Днями українська педагогічна спільнота відзначила 100-річчя з дня народження Василя Сухомлинського.

Мабуть, не було у країні навчального закладу, де б не згадали добрим словом цю дивовижну людину, причому не лише суто у «сухомлинські» дні, а і протягом усього ювілейного року: книжкові виставки, презентації педагогічної спадщини, обговорення оповідань, «інформаційні хвилини», виховні бесіди, уроки доброти, лінійки пам’яті тощо. На початку жовтня на Кіровоградщині – у Кропивницькому та Павлиші (в школі, якою протягом 22 років керував великий педагог) – відбулися Міжнародна науково-практична конференція та Всеукраїнські педагогічні читання. А в Києві в день народження Василя Сухомлинського провели урочисте засідання, присвячене його пам’яті.

На захід до Київського університету імені Бориса Грінченка з’їхались освітяни з різних регіонів України. Були й закордонні гості – колеги з Китаю, котрі, як відомо, серед іноземців найбільше прониклися ідеями українського педагога. Прий­шли і науковці, і представники влади, була і сім’я Василя Олександровича – аж до внуків і правнуків, яких йому, на жаль, не довелося побачити. Сухомлинський прожив надто коротке (особливо за сучасними мірками) життя, а зробити встиг стільки, що навіть зараз, через майже півстоліття після смерті та століття із дня народження, «збирає» пов­ні зали прихильників і послідовників, наче підтверджуючи сказані колись ним самим слова: «Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний». А все ним зроблене (зазвичай це називають урочисто­монументальним словом «спадщина») вивчається й осмислюється по­новому. І у процесі осмислення вимальовується дивовижна річ: більшість із того нового, прогресивного та інноваційного, що впроваджується нині у Новій українській школі, було започатковано ще Василем Олександровичем у «школі радості», описано у його книжках. Тільки хіба що іншими словами. До речі, ця думка – у різних варіаціях – звучала і у виступах тих, хто прийшов ушанувати пам’ять найпершого «агента змін».

ЕПІГРАФ ДО НУШ

Міністр освіти і науки Лілія Гриневич свій виступ розпочала із цитати Василя Сухомлинського (взагалі в цей день його багато цитували, і через це, та ще й на фоні фотографій із презентаційних слайдів, складалося враження, що Василь Олександрович незримо присутній десь поруч): «Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні, збудити в їхніх серцях почуття гордості і власної гідності, це перша заповідь виховання». На думку Лілії Михайлівни, ці слова могли б стати епіграфом до реформи НУШ – тому що саме цього ми прагнемо в Новій українській школі. Вона вважає, що є неабиякий символізм у тому, що саме цього року, коли ми святкуємо століття великого класика української педагогіки, майже 450 тисяч наших першокласників пішли до Нової школи з гуманними методиками навчання.

– Ми хотіли, щоб ця школа стала для них школою радості й добра – такою, яка суголосна з педагогікою Сухомлинського, – зазначила міністр. – Це наша мрія і це наше завдання. Коли ми сьогодні говоримо, наприклад, про педагогіку партнерства – між учнем, учителем і батьками, наші вчителі можуть звернутися до Сухо­млинського, аби зрозуміти, яку велику цінність він надавав родині у співтворенні навчального успіху дитини. Він спілкувався з батьками, переконував їх, змушував прислухатися до своєї думки. І не лише у питаннях, які напряму стосувалися навчання, а в усьому, що могло вплинути на життя цієї дитини… І коли ми говоримо, наприклад, про проектне навчання в Новій українській школі, ми маємо усвідомлювати, що це не лише сучасний світовий педагогічний тренд, а методика, яку насправді популяризував і проголошував Василь Олександрович… Те, що сучасна психологія називає розвитком емоційного інтелекту, він практикував у ­своїй «школі добра». За його словами, роки дитинства – це час «виховання серця». Ми маємо цього вчитися.

НЕЩАСЛИВИХ НЕ БУДЕ

Лілія Гриневич переконана: сьогодні Нова українська школа – це поєднання найкращого в національній педагогіці й тих кращих сучасних світових технологій і практик, які можуть бути корисними саме українській системі. Але навіть їх ми мусимо адаптувати до нашого повсякдення.

– Кожен, хто читав праці Василя Сухомлинського, розуміє, що він ніколи не зупинявся у своєму розвитку. Кожна нова проблема у класі спонукала його до пошуку нових відповідей та ідей, – зауважила Лілія Михайлівна. – Спілкувався не лише з іншими педагогами, а й із лікарями і психологами – він завжди мислив не тільки в рамках своїх обов’язків, а значно ширше. Це має стати стандартом для кожного вчителя. Дитину він сприймав із повагою, у цілісності, намагався працювати з усім комплексом проблем його вихованців, шукати індивідуальний підхід до кожного.

Принагідно міністр звернула увагу присутніх на той факт, що у багатьох українських школах упродовж багатьох років навчилися виділяти «кращих» і дуже мало уваги приділяють «гіршим». Та збудувати успішне суспільство, де люди поважатимуть гідність одне одного, можна лише через освіту кожного, через уважне ставлення до кожної дитини – не тільки тієї, яка має хороші академічні здібності, а й тих, хто, можливо, є сильнішим у чомусь іншому, але на це поки що школа уваги не звертає. І про це теж писав видатний педагог: «У наших школах не повинно бути нещасливих дітей, душу яких гнітить думка, що вони ні на що не здібні. Успіх у навчанні – єдине джерело внутрішніх сил дитини, які породжують енергію для переборення труднощів, бажання вчитися».

Відтак міністр назвала ювілей Сухомлинського прекрасною нагодою пригадати найкращі практики вітчизняної педагогіки для гармонійного впровадження Нової української школи – школи успіху кожної дитини. А також – і нагодою переосмислення спадщини Василя Олександровича в контексті нашого життя і сучасних викликів.

ІСТОРІЯ І МАЙБУТНЄ

Ідеї великого Вчителя випередили час, коли він жив і творив. І висловлювалися вони всупереч тодішнім суспільним відносинам, коли кожен із громадян мав би бути «гвинтиком» великої машини. Таку думку висловив президент Національної академії педагогічних наук Василь Кремень. Він визначив три, на його думку, найголовніші ідеї Сухомлинського, які не втрачають актуальності. Перша – це ідея пошанування і розвитку особистості та творення особистісного типу навчання, освіти, особистісний підхід у навчально­виховному процесі. Друга – ідея розвивального навчання, яка особливого значення набуває сьогодні, коли світ стрімко змінюється. Третя – це системний гуманізм у відношенні й до дитини, й до середовища, яке її оточує.

– Віддаючи належне генію цього великого українця і разом з тим громадянина світу, ми все повинні зробити для того, аби привернути увагу суспільства і держави до освіти, до дитини, бо лише через розвиток дитини, через модернізацію освіти, а слідом – модернізацію суспільства й української нації ми зможемо стати врівень із найбільш розвинутими європейськими і світовими державами, – наголосив президент НАПН.

Про актуальність ідей Сухо­млинського говорила і голова Постійної комісії Київської міської ради з питань освіти, науки, сім’ї, молоді та спорту Ганна Старостенко.

– Василь Сухомлинський у своїх творах писав про нову українську школу, – вважає вона. – Сьогодні ми повертаємося до його праць і говоримо, що навчання – це дуже важлива, але не єдина сфера духовного життя дитини. І справж­ня школа – не лише місце, де діти отримують знан­ня. Тут вирує багатогранне духовне життя дитячого колективу, в якому вихователь і вихованець об’єднані багатьма інтересами та захопленнями. Тож ідеї Сухо­млинського живуть і сьогодні. Він – наш сучасник, наша історія і наше майбутнє.

А голова Всеукраїнської асоціації Василя Сухомлинського, академік НАПН Олександра Савченко назвала Василя Олександровича моральним і професійним авторитетом у галузі української освіти. «Це не лише свято ювілею, це свято нашої української освіти, – зазначила Олександра Яківна. – Бо вперше за такий великий період роботи ЮНЕСКО персоналія українського педагога занесена в календар знаменних дат».

…Чи не більшість інформаційних повідомлень про відзначення ювілею Сухомлинського починаються так: «На виконання рішення 39­ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО про відзначення у 2018 році на рівні ЮНЕСКО 100­річчя від дня народження Василя Сухомлинського та розпорядження Кабінету Міністрів України від 4 липня 2018 року №464­р «Про затвердження плану заходів з відзначення у 2018 році 100­річчя від дня народження Василя Сухомлинського». Але хочеться думати, що навіть якби цих рішень та розпоряджень і не було – Україна все одно гідно вшанувала б пам’ять найвидатнішого свого педагога. Не «на виконання», а від душі.

Наталія КУЛИК, «Освіта України»

МІЙ БАТЬКО

На урочистому засіданні, присвяченому 100-річчю з дня народження Сухомлинського, пролунало багато хороших слів. Промовців не бракувало. Серед них – директор департаменту освіти і науки КМДА Олена Фіданян, перший заступник голови Кіровоградської обласної державної адміністрації Сергій Коваленко, директор Інституту міжнародних і порівняльних досліджень Пекінського педагогічного університету, віце-президент Китайського товариства порівняльної педагогіки Лю Баоцунь. Але все ж таки найбільш запам’ятався виступ дочки великого педагога – академіка НАПН Ольги Сухомлинської, яка чи не вперше відступилася від своєї звичної манери говорити про Сухомлинського, дистанціюючись від особистих спогадів. І розповіла про Василя Олександровича не як поважна дослідниця його творчості, а просто як дочка. Її слово  про батька було сильнішим за всі інші промови – настільки, що стоячи аплодував увесь зал. Ми друкуємо цей виступ повністю.

Селянський син з діда­прадіда, інтелігент у першому поколінні, мій батько був такий, як усі батьки. Я так вважала, хоча в повоєн­ні часи мати батька довелося далеко не кожній дитині, це був великий подарунок долі. Поранений і контужений, хворобливий, він, проте, був молодим, вродливим чоловіком, говорив тихо і лагідно, у нього завжди була усмішка в очах. Добре володів словом, любив жарти і сам умів дотепно жартувати. Як писав Довженко про свого батька, так і я притулю його слова до свого: «З нього можна було писати лицарів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годився на все».

Батько ніжно і трепетно любив життя, природу, всіх дітей і передусім своїх. Він навчав нас читати і писати, думати і відчувати. І поряд з ним завжди була наша мама, його опора і підтримка. Разом вони працювали у школі, разом виховували дітей. Возили нас під час своєї літньої відпустки до великих міст, і там ми, ще малі, ходили разом в театри, музеї, картинні галереї, виставки, бо цього не було у нашому селі, а батьки хотіли, щоб ми виростали освіченими.

Вдома вечорами ми, сидячи на ганку, розглядали зоряне небо, і батько нам розповідав про сузір’я, адже тоді не було телевізорів і дуже часто – навіть електрики.

Я не пам’ятаю іграшок, але у нас було багато книг, і дитячих також, альбомів з ілюстраціями картин різних художників і скульпторів. Батько добре малював, і коли ми хворіли, він розповідав нам казки й одночасно малював.

Наша квартира була у школі, поряд із класними кімнатами, побут був надзвичайно аскетичним, якщо підходити до нього із сучасними мірками. Можна сказати, що я народилася і жила, як і мої батьки, посеред шкільного світу, шкільного двору, серед шкільних дзвінків, що переме­жали тишу уроків із галасливими перервами. Школа, шкільне життя затихало лише коротко на літні канікули, але й тоді двір наповнювався дитячими голосами – діти влітку приходили і дбали про рослини і тварин, що жили на шкільному дворі. Й разом з ними був батько. Найяскравіше пам’ятаю: я дивлюся у вікно, а він іде доріжкою по подвір’ю, раз у раз нахиляючись до трави або піднімаючи голову до гілочок дерев. І в нього такий щасливий вираз обличчя.

Коли я пішла до школи, де працювали батько і мати, які в різні роки викладали в моєму класі, це не було якимось викликом або незручністю ні для мене, ні для батьків, ні для моїх однокласників та інших школярів. У школі вчилися також і діти інших учителів.

І до нас, директорських дітей, було рівне ставлення, як і до інших учнів, і з боку вчителів, і з боку дітей. Нас сприймали як окремих особистостей, оцінювали наші власні якості.

Натомість моє життя як учениці збагатилося повноправною участю в усіх справах, що робилися у школі. А робилося дуже багато: гурткова робота, заняття фізичною культурою й участь у змаганнях, робота на полях, походи в найближчий ліс, на світанку чи вечірньої пори, годування кроликів, шкільні свята і вечори. У старших класах – подорожували усім класом рідним краєм, спочатку недалеко, а потім – усе далі з культурними і пізнавальними програмами.

Життя було заповнене вщент, різнобічне і багатогранне.

За шкільного життя образ батька й образ учителя, наставника поєдналися в одне ціле. Він був і завжди залишається для мене великим авторитетом. Але цей авторитет був поряд, живим і теп­лим, з ним можна було поговорити про дитячі клопоти, посперечатися, посміятися і пожартувати.

Як мені зараз видається, батьки уважно спостерігали і непомітно спрямовували наше з братом життя, не надто втручаючись у сферу особистого.

Я поїхала вступати до вишу у велике місто – Київ – і бачилася з батьком на канікулах. Буваючи у Павлиші, я мало спілкувалася з ним: була зосереджена на своєму житті, переймалася власними проблемами, а його бачила знову заклопотаним, у безкінечній праці. Адже влітку в нього було більше часу зосередитися над своїми рукописами.

І коли мене запитують, чи приділяв мені батько достатньо уваги, то, згадуючи минуле, я відкриваю для себе, що це я недостатньо уваги приділяла батькові, коли йому потрібна була підтримка в часи нападок на його творчість, коли він, занурений у працю над художніми мініатюрами, із хвилюванням початківця чекав моїх вражень.

А нині, коли пройшло багато років, і тогочасний вік батька наближається до віку моєї дитини, я значно більше і глибше знаю його, ніж за життя, а також – його творчість.

Як науковець я вивчала й опановувала вітчизняну і зарубіжну історію педагогіки. І це дало змогу подивитися на працю батька на тлі інших здобутків і звершень, порівняти його ідеї з ідеями діячів минулого і сьогодення.

Я не можу сказати, що досконало знаю його 46 монографій, 500 статей і 1500 художніх творів. Я вивчаю їх, перечитую і кожного разу знаходжу щось нове, чого я допіру не побачила або що пройшло поза моєю увагою.

Я не буду давати оцінку його творчості, вона є в моїх статтях, книжках, передруках.

Через проникнення у світ творчості батька я почала осягати його особистість як науковця, його високу культуру думок і почуттів, його страждання від нерозуміння його ідей і намірів, високу напругу його емоційності, його небайдужість до своєї справи, зусилля залишити недоторканою сутність його вистражданих ідей, основою яких була любов до дітей у найширшому розумінні цього слова.

Мій батько сьогодні завжди поряд зі мною і він скеровує моє життя. І мені дуже жаль, що він не супроводжував наше з братом дорослішання, наше професійне зростання, не побачив своїх красивих онуків – Олексія і Лесю, не потримав на руках своїх правнуків – Вадима, Єгора, Варвару. Але всі ми відчуваємо його поряд із собою.

Ольга СУХОМЛИНСЬКА