У Словнику мови Тараса Шевченка немає лексеми «ідентичність». Як не було й у Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля. В науковому обігу термін з’явився за сто років після Шевченка. Проте вся поезія національного Кобзаря пронизана саме формуванням ідентичності українців, а Дружнєє посланіє «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні...» є фактично Гімном української ідентичності...

Це ж у ньому переможно звучить геніальна поетична дефініція:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Вчитаємося і вслухаємося:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?...

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви...

Тарас Шевченко навчив українців, що закуті люди не перемагають і не створюють єдину націю... Тому блискуче сформульована тема нинішньої науково-практичної конференції насамперед нагадала мені Шевченкові заповіти, і перший серед них – «кайдани порвіте».

Які кайдани заповідав порвати національний Пророк? Давайте нарешті прочитаємо його «Заповіт», абстрагуючись від звичної радянської традиції й опираючись на підказ, який Шевченко залишив у поемі «Кавказ», написаній у листопаді 1845 р. за п’ять тижнів до «Заповіту», де вказано на тих російських, імперських можновладців, які навчать «Кайдани кувати, / Як і носить!..»

Заповівши нам, українцям, порвати російські кайдани, Шевченко, по суті, сформулював на тривалий історичний час, аж до ненароджених нащадків, українську національну ідею, яку ми вповні досі не реалізували, – формування й усвідомлення усталеної національної ідентичності.

Шевченкові довелося значно довше від пророка Мойсея виводити свій народ із «єгипетського полону» в царство волі й національної ідентичності. Він і зараз очолює наш, український, похід, адже в згаданому «Заповіті» заявив, що «полине до самого Бога» лише після того, «як понесе з України у синєє море кров ворожу...» Шевченкова душа залишається на землі, серед українців і несе важку покуту за можновладців, які досі не дають змоги народові вибороти достойне життя…

В цьому немає нічого містичного. Нагадаю, що духовну силу Кобзаревої поезії нутром відчували його найлютіші вороги. Скажімо, слідство у справі Кирило-Мефодіївського братства найбільшу загрозу для Російської імперії вбачало в тому, що з Шевченковими «любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли… о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства».

Це здавалося неймовірним, адже й справді пройшло маже півтора століття до реалізації взагалі немислимого для того часу передбачення. Тим більше, працівникам ІІІ відділу власної його імператорської величності канцелярії – вищого органу таємної політичної поліції – не відмовиш в особливо гострому жандармському нюхові на головну небезпеку для Російської імперії, що неминуче випливала з Шевченкових поезій – незалежність України.

Сто років тому в історично нових умовах Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України, який відкривав їй шлях до національної ідентичності: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим... се наша орієнтація на Московщину, на Росію...» Він різко заявив, що вважає визволення від «песього обов’язку» перед Москвою надзвичайно важливим і цінним. Але насправді тоді цього не сталося... Втім, відбулася теоретизація поетового Слова, а вогненність його Заповіту і в радянські часи палила душу великих українців.

Досить нагадати пронизливі рядки незабутнього Василя Стуса, який у другій половині ХХ століття по-шевченківськи сильно й переконливо заявив про ключове завдання самоідентифікації України – розірвання московських кайданів:

Боже, не літості – лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

У наші дні найжорсткіше нагадує про Москву національний класик Дмитро Павличко, який ще у 2012 р. писав у вірші «Я вбитий був під Крутами...»

Я, кулею московською

Пробитий на проліт,

Встаю, щоб знов послухати

Шевченків Заповіт.

В моє завдання не входить занурення в історіографію  проблеми, тому згадаю лише видатного вченого – шевченкознавця, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, глибоко шанованого мною Івана Дзюбу, який на початку ХХІ століття видав книгу «Україна у пошуках нової ідентичності», складену зі статей, виступів, інтерв’ю, памфлетів, створених протягом більш як 40 попередніх років. Академік описав оптимальний для початку нинішнього століття варіант розвитку двох рівнів національної ідентичності – української етнічної ідентичності та ідентичності України як держави:

«Це – культивування ідентитету політичного громадянства як широкої рамки для різних етнічних і культурних ідентичностей. Тобто, утворення модерної української політичної нації навколо етнокультурної домінанти корінного етносу. Обличчя цієї української політичної нації визначалося б творчою енергією як українського народу, так і представників усіх інших національностей, при взаємодії та взаємовпливі всіх чинників. Тобто, це має бути держава українського народу, в якій належне місце забезпечуватиметься представникам усіх національностей та всім етнічним групам. Усім їм має бути законодавчо забезпечене право на різні форми суспільно-культурної самоорганізації  та вільний розвиток рідної мови й культури...

Отже, створення широкої і гнучкої соціокультурної структури з енергетично потужним потенціалом в образі української національної культури є, на мій погляд, головною проблемою пошуку нової ідентичності України».

Гостра небезпека для національної ідентичності, пов’язана з агресією Росії, затребувала наукового аналізу й переосмислення проблеми в якісно новій історичній ситуації. На мою думку, в цій царині проривним стало фундаментальне чотиритомне видання доктора історичних наук, професора, академіка Василя Ткаченка. З ученим усвідомлюємо-висновуємо, що Росія – це постійний ментальний виклик Україні, на який необхідно безперервно знаходити адекватну відповідь, формуючи українську національну ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки.

Автор особливо чітко й виразно пише про новий період набуття національної ідентичності – консолідації суспільства навколо справді наукового «проекту майбутнього»: «Коли хочемо рухатися вперед, то в основі такого проекту мало б стати осмислення викликів сучасного глобалізованого світу, визнання рівня наявних ресурсів та ступеню нашої готовності відповісти на ці виклики».

У контексті нашої конференції вкрай важливо зазначити, що доктор політичних наук, академік Петро Мироненко, оцінюючи стратегічні висновки Василя Ткаченка, напрочуд точно зазначив:

«Держава, котра не дбає про розвиток гуманітарної освіти і науки, втрачає шанс сформувати громадянське суспільство та врешті отримує індиферентну масу, якій все одно де жити, на кого працювати, кому служити. У кінцевому підсумку держава втрачає саму себе – припиняє своє існування». Нагадаю, що найзастрашливіша Шевченкова засторога – «Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі...» – по суті пов’язана з небезпекою втрати національної ідентичності в умовах московського домінування. Новітня історія України переконливо показала, що не можна забувати, тим більше, ігнорувати заповіти й застороги національного Пророка.

Драматизм нинішньої ситуації ще й у тому, що проблема, яку ми розглядаємо, фактично стала розмінною картою в сучасних політичних ігрищах з телеекранною участю незліченних політологів, політтехнологів, експертів, аналітиків, консультантів, радників, коментаторів, чимало з яких, сказати б, диспергують, тобто, буквально подрібнюють механічним способом, пережовують, залежно від політичної позиції, тверді, науково незаперечні, але незручні факти в дрібні, малоспроможні фактики чи й узагалі розчиняють їх, зливаючи в небуття. З іншого боку, щоденний фактизм, сиріч, абсолютизація чистих фактів без їх аналізу й узагальнення, став бичем публічного наукового тлумачення сучасних проблем. Отже, йдеться не про заперечення присутності в ефірі перелічених спеціалістів, серед них є і серйозні фахівці, а про те, що всі вони, без винятку, позиціонують себе інтелектуалами та часто-густо  не є ними. Воістину, надто багато говорять саме ті, кому нічого сказати, і чимало пересічних людей заплутуються в потоці бездумно-зайвих слів. «Бо марнота... в многості слів, але ти бійся Бога!» – підказує нам Книга Еклезіастова.

Значно меншу можливість маємо почути вчених, які вміють робити конкретну справу, і, якби ті, котрі цього не вміють, але вчать інших, зачерпнули дещицю наукових знань й інтелекту, тобто здатності думати, мислити, діяти, то це таки пішло б на користь їм, і людям, до яких звертаються. Не кажу вже про купу депутатів, інших можновладців – їм би таки корисно було познайомитися з науковою візією проблеми. Може тоді, говорячи словами Шевченка, «Розпадеться луда / На очах ваших неситих...» Утім, навряд...

Ми наслідуємо гірші сенси кремлівсько-російської дійсності. Так трапилося, що в 90-х рр. минулого століття, коли жив у Москві, писав у тамтешній центральній пресі: «...Кремлівським пожильцям, які зосередили всі сили на особистому збагаченні та політичній боротьбі за утримання влади, ні до чого залучати... видатних людей і взагалі чесних учених до осмислення нинішнього стану і майбутнього країни». Хіба це не викликає гірких асоціацій з українською дійсністю?

Згадується англійський філософ Френсіс Бекон, який давним-давно зауважив, що науку зневажають лише невігласи, а мудреці користуються нею. Хочеться нарешті бачити владу в Україні мудрою, бо насправді без учених і мислителів неможливо завершити процес усталення і зміцнення національної ідентичності...

До речі, капітальне наукове видання вже згаданого Василя Ткаченка, представлене минулого року на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, навіть не було номіноване новозатвердженим Комітетом («Шевкомом», як його називають). Цей системний промах виявив убивчо низький рівень осмислення частиною нинішніх інтелектуалів проблеми національної ідентифікації в Україні...

Міцно тримаючись своєї теми, наголошу, що вплив поетичних творів Тараса Шевченка на самосвідомість українців, особливо молодих, завжди перевершував авторитет наукових аргументів, отже, лише союз учених і освітян гарантує духовний успіх у роботі зі школярами та студентами.

Що й говорити, національна ідентичність не є природженою рисою, проте саме цей творчий союз здатен допомогти новим поколінням усвідомити конгеніальну Шевченкові поетичну максиму великої Ліни Костенко, що справедлива для всіх народів:

Народ не вибирають.

І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він найкращий на землі!

Якось французький письменник, нобелівський лауреат Ромен Роллан мудро зауважив, що людський світ живиться крупицями істини і великою кількістю брехні. Шукаймо крупиці істини!

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України, почесний академік НАМ України,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка