Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Профтехосвіта незалежної України: вектори розвитку



 

Нелля НИЧКАЛО,

академік-секретар відділення професійної освіти

і освіти дорослих НАПН України,

доктор педагогічних наук, професор,

академік НАПН України

 Цьогорічна ювілейна дата в історії нашої держави зумовлює об’єктивну потребу проаналізувати стан справ, здійснити правдиву діагностику, визнати помилки й мати мужність назвати їх причини. Вважаємо, що без цього неможливо рухатися вперед у нових умовах виборювання й утвердження української державності.

Викладемо окремі наші роздуми на основі багатолітньої особистої участі у непростих процесах реформування профтехосвіти разом зі своїми учнями, які формувалися як дослідники під час роботи в закладах профтехосвіти різних типів й зростали до відомих вчених.

24 липня 1991 р. спільною постановою Міністерства народної освіти УРСР, Міністерства праці УРСР та Президії Академії наук УРСР № 7/52/59 було затверджено «Концепцію розвитку професійної освіти України», що відповідала розвитку суспільства на той час і визначала стратегічні напрями розвитку професійної освіти. Це був принципово новий науковий прогностичний документ, розроблений науковцями відділу профтехосвіти НДІ педагогіки. Цією Концепцією визначалися шляхи науково-методичного забезпечення розвитку системи професійної освіти, обґрунтовувалася доцільність створення в Україні науково-дослідного Інституту професійно-технічної освіти. Боротьба за реалізацію цієї концепції була багатолітньою, гострою і не завжди результативною.

Ключова проблема сьогодення – державна освітня політика з підготовки сучасного виробничого персоналу. Треба визнати, що в Україні її обґрунтовано на високому теоретико-методологічному рівні з урахуванням світових тенденцій. Не можна забути, як у перші роки незалежності науковці, практичні працівники десятки разів зустрічалися і як гостро дискутували, «відпрацьовували» – буквально «шліфували», кожне положення Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»), затвердженої у 1993 р. Кабінетом Міністрів України, як обговорювали у залі засідань колегії Міністерства освіти і науки України й у конференц-залі президії НАПН Національну доктрину розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України 17 квітня 2002 р. Нам не соромно за кожне слово і кожний рядок цих документів великої державної ваги. Наприклад, концептуальний блок щодо розвитку професійної освіти виписано так: «Рівний доступ до здобуття освіти забезпечується шляхом: у професійно-технічній освіті: надання можливості безоплатної первинної професійної підготовки у державних та комунальних професійно-технічних навчальних закладах; розвитку мережі професійно-технічних навчальних закладів різних типів, професійних спрямувань та форм власності з урахуванням демографічних  прогнозів, регіональної специфіки та потреб ринку праці; поєднання професійно-технічної та повної загальної середньої освіти, забезпечення варіативності та гнучкості освітньо-професійних програм з урахуванням змін на ринку праці та попиту на нові професії; створення умов для надання професійно-технічними навчальними закладами освітніх та інших послуг населенню, зокрема здобуття або підвищення робітничої кваліфікації, а також перепідготовки незайнятого населення; розвитку співпраці з підприємствами, установами, організаціями-замовниками підготовки кадрів, державною службою зайнятості; участі роботодавців у забезпеченні функціонування та розвитку професійно-технічної освіти; оновлення матеріально-технічної бази та впровадження інформаційних технологій».

На той час це була велика перемога. Та радість у профтехосвітян тривала не довго. Чому? Не секрет, що в умовах постійного політичного тиску багатьох «політичних симпатиків» нашого північного сусіда досить складно було реалізовувати українську державну освітню політику щодо підготовки кваліфікованих робітників. Хоча жодних виправдань за допущені помилки тут навіть не може бути.

Тривалий час панувала непослідовність і безвідповідальність за виконання багатьох державних програм, що мали спрямовуватись на вдосконалення підготовки кваліфікованих робітників у закладах профтехосвіти. Ці програми дуже ретельно розроблялись з участю відповідних міністерств і відомств, науковців, представників різних економічних секторів і громадських організацій. Вони красиво презентувалися й широко висвітлювалися у ЗМІ. А потім все відбувалося, як завжди: грошей на їх виконання у бюджеті, як правило, не знаходилося.

Варто замислитись над тим, чому у високорозвинених країнах світу, на досвід яких ми так охоче посилаємося, також міняються президенти, уряди, правлячі партії, міністри, високопосадовці, а державний курс на підготовку людського капіталу, на високі інвестиції в його розвиток не послаблюється, а навпаки – розширюється і зміцнюється.

Не можна закривати очі на дуже серйозні помилки у реалізації державної політики в нашій країні щодо профтехосвіти. Домінує постійне прагнення здешевити підготовку кваліфікованого робітника, хоча в розвинених країнах зарубіжжя тенденція протилежна.

Нічим іншим, крім відсутності політичної волі, не можна пояснити те, що чимало нормативно-правових документів щодо підготовки кваліфікованих робітників у нашій державі побудовано на основі ще радянського ЄКТС (Единого тарифно-квалификационного справочника). В результаті і Класифікатор професій, і Довідник кваліфікаційних характеристик містять застарілі та віджилі професії, а також їх характеристики. Отже, в Україні й далі «живе» застаріла тарифно-розрядна система, що не узгоджується з компетентнісним підходом (з почасовою оплатою, як у зарубіжних країнах). Це спричиняє суперечності у розробленні творчими групами державних стандартів робітничих професій на основі компетентнісного підходу. Їх розробники змушені «на око» прив’язувати до розрядів компетентності, котрими має оволодіти здобувач професійної освіти. Хоча усім, причетним до цієї справи добре відомо, що ніде в світі не готують фахівців за «радянськими розрядами».

Ці та інші помилки спричинені некомпетентністю, безвідповідальністю і байдужістю. Хибність і зло від такого підходу наочно виявилися в грудні 2015 р., коли заклади профтехосвіти бездумно було скинуто на фінансування з місцевих бюджетів...

Досить тривожна негативна тенденція – «вимивання молодого покоління» з рідної землі. Один із каналів цього процесу, що постійно зростає, – заклади профтехосвіти. Після закінчення другого, а в останні роки й першого навчального року в ЗП(ПТ)О, наших дітей запрошують на гарних умовах до навчання у Польщі, Чехії, Словаччині, а також Естонії, Латвії, Литві й інших країн. Стипендія, харчування, сучасні гуртожитки, гарантоване стажування і працевлаштування за здобутою професією –усе це приваблює в умовах наших невеселих реалій… Скільки таких дітей виїхало на навчання в інші країни за останні роки? Чи є статистика? Це золотий фонд нашої держави, наш людський капітал, у формування якого треба інвестувати. Якщо цього не буде робити Україна, то ці діти стануть людським капіталом інших держав! Перший віце-прем’єр-міністр України – Міністр економіки України О. Любченко зазначив: «Без людини немає незалежності держави... 30-річчя Незалежності України – це вік молодої, активної, працездатної людини, що визначається у цьому житті. 30-40 років – це середній вік нашого заробітчанина, який також визначився і, на жаль, не на користь України. За експертними оцінками, від 2 до 3 млн стабільно щороку». Міністр розвитку громад та територій України О. Чернишов наголошує: «Сьогодні, за даними статистики, близько 3 млнукраїнців працюють за кордоном. Це і Португалія, і Польща, і Чехія».

На наше переконання, державна політика щодо формування і розвитку людського капіталу – це не красиві гасла й цитування різних міжнародних документів. Як кажуть у народі, на цьому далеко не поїдеш. Цілеспрямована й послідовна діяльність на всіх рівнях органів державної влади та управління має будуватися на основі наукових підходів, з урахуванням прогнозів (не лише на близьку перспективу, а й на середньо і довгострокову) з постійними інвестиціями в кожну категорію учнівської, студентської молоді і дорослого населення.

Вкрай необхідно на державному рівні визнати серйозну помилку, що полягає в грубому, волюнтаристському порушенні визнаного на світовому рівні співвідношення кількості молоді, яка після здобуття повної загальної середньої освіти має продовжувати навчання на академічному та професійному напрямах. У високорозвинених країнах це співвідношення є таким: 20-25% випускників шкіл продовжують навчання на університетському напрямі; 75-80% –на професійному напрямі.

Ринок праці – це надзвичайно складне явище в цивілізаційному розвитку людства. Й не лише явище економічне й фінансове. Головним творцем ринку праці є людина. Вона створює його впродовж життя; вдосконалює його, розвиваючись професійно й духовно; народжує нові інструменти і технології, що стимулюють розвиток науки, культури й освіти. Кожну особистість треба розумно готувати до самостійної трудової діяльності. Це потребує реальних інвестицій, завдяки яким вона зростатиме й ставатиме людським капіталом.

Десятиліттями гратися в кота і мишу з ринком праці –небезпечно. І наслідок цього – неминучі втрати людського, соціального та інтелектуального капіталу.

Лауреати Нобелівської премії Т. Шульц і Г. Беккер основою розвитку людського капіталу вважали інвестиції в освіту, ефективність яких, за розрахунками останнього, становить 12-14 % річного прибутку.

На жаль, упродовж трьох десятиліть простежується «хронічна хвороба» у нашій профтехосвіті. Її формула досить проста: визначається мета, концептуально обґрунтовуються, розробляються необхідні нормативно-правові документи, впродовж тривалого часу здійснюється успішне впровадження, досягаються суттєві результати. Здавалося б, все добре. Та ні! Приходять нові державні службовці різних управлінських рівнів, і починають ініціювати нові хвилі реформування, щоправда не завжди кваліфіковано й без належного наукового обґрунтування.

Нарешті нині завдяки співпраці МОН України і НАПН України, підтримці Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій, постійній взаємодії з НАН України, іншими міністерствами і відомствами в нашій державі зроблено досить багато доброго й необхідного для розвитку системи професійної світи в нових соціально-економічних умовах.