Завдяки проектові психосоціальної підтримки дітей, що зазнали психологічної травми внаслідок воєнних дій, допомогу отримали більш як 11 тисяч маленьких українців.

400 шкільних психологів і соціальних педагогів із п’яти областей – Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської,  Харківської – пройшли навчання на тренінгах за програмою «Навички кризового консультування та розвитку психосоціальної стійкості до стресу у дітей» і тепер не лише працюють у новій якості, а й навчають цього інших. Наукове дослідження, здійснене при реалізації проекту, засвідчило його ефективність.

Проект «Підвищення психосоціальної відповіді дітей та сімей у східних та центральних областях України» реалізований  ЮНІСЕФ разом із Києво-Могилянською академією за сприяння Міністерства освіти і науки України. Він стартував у листопаді минулого року, днями були оприлюднені результати. За позитивною динамікою цифр – діти, які істотно менше зазнають наслідків стресу, починають тягнутися до спілкування з ровесниками та менше усамітнюватися.

Коли стрес – травматичний

Імовірно, найбільший дисонанс, котрий грубо привносить у звичне життя війна, – це несумісність страху, болю, втрат із необхідною людині безхмарністю дитинства.

– Від чого страждають діти? Від травматичного стресу, що відрізняється від повсякденного, – наголошує психолог Сергій Богданов, викладач кафедри психології НАУКМА, експерт ЮНІСЕФ в Україні. – Такий стрес зумовлений подіями, що виходять за рамки нормального: війною, загрозою смерті, яка існує для дитини та її близьких. Половина дітей, з якими ми працювали, чули вибухи, 20 відсотків бачили, як били людей, кожен десятий – бачив убитих… Такі події викликають цілий комплекс складних реакцій: сум, злість, страх. Крім того, дитина постійно згадує те, що відбулось, і не може позбутися цих думок, які заважають нормально функціонувати. Ходити до школи, вчитися таким дітям важко. Дитина без травми, бачачи однолітків, які граються, хоче піти до них. А той, хто пережив страшні події, вирішує залишитися вдома. Такі реакції нормальні на початках, але коли вони залишаються надовго – це стає проблемою. Метою нашої програми було найшвидше допомогти таким дітям відновитися – без психотерапії або спеціалізованої допомоги, використовуючи ресурси шкільних психологів. І нам це вдалося!

За словами міністра освіти і науки Сергія Квіта, близько 18 тисяч школярів-переселенців минулого року пішли в нові для себе школи: «Усім їм знайшлося місце. Але була потреба в соціально-психологічної реабілітації – а це надзвичайно серйозна справа. Під час реалізації проекту, з листопада 2014-го по травень 2015-го, підтримку від професійних психологів одержали 13 тисяч дітей. Коли розпочався навчальний рік, у пресі були публікації про те, що цим учням важко увійти в нові колективи, вони конфліктують тощо. Але потім ці матеріали поступово зникли…».

Цифри обнадіюють

З маленькими утікачами від жахів війни працювали чотири сотні фахівців – шкільних психологів і соціальних педагогів, котрі були відібрані для навчання на розроблених експертами проекту тренінгах за програмою «Навички кризового консультування та розвитку психосоціальної стійкості до стресу у дітей». Ця програма, запевняє директор Українського науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи НАПН України Віталій Панок, розроблена з використанням найсучасніших технологій соціального проектування, у ній були застосовані методи психологічної реабілітації і підтримки, що застосовуються в розвинених країнах.

Про етапи проекту Віталій Григорович розповідає:

– Першим кроком стало визначення поширеності психологічної травматизації серед дітей: були проведені відповідні дослідження, оброблені дані. Після цього були відібрані 400 фахівців психологічної служби з п’яти областей, провели навчання – і психологи почали працювати у своїх закладах. Згодом за тими самими методиками було проведене ще одне дослідження, порівняння першого і другого «зрізу» дало нам підстави говорити про рівень успішності проекту.   

Голова представництва ЮНІСЕФ в Країні Джованна Барберіс розповідає: «Ці фахівці отримали нові навички – як визначати потреби людей, як на них реагувати. Шкільні психологи організовували групові сесії, на яких діти могли гратися, розмовляти, «вихлюпувати» свої почуття… Ми дуже задоволені результатами, яких було досягнуто за стислий проміжок часу, ці цифри обнадіюють:

– з 1365 опитаних у 37,5% відзначався високий рівень стресу, після втручання цей показник знизився до 11,3%;

– поліпшилася соціальна поведінка дітей, вони стали більш зацікавленими у спілкуванні і менше схильними до усамітнення: відсоток тих, хто налаштований на активну соціальну взаємодію, виріс із 72 до 85%».

Щоб спогади не заважали жити

Сергій Богданов додає: «За два місяці реалізації програми показник інтенсивності посттравматичних реакцій знизився з 15,98 до 7,51 – тобто фактично вдвічі. Дуже важливий показник – суттєве скорочення кількості дітей, котрі мають сильні посттравматичні реакції. Адже саме неприємні спогади заважають нормально жити, бути разом із друзями, вчитись і можуть у подальшому призвести до важких психічних проблем».  

За даними дослідження – що, наголошує експерт, проводилося за валідними, надійними методиками та відповідає всім стандартам щодо наукових досліджень, – у 20% опитаних відзначався аномальний рівень гіперактивності (отже, їм було ще важче вчитися та будувати відносини). Упродовж терміну програми кількість таких хлопців і дівчат зменшилася вдвічі, до 10%.  

Ще один важливий показник – соціальна активність, інакше кажучи – бажання дитини спілкуватися з іншими, шукати друзів (а саме така поведінка допомагає швидше пережити травму, позбутися стресу).

– Ці результати свідчать про те, що система шкільної психології працює, – підсумовує психолог. – Потрібно й надалі навчати психологів – і не лише на сході, а й по всій Україні: наразі тривають бойові дії, можуть прибувати все нові переселенці. Додому будуть повертатися солдати – а це, як відомо, також впливає на дітей: діти травмованих батьків теж можуть зазнавати травми. Тому важливо, щоб були комплексні програми, які б допомагали працювати не лише з психологами, а і з учителями, з батьками. І необхідно сказати про спеціалізовані центри: ті 11% дітей, яким не стало краще попри зусилля психологів, потребують спеціалізованої допомоги – психокорекційної, психотерапевтичної. Її, вважаємо, краще надавати вже поза школою. Тому потрібно створювати відповідну мережу на базі державних і громадських організацій, щоб діти могли отримати якісну й безкоштовну допомогу: така проблема в Україні може існувати ще деякий час. Про це потрібно думати.

Навчати вчителів і батьків

У тому, що робота має тривати і далі, переконані всі, хто опікувався проектом. У продовженні співпраці зацікавлений ЮНІСЕФ: за словами Джованни Барберіс, Дитячий фонд ООН прагне розвивати програму. Віталій Панок говорить про своє бачення майбутнього: «Безперечно, проект слід поширити на всі регіони України, розширити програму навчань психологів і соціальних педагогів. Обов’язково треба навчати і вчителів: без учителя психологу важко, у школі потрібно працювати командно і системно. Також варто видати методичні рекомендації для психологів і вчителів та організувати роботу з батьками. Нам усім треба думати, як ця програма має розвиватися в найближчому майбутньому».    

– Щастя України в тому, що довгі роки ми не мали досвіду військових дій, але нещастя – в тому, що тепер ми його отримали, – зауважує президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Андрій Мелешевич. – Але не знали, як допомагати людям, котрі потерпають від військового конфлікту, зокрема потребують психологічної підтримки. Першим для Києво-Могилянської академії став проект допомоги дітям, які перебували в зоні конфлікту... Також у нас немає досвіду інтеграції військових у мирне середовище – а тут постає велика кількість проблем. Тому в НАУКМА було прийняте рішення про створення Центру психологічної реабілітації наших військових – скоро він почне працювати. І цього року ми відкриваємо кафедру психології, починаємо набір на навчання за програмою бакалавратау.

Міністр освіти і науки наголошує на тому, що система освіти реагує на виклики, пов’язані з війною. Якщо говорити про потребу в психологах, то цього року ліцензується більша кількість освітніх програм, а також збільшується ліцензований обсяг тих, що вже є. Коли той, хто має бажання допомогти, зміцнить його знаннями – позитивний досвід не забариться. 

Валентина СОРОКА, «Освіта України», № 27-28 від 13 липня 2015 року