і освіти. У 1904 вона стає завідувачем кафедpи антpопологіі в Римському унiвеpситетi і проводить антропологічні дослідження в педагогічній галузі.

6 січня 1907 – дата народження педагогіки Марії Монтессорі: тоді в Сан-Лоренцо відкривається перший «Будинок дитини» – дитячий садочок для здорових дітей, вихованцями якого стають 50 дітлахів від 2 до 6 років з найбідніших верств населення найближчих околиць Риму. З цього часу і до кінця життя, тобто впродовж 45 років, Монтессорі займається проблемами виховання і освіти здорових дітей. Усього через кілька місяців неорганізовані дітлахи перетворюються на зосереджених і дисциплінованих вихованців.Монтессорі говорила про те, що в дітях природою закладено все, що їм потрібно для розвитку. Основне завдання дорослого – не заважати. Діти здатні освоювати навколишній світ через самостійну діяльність, діти вміють і люблять вчитися, якщо навчання не стає насильством. «Допоможи мені зробити це самому» – основний девіз Монтессорі-методу.

Під час Другої світової війни Марія Монтессорі з сином Маріо змушена покинути Італію і переїхати жити і працювати в Індію. Саме тут вона розвиває свої ідеї та описує їх у численних книгах. Пізніше вона засновує Центр Монтессорі в Лондоні (1947).

Померла Марія Монтессорі в Нордвейку (Нідерланди) 6 травня 1952 р.


16:56 06.08.2020