Немає нині в Україні більш гострого питання, ніж відсіч агресії Росії й відновлення територіальної цілісності нашої держави. На превеликий жаль, міжнародні події зараз розвиваються для нас несприятливо. Судячи з усього, крім дипломатичних шляхів вирішення проблеми територіальної цілісності, слід буде вдатися до посилення суспільної консолідації українського народу. У відповідь на виклик часу мусимо навчитися мислити глобально й діяти локально – виходячи з національних інтересів України.

В процесі консолідації нації жодна модель «доганяючого розвитку» - чи то вслід за Росією, чи то за Європою, чи то за Китаєм – не підійде. Свідчення цьому – усі минулі 25 років суверенного правління пострадянського політичного класу. То ж маємо піти по шляху «випереджального розвитку». А для цього слід насамперед залучити увесь наявний внутрішній креативний потенціал нації.

І тут нам у пригоді може стати «корейська альтернатива»: досвід розвитку Республіки Корея, з якою Україну поєднує уже 25-річний ювілей встановлення дипломатичних відносин.

Україна – Корея: історичні паралелі без екзотики

Взаємне зближення незалежної України й Республіки Корея було динамічним, навіть стрімким. 30 грудня 1991 р. Республіка Корея визнала Україну, а вже 10 лютого 1992 р. між двома державами було встановлено дипломатичні відносини. Посольство Республіки Корея діє в Києві з листопаду 1992 р, а українське в Сеулі – з жовтня 1997 р.

Здавалось би – всього лише 25 років активного пізнання, зближення й взаємозбагачення. Але за історією кожного народу – корейського й українського - не століття, а тисячоліття розвитку, напрочуд подібного, вражаюче драматичного й цілеспрямовано мотивованого у своєму прагненні до свободи й незалежності.

Кажуть, що кожне порівняння «кульгає», бо історія кожного народу є унікальною й неповторною. Але тут не йдеться про те, хто «першим проклав лижню». Мова може йти скоріше про певні глобальні хвилі піднесення й спаду рівня цивілізованості. І хвилі ці навдивовижу подібні в просторі й часі. Наприклад, уже в 3500-2000 роки до нашої ери для всього Корейського півострова стає масовою поява гончарних предметів, що поширилися згодом і в регіонах Монголії, Маньчжурії та Приморського краю. Чи не нагадує це нам добу Трипільської культури IV-III тисячоліть д.н.е., що побутувала на просторі від Прикарпаття до Дніпра, й з якою не могла на той час зрівнятися жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур (доба міді)?

Так само будять нашу уяву й згадки про першу корейську державу (коли дотримуватися не легенд, а документів), що пов’язуються з існуванням у IV-III століттях д.н.е. держави Давнього Чосону (Ко Чосон). Крім цієї держави приблизно в той же час на півдні Корейського півострова утворилися ще дві протодержави Чін та Самхан. І тут знову з’являються аналогії із нашим Північним Причорномор’ям. Йдеться про перенесення центру скіфів з середньої Азії у Нижнє Подніпров’я та степовий Крим, що  призвело до існування потужної скіфської держави з VI до ІІІ століття д.н.е. Правлячі царські скіфи були здебільшого воїнами, займалися кочовим скотарством та контролювали торговельні шляхи, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. До цієї держави крім іраномовних скіфів (сколотів) входили різні за походженням народи (елліни, таври, фракійці, будини), в тому числі й скіфи-орачі та скіфи-землероби (борисфеніти). Це був багатий світ, в якому народи постійно зазнавали взаємовпливів і передавали їх нащадкам, якими й являємось ми.

А тим часом на Далекому Сході після пульсуючого періоду централізації та розпаду ранньофеодальних держав на півдні Корейського півострова у 918 році н.е. утворилася держава Корьо, яка до 936 року об’єднала навколо себе усі прилеглі землі. Слово «Корьо» стало прообразом сучасного «Корея».  В цивілізаційному плані цей період в історії Кореї був ознаменований розквітом буддизму, було опрацьовано детальне зведення законів. Правління династії тривало до 1391 р.

І знову-таки виникають аналогії з історії України. Чи не нагадує це час правління в Києві Ярослава Мудрого (1016-1054 рр.), який розгромив печенігів, утвердив на Русі свій варіант Візантійської імперії, ідеологічним центром якої став Софійський собор? Правовим підґрунтям цієї держави став перший писемний збірник норм давньоруського права «Руська правда» (в її підвалини князь поклав «Правду Ярослава», що дарував її новгородцям у 1016 р. за підтримку в оволодінні київським престолом). Як державну було введено сакральну церковнослов’янську мову, запозичену з Дунайської Болгарії. В цей час Русь стала міцною територіальною спільнотою внаслідок осадження княжої мандрівної дружини на Київській, Чернігівській і Переяславській землях. Внаслідок таких дій слово «Русь», «Руська земля» стали вживатися у новому значенні – виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна).

Подальші паралелі історії вражають не в меншій мірі. У 1231 р. Монгольська імперія розпочала свої набіги на Корьо, а 25 років по тому король Корьо визнав себе монгольським данником. Перше надання данини монголам відноситься до 1241 р.; корейські государі постійно з’являлися до двору монгольських імператорів; там же жили спадкоємці корейського престолу, які поверталися на батьківщину лише після смерті батька задля посідання (з дозволу монгольського імператора) престолу; в певних випадках і корейський правитель, і його оточення одягали монгольське вбрання.

Землі Київської Русі також стали об’єктом нападу з боку монголо-татар. В 1223 р. руські князі в союзі з половцями виступили на захист батьківщини, однак після першої перемоги були згодом розгромлені. Але й орда зрештою була змушена повернутися в Азію. Під час нового походу під проводом Батия наїзники знищили Переяславщину і Чернігівщину, і, врешті-решт, у 1240 захопили Київ. Галицький князь Данило, що володів тоді Києвом, не маючи змоги забезпечити надійний опір, змушений був поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай. Це й було визнанням його залежності від Золотої Орди.

Подальший хід подій на Далекому Сході характеризувався поступовим згасанням Монгольської імперії, чим і скористався корейський король Конмін для звільнення від чужоземної залежності. Однак ослаблена монгольським завоюванням країна поступово підпадає під вплив Мінської династії Китаю і визнає в 1368 р. свою васальну залежність уже від Китаю. В середовищі корейського правлячого класу наростають суперечності, внаслідок яких головнокомандуючий корейською армією генерал Лі Сон Ге  скинув династію Корьо й заснував нову (в 1392 р.), відому під іменем Чосон. Новою столицею було оголошено Хансон (сучасний Сеул), а в 1394 р. в якості офіційної релігії було прийнято конфуціанство.  Внутрішня політика Чосона в XV-XVIIIст. цілком управлялася конфуціанською бюрократією. Не дивлячись на окремі спроби адаптувати західні досягнення, Корея залишалася закритою країною. Щоправда у другій половині ХІХ ст. прозахідні реформи в Кореї, на взірець Японії, намагався ініціювати впливовий чиновник Пак Кю Су, однак вони впроваджувалися вкрай повільно й після його смерті були призупинені.

Так само й на українських землях, як писали літописці, внаслідок монгольського нашестя «Руська земля опустіла й князі руські розігнані», чим і скористалися литовські правителі, які взялися інкорпорувати залежні від Золотої Орди землі вздовж правобережжя Дніпра у склад Великого князівства Литовського (ВКЛ). В цьому процесі пам’ятною стає битва з татарами на Синій Воді (річка Синюха, ліва притока Південного Бугу) у 1362 р. Однак в переважній більшості взаємини між правобережною Ордою і Литвою в цей час будувалися на договірній основі й втілювалися у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Населення ВКЛ на 80-90% складалось із русичів (старобілорусів та староукраїнців), державною була мова Київської Русі, нові правителі дотримувалися давніх звичаїв та традицій.  В цілому литовська князівська династія декларувала: «новизни не заводимо, старизни не порушуємо». Слов’янське населення сприймало литовську династію як свою, а представники Литви слов’янізувалися.  Втім експансія ВКЛ на північний схід була менш вдалою – лише смоленські князі визнали зверхність Литви. Боротьба ж за політичні впливи на Новгород, Псков й Твер була програна.

Внутрішньополітичні чвари в середовищі литовського політичного класу поступово підривали міць держави. А тим часом у XV ст. наростала могутність Московського князівства. Саме тоді уперше у практиці московсько-литовських відносин Іван ІІІ був названий «государем усієї Русі» (січень 1493 р.), що означало його претензію на захоплення «загальноруської спадщини». Намагаючись уникнути конфронтації з Московщиною, литовський князь Олександр Казимирович одружився з  дочкою Івана ІІІ княжною Оленою. Однак це не допомогло – Іван ІІІ звинуватив свого зятя у намаганні нав’язати своїй доньці католицтво, а далі підняв фальшиву політичну кампанію проти «покатоличення» усього руського населення.  Розпочалися своєрідні «гібридні війни» Московії проти Литви під гаслом захисту «руського населення». Литва стала поступово втрачати свої землі.

Короткий період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.) та життя під владою Гетьманщини (1654-1764 рр.) був драматичною спробою утвердження справді української державності на чолі з новим політичним класом – козацтвом. Хай навіть у васальному підданстві Московії. Однак у 1764 р. указом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію Російської імперії. У 1793 та 1795 році за участю Росії, Пруссії та Австрії відбувся другий і третій поділ Речі Посполитої, у яку частково входили й українські землі, які відтоді були інкорпоровані у склад Російської імперії, і частково – Австрійської.

Врешті-решт у ХХ ст. загарбницька рука Москви сягнула й Далекого Сходу, розв’язавши у 1904 р. війну проти Японії. Офіційно Корея в російсько-японській війні участі не брала, але військові дії, спершу на морі, а потім й на суходолі, стали вестися у межах Кореї. Її гавані були місцем висадки японських військ. Коли війна перекинулась на територію Маньчжурії, Корея залишилася окупованою японськими військами, які вдалися до масових реквізицій. В силу обставин Корея змушена була визнати себе союзником Японії. Після закінчення російсько-японської війни залежність корейської держави була офіційно оформлена японо-корейським договором про протекторат 17 (4) листопада 1905 р. , а в 1910 р. Японія анексувала Корею. Відтоді із 1910 по 1945 рр. Корея була японською колонією. Японці провадили політику утиснення економічної й культурної модернізації Кореї, вдавалися до асиміляції корейців.

Україна у складі Російської імперії виявилася в подібному становищі. Російська революція 1905 р., спровокована поразкою Росії в російсько-японській війні, проголошення перших, хоч і куцих конституційних свобод – все це актуалізувало питання  української незалежності. А вже 1917 р. став свідком народження понад 30-мільйонної української нації. Однак тривалий період перебування у колоніальній залежності від Росії дався взнаки. Центральна Рада проголосила у березні 1917 р. незалежність України, але відразу ж позначився брак організованих українських сил для утримання влади. Чітко розробленої програми революційних перетворень не мала навіть свідома інтелігенція, не кажучи вже про нечисленні українські ділові кола. А значить не було достатньо опорних пунктів по губернських містах та інших промислових центрах. До того ж революція завжди покликає до дії якогось харизматичного діяча, але такого серед українців не виявилося.

Отже, трагізм української революції полягав у її «постімперському синдромі» -  неорганізованості та незрілості. З політично невиробленої маси виходять й темні провідники. У підсумку український народ не зумів самоорганізуватися у власну державу, яка б відповідала інтересам широких народних мас. Якби українські вимоги щодо незалежності були оперті на таку ж національну консолідацію як у Польщі чи Фінляндії, то й результати були б іншими. А відтак вирішальну роль відіграв факт економічної залежності України від російського ринку та неабияке значення економічного потенціалу України для Москви. Не тільки Донбас, як про це говорив Ленін, а й уся Україна на тривалий період існування СРСР стала «кочегаркою соціалізму».  

Який же маємо винести урок? Найголовніший - утвердження незалежності є похідним від рівня національної консолідації.

Людський капітал як передумова «корейського дива»?

ХХІ століття наочно довело, що Республіка Корея і Україна увійшли в нього з різним національним потенціалом. Наведемо лише деякі найбільш зримі й близькі для життєдіяльності кожної людини промовисті факти. Інтернет подає нам ряд цікавих  відповідей на досить провокаційне запитання: «Якщо Південна Корея була б вашою рідною країною, замість України, то Ви б:

• Прожили на 10,66 років довше, бо очікувана тривалість життя при народженні в Південній Кореї є 79,80 років, а в Україні – 69,14.
• Заробляли б в 4,5 рази більше грошей, бо річний ВВП на душу населення в Південній Кореї становить $33 200, а в Україні - $7 400.
• Мали б на 60% менше шансів бути безробітними, бо у Південній Кореї рівень безробіття 3,20%, а в Україні – 8,00%.
• Витрачали б у 5,8 рази більше грошей на охорону здоров’я, бо сума поєднаних на душу населення державних і приватних витрат на охорону здоров’я у Південній Кореї становить $ 1 тис 702,6, в той час як Україна витрачає  $292,8 . 
• Використовували б в 2,3 рази більше електрики, бо споживання електроенергії на душу населення в Україні становить 3,957 кВт/год., а в Південній Кореї це – 9,165 кВт/год.

Подібні порівняння, як на нашу думку, досить промовисті, але разом з тим і поверхові, розраховані на психологію «совка», для якого вершиною удачі є можливість прожити «на халяву» - варто тільки стати громадянином якоїсь заможнішої країни, наприклад, Кореї. Натомість слід засвоїти просту істину: рівень життя не є «манною небесною», бо його слід досягти дисциплінованою й творчою працею не покладаючи рук у своїй власній державі.

Візьмемо конкретний приклад з Південної Кореї. Багато хто з відвідувачів корейської столиці  Сеулу проводить думку, що це місто схоже хіба що на Сан-Франциско – таке ж зелене, дружелюбне й затишне для життя.  І сьогодні мало хто задумується над тим, що ще декілька десятків років тому його нинішні живописні пагорби були суцільно-покотом вкриті бурим камінням. А тим часом впродовж декількох десятиліть корейці виходили на суботники й озеленювали своє місто. Тоді у жителів країни було всього сім днів відпустки на рік, але два з них вони проводили на суботниках заради озеленення оцих самих пагорбів.

Та й нині жителі Південної Кореї є світовими лідерами у рейтингу трудолюбства. Щоправда десять років тому їхня відпустка уже складала 10 днів при 11 державних святкових вихідних, зараз тривалість відпустки зросла до 14 днів при 15 святкових. На державному рівні в Південній Кореї періодично вдаються до законодавчих заходів, покликаних остудити «трудовий запал» громадян. Так, законодавством встановлено 8-ми годинний робочий день, а середня тривалість робочої неділі складає 40 годин. Але в силу давніх традицій й «авторитарної корпоративної культури», як то визначають самі корейці, усі ці заходи залишаються переважним чином на папері. До того ж шестиденний робочий тиждень тут скоріше норма, ніж виключення.  Середня заробітна плата по країні складає від 3000 до 3200 дол. на місяць. Чи доцільним є тут ще якесь моралізування? Просто це є показником того, як методично й наполегливо ці зосереджені й відповідальні люди можуть працювати і отримувати гідну заробітну плату. Отак і твориться історія, яка є нічим іншим, як життєдіяльністю людини спрямованої на досягнення поставлених перед собою завдань. 

Як цього всього було досягнуто? Які основні етапи пройденого народом Південної Кореї трудового шляху?

Як відомо, розгром Японії у Другій світовій війні поклав кінець японському пануванню в Кореї. Країни-переможці - США і СРСР – підписали угоду про спільне управління країною. Лінія розподілу зон впливу двох наддержав пройшла по 38-й паралелі. Згодом у 1948 р. було створено дві держави – КНДР на півночі й Республіка Корея на півдні. Корейська війна (1950-1953 рр.) закріпила розкол країни. У Північній Кореї була встановлена диктатура Кім Ір Сена (якого після смерті батька змінив його син Кім Чен Ір; а після смерті Кім Чен Іра в грудні 2011 країну очолив його третій син Кім Чен Ин). 

У Південній Кореї також впродовж декількох десятиліть правили військові диктатори, які, попри все, активно провадили політику модернізації країни.  І лише в 1980-ті рр.. Південна Корея стала справді демократичною державою. А позаяк народи обох  корейських держав нині переконані в неминучості свого об’єднання в єдину державу у більш чи менш віддаленому майбутньому, то хай їм Бог допомагає на цьому шляху.

З огляду на те, що 10 лютого 2017 року є ювілейним 25-річчям встановлення дипломатичних зв’язків між Україною й Південною Кореєю, то годилося б сказати щире слово про нашого партнера, познайомити з особливостями цієї країни більш ширшу громадськість України.  

Корея – в основному гориста країна, рівнини займають переважно західну й південну прибережні частини півострова. Річки, які впадають у Японське море, в основному гірські. Для рік, які впадають у Жовте море, характерна спокійна течія. Клімат помірний, мусонний, на півдні навіть субтропічний. Взимку погода холодна і суха, влітку – спекотна і дощова.

Корея багато в чому нагадує Україну. Чисельність населення Південної Кореї – понад 53 мільйона людей, хоча площа у 6 разів менша за Україну – всього 99 646 кв. км. У країні спостерігається швидке зростання міських районів, викликане міграцією великого числа людей з сільської місцевості. В перші роки японського колоніального правління міське населення Кореї складало не більше 3% від загальної кількості корейців, що свідчило про глибоку сільську культуру в корейському менталітеті. При тім, після 1930 р. Японія, за браком власних ресурсів розпочала промисловий розвиток своєї колонії на Корейському півострові (як це нагадує урбанізацію Донбасу за часів СРСР!). Відтоді частина міського населення Кореї почала зростати. А вже з 1945 по 1985 рік чисельність міського населення Південної Кореї збільшилося з 14,5% до 65,4% від загальної чисельності населення. 

Ще у XVIII та XIXст. лише кілька поселень в Кореї вважалися містами, а найбільшим був Сеул, що нараховував 190 тис. населення разом з околицями.  Зараз столиця Сеул вражає – це «глобальне місто», друга за розміром агломерація в світі (10 млн. осіб в місті й 25 млн. осіб разом з  «містами-супутниками»). Тут слід враховувати й специфіку корейського перепису населення. Частка міського населення обмежується лише тими муніципалітетами, які чисельно досягли 50 000 мешканців і більше. Але ж є багато населених пунктів, які за світовими нормами та й з точки зору умов життя і заняття жителів вважаються міськими, але в корейських статистичних відомостях вони все ще офіційно кваліфікуються як сільські райони.

За сприятливих соціально-економічних умов темпи росту населення досить високі – 10 новонароджених на 1000 осіб населення при показнику 6 смертей (дані з року в рік змінюються, а тому подаються заокруглено). Більш наочно: якщо в 1960 році чисельність населення в Південній Кореї складала 25 мільйонів, то на 2015 рік – понад 53 мільйони.  Середня тривалість життя – 81,9 року (чоловіки – 77,5, жінки – 84,5). Робочі місця такого численного населення забезпечує промислове виробництво.  Згідно даних ООН (2016 р.) рівень урбанізації сягнув уже 82,4% населення.

Корейці Південної Кореї належать до найбільш однорідних націй світу – 98% населення ототожнюють себе з корейською національністю. Вони вважають себе нащадками алтайських племен, споріднюючи себе з монголами, тунгусами й тюрками. Більшість сучасних лінгвістів класифікують корейську мову як ізольовану мову алтайської групи. Високі темпи глобалізації аж ніяк не розмивають національну ідентичність корейців. Корейська мова домінує в країні – вона є офіційною в державі й нею говорить переважна більшість населення. Більше того – у державі існує офіційний регулюючий орган щодо вживання та вивчення корейської мови – Національний Інститут корейської мови, який було створено за наказом президента від 23 січня 1991 р. в Сеулі.

Мала частка некорейського за національністю населення в країні поступово збільшується, але незначними темпами. Кількість іноземних громадян в країні ще 10 років тому перевалила за 1 мільйон 300 тисяч (тоді як неофіційні цифри вказують, що ще така ж само кількість іммігрантів перебувають в країні нелегально). Тобто, глобалізація у вигляді нелегальної міграції нагадує про себе й тут, а не лише в Європі. Однак що вражає – у країні працює велика кількість вчителів англійської мови (близько 45 тис.), які приїхали з різних країн світу – з США, Канади, Австралії й Нової Зеландії, Великобританії й Ірландії. Середня заробітна плата цих вчителів – від 2500 до 3200 дол. на місяць. Крім англійської, яку починають викладати з 2 року навчання, школярі в середній і старшій школі вивчають ще додатково другу іноземну мову на вибір – японську, китайську або німецьку. Частина приватних академій та приватних шкіл впроваджують окремі уроки з вивчення інших світових мов: китайський діалект мандарин, французьку, російську, в’єтнамську, іспанську, іврит та арабську. В одному з провідних ВНЗ Республіки Корея – Університеті іноземних досліджень «Ханкук» -  із 2009 р. функціонує перша в цій країні кафедра українських досліджень. Тут вивчають українську мову та культуру близько 80 корейських студентів.

До 1910 р. конфуціанство було офіційною релігією країни. Нині ж панує релігійна свобода. Влада прихильна до християнства. В цілому ж конфесійна статистика в Інтернеті настільки суперечлива, що ми б не взялися однозначно стверджувати якісь показники. Втім, згідно одних джерел, до 1990-х рр.. в Кореї християни (переважно протестанти) складали четверту частину населення.  Інші, посилаючись на перепис населення за 2005 рік, стверджують що 54% корейців не сповідують жодної релігії. Отже із тих 46% віруючих: 18% відносяться до протестантів, 11% до католиків, 23% до буддистів, а решта – до інших конфесій. У підсумку виходить так, що християни складають майже 30% населення країни, однак більше ніж половину усіх релігійно активних корейців.   В той же час соціологічні дослідження показують, що чим молодшою є людина, тим більшою є вірогідність, що вона є християнином: у віці від 20 до 29 років буддистів було 40,2%, а християн – 56,8%. І ще одне – чим вищий рівень освіченості і соціальний статус корейця, тим більша вірогідність того, що він сповідує християнство. Звертає на себе увагу і той факт, що склад армії на 65% є християнським.

За наявності високого рівня працездатності й взаємної поваги та довіри людей різних конфесій і вірувань - Південна Корея з 1960-х рр.. демонструє рекордні темпи економічного розвитку. Відповідно й рівень життя у країні зараз може бути прирівняний до середніх країн Європейського Союзу. Уряд Республіки Корея сприяв імпорту сировини та нових технологій до своєї країни, створюючи у себе нові товари з додатковою вартістю кінцевого продукту, заохочував заощадливість та капіталовкладення проти перевитрат капіталу. Країна здійснює ефективні економічні реформи, уряд утримує помірну інфляцію, не допускає великого відсотка безробіття. Корея заробляє експортом більше, ніж витрачає на імпорт, чим і демонструє свою стабільну економіку. 

Інновації як «золотий ключик» до дверей майбутнього

В кожній країні є свій домінуючий бренд. Відомі на увесь світ українські чорноземи – це скоріше дар Божий, а не витвір рук людських, отже тут нам нічим хвалитися. А тому брендом України можна було б назвати, не претендуючи на істину в останній інстанції, такі підприємства: завод Південмаш як центр українського ракетобудування, Конструкторське бюро Антонова з літакобудування та ще Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона. І дуже шкода, що успадкувавши від СРСР потужний потенціал науково-освітніх кадрів, ми їх пустили по вітру. А в підсумку, згідно даних BloombergInnovationIndex станом на 2016 рік Україна посіла 42-ге місце в рейтингу країн з найбільш інноваційною економікою, опустившись на один щабель нижче порівняно з минулим роком.

В той же час, як і в 2015 році, в минулому 2016-му  Південна Корея зберегла своє перше місце в світі у рейтингу інновацій, друге за нею - посіла Швеція, а третє – Німеччина (в 2015-му – Японія була другою, а Німеччина – третьою). Цей рейтинг Республіка Корея очолює  завдяки: великій питомій вазі витрат на наукові дослідження і дослідно-конструкторські розробки; своїй патентній активності; ефективному виробництву з доданою вартістю та існуючому рівню вищої освіти.

Оглядаючи позиції України, важко не згадати відомий вислів екс-прем’єра  Арсенія Яценюка: «Віддача від науки – нуль!». Звісно, при нинішньому рівні фінансування освіти і науки в Україні ми раз-по-раз будемо згадувати народну мудрість: «дешева рибка – погана юшка». Росія теж мала можливість пересвідчитись у цьому, зіткнувшись із фінансовою скрутою після уведення проти неї санкцій за анексію Криму й порушення територіальної цілісності України. Відплата прийшла без затримки - то ж у 2016 році Росія опустилася в рейтингу інновацій відразу на 14 рядків і посіла в ньому аж 26-те місце. Це падіння виявилося більшим, ніж у будь-кого іншого. Досить зримо це продемонстрував  відомий екс-міністр фінансів Росії Олексій Кудрін: щорічно в Південній Кореї уводяться до ладу 478 нових роботів на 10 тисяч співробітників; в Китаї – 36; однак у Росії – всього два. І це при тому, що технологічне відставання є, за словами Кудріна, найбільшим викликом для Росії, далеко більш серйозним, ніж воєнні й геополітичні проблеми.

Який висновок ми можемо зробити із цих спостережень? Найголовніший: Південна Корея досягла успіхів у створенні унікальної інноваційної системи саме завдяки великим і безперервним інвестиціям у розвиток людських ресурсів та науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР). Тобто, курс на індустріалізацію, коли мова йде про введення сучасних засобів виробництва, відразу ж було поєднано з курсом на модернізацію людських ресурсів.  

Європейське розуміння модернізації суспільства акцентує увагу на переході від практики родинних відносин всередині общин сімейного типу до соціальних відносин, заснованих на приватній власності й товарному обміні. І коли на Заході відбувається зміщення акцентів від цінностей колективізму до цінностей індивідуалізму, то на Сході відбувається  синергетичне поєднання індивідуалізму і колективізму. Як на нашу думку, у цьому процесі свою позитивну роль відіграло як традиційне конфуціанство, так і запозичена із Заходу протестантська етика. В рамках останньої успішність трудової, професіональної чи підприємницької діяльності оцінюється як свідчення вибраності індивіда й дарування йому благодаті, а удосконалення ним своєї майстерності – як моральний обов’язок перед Богом. Тут трудова дисципліна підноситься в ранг сакральної цінності.  У підсумку індустріалізація (коли йдеться про «залізо») й модернізація (коли йдеться про «людину») являють собою дві сторони становлення індустріального модерного суспільства, зрозумілого лише у його комплексній повноті й цілісності.

В тих же випадках, коли  паралелізм цих складових – індустріалізація/модернізація - порушується в силу тих чи інших історичних причин, постає внутрішня суперечність технологічно неблагополучного і соціально нестабільного суспільства, де носій фактично патріархальної свідомості входить у зіткнення з високими технологіями, що вимагають від нього принципово вищої міри дисципліни й відповідальності. Класичним прикладом може бути СРСР, де програма індустріалізації як промислового технологічного переозброєння не була підкріплена соціокультурною модернізацією людини-творця. Оця непідготовленість індивідуальної свідомості до технічних перетворень й призвела до деформації радянської стратегії модернізації. Цей феномен дається взнаки на пострадянському культурному просторі й до цього дня – йдеться про «низьку якість населення» (Л.Абалкін). Це призводить до ризику вибухового (як в метафоричному, так і прямому смислі) виробництва, на якому лежить печать «синдрому Чорнобиля» - індустріального суспільства з не модернізованою масовою свідомістю. Така характеристика, зрозуміла річ, в певній мірі відповідає й сучасній Україні.

Саме тому для нас так важливо вивчати й запозичувати досвід Південної Кореї, яка посіла перше місце у світі з інноваційного рейтингу. А до того ж не зайвим було б звернути увагу на те, що демократія в Кореї, як і в Україні, теж прижилася не за одне десятиріччя. 

Так, відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН у листопаді 1947 року була сформована міжнародна робоча група з підготовки проведення загальних демократичних виборів на всій території Корейського півострова. Однак радянська окупаційна адміністрація не пустила цю групу на частину території Корейського півострова, розміщену північніше 38 паралелі. Тоді, за рішенням ООН було проведено вибори на півдні півострова, що й привело до створення 15 серпня 1948 р. Республіки Корея. Вільні вибори на північній частині резолюцією ООН відкладалися до кращих часів. Згодом під контролем радянської адміністрації 9 вересня 1948 р. було проголошено створення Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР). (Знову ж таки історичні аналогії із спробами Росії організувати нині свої «республіки» на Донбасі). 

Перехід від колоніального минулого до демократії в Південній Кореї відбувся не так просто. В історії країни періоди демократії перемежалися авторитарним правлінням. Так було від Першої до Шостої Республіки. Перша Республіка (1948-1960 ), спочатку більш демократична, ставала все більш авторитарною аж до свого закінчення в 1960 р. Друга Республіка (1960-1961) поклала в основу демократичні засади, але уряд було повалено менш ніж за рік, після чого в країні владу взяли військові. Третя (1961-1972), Четверта (1972-1979) й П’ята (1979-1987) Республіки  номінально вважалися демократичними, однак, на думку дослідників, вони були продовженням воєнного управління. І лише з встановлення Шостої Республіки у 1987 р. та обранням у 1992 р. першого громадянського президента  управління країною знову перейшло на демократичні рейки.

Слід зазначити ще одну особливість Південної Кореї – попри всі політичні пертурбації, економіка країни продовжувала бурхливо розвиватися, запозичуючи передові інновації з усього світу. І зримий  початок цьому шляху було покладено в далекі 1960-ті роки. На той час це була типова країна що розвивається, - із вкрай обмеженими ресурсами, благенькою виробничою базою, нерозвинутим внутрішнім ринком. В  секторі науки і технологій ситуація була ще гіршою – в Кореї існувало лише два державних науково-технічних заклади: Національний оборонний науково-дослідницький інститут, створений відразу ж після закінчення Корейської війни (1950-1953 рр.), а також Корейський дослідницький інститут атомної енергії, заснований у 1959 році.   

Однак, всупереч всьому, маючи навіть такі незавидні вихідні позиції, у 1964 році Південна Корея інвестувала 5 млн. дол. (на той час значна сума) на науково-дослідницькі й дослідно-конструкторські розробки (НДДКР). Це дозволило працевлаштувати понад 5 000 вчених й інженерів. З цього моменту науково-технічний комплекс (НТК) став і залишається пріоритетним напрямом у розвитку південнокорейської держави.

Ще одна особливість «корейського дива» - принципове поєднання взаємодії «невидимої руки ринку» із регулюючим впливом державних органів. Насамперед йдеться про систему впровадження в життя п’ятирічних планів соціально-економічного розвитку країни, про які ми вже забули, або ж сприймаємо їх з долею іронії й скептицизму А між тим, без державного регулювання ринкові відносини вироджуються, з одного боку, в базар, а з другого – в монополію  олігархів.

Відмітною рисою «корейського дива» якраз і стало те, що науково-технічна політика Республіки Корея із середини 1960-х рр. стала формуватися як продовження і складова частина  промислової політики. Як тільки в 1962 р. був прийнятий перший п’ятирічний план економічного розвитку, уже в 1967 р. було створено Міністерство науки й технологій Кореї та ухвалено закон про підтримку науки і техніки. Наочною ілюстрацією нової технологічної політики було створення в 1966 р. першого фінансованого державою дослідницького інституту – Корейського інституту науки й технологій, покликаного сприяти промисловості у застосуванні, вивченні, адаптації й поліпшення іноземних технологій. 

Із середини 1970-х рр. розпочався наступний етап у розвитку промислової й науково-технічної політики. Було покладено початок цільової підтримки стратегічних галузей промисловості. Поряд з цим на базі Корейського інституту науки і технологій створювалися нові (фінансовані державою!) дослідницькі інститути, що спеціалізувалися на дослідженнях у стратегічних галузях, націлених на асиміляцію й поліпшення зарубіжних технологій для внутрішнього застосування. Розвивалася також державна система підготовки дослідницьких й інженерних кадрів.

На початку 1980-х рр.  розпочався третій етап у розвитку й реалізації наукової політики. Вона була зорієнтована на виправлення диспропорцій, що виникли в результаті переважної концентрації інвестицій у обраних стратегічних галузях. Відтак була проведена лібералізація в сфері фінансування, інвестування й митного регулювання, будувалися нові дослідницькі центри. У 1982 р. стартувала Перша національна програма в галузі досліджень і розробок. Державні пріоритети були зміщені від промислової й прикладної науки у фундаментальну сферу. Дослідницькі інститути були реструктуровані з урахуванням розв’язання нових  завдань. Виросла роль державного фінансування науки.  Отримала розвиток система підготовки висококваліфікованих дослідників й інженерів, заснована на залученні іноземних викладачів і спеціалістів, а також на навчанні за рубежем.

Одночасно було створено наукове містечко Даедеок. Його особливість – фінансування як з боку держави, так і приватних високотехнологічних і венчурних фірм, сприяння їхнім спільним дослідженням. Більше того – значне внутрішнє інвестування компаній у дослідження і розробки стає помітною особливістю цього етапу. Перед економікою країни було поставлено завдання увійти в групу технологічно розвинутих держав. Задля цього Міністерством науки і технологій було ініційовано прийняття спеціального закону про наукові й технологічні інновації, сформовано п’ятирічний план наукових і технологічних інновацій (на 1997-2002 рр.), який передбачав створення багатьох цільових програм. Саме вони й стали інструментами реалізації державної політики в науково-технічній сфері. Її наслідком став розвиток малого й середнього бізнесу: в країні нараховувалося близько 3 млн. малих і середніх підприємств (МСП), що складало станом на 2005 р. 99,5% від усіх компаній.

Економічним успіхам держави на переломі ХХ і ХХІ тисячоліть  сприяла державна підтримка малих і середніх підприємств (МСП), опрацьована «Президентською комісією із МСП», у яку входять заступники міністрів профільних міністерств і експерти. Характерною рисою цієї політики є забезпечення низьких процентних ставок з позикового капіталу і розширення програм банківського кредитування МСП. Крім того, в країні приділяється велике значення щорічним зарубіжним стажуванням підприємців (терміном на 4-6 місяців) з метою ознайомлення їх з особливостями комерційної і виробничої діяльності у країнах, які передбачаються у якості сфери розширення експансії корейських товарів та послуг.

Нові орієнтири: від інновацій до креативності

Внаслідок зазначеної вище копіткої роботи уряду та підприємців Південної Кореї, країна на сьогоднішній день являє собою взірець стійкого розвитку інноваційної економіки.   Інноваційні мережі виникли переважно у високотехнологічних галузях, таких як біотехнологія, інформатика й зв′язок. Вони відзначаються високою спеціалізацією, підтримують тісні зв’язки з вищою школою, державними НДІ й приватними фірмами. Як правило, вони схильні до географічної консолідації й діють у рамках регіональної агломерації. Прикладом можуть бути Долина Даедеок,  Технопарк Похан і Долина Тегеран навколо Сеулу, що в тій чи іншій мірі розбудовуються за принципом Силіконової долини у США.

Прикладом взаємодії держави і приватних корпорацій є діяльність так званих чеболів – груп формально самостійних фірм, які є власністю певних сімей під їхнім єдиним адміністративним і фінансовим контролем (Самсунг, Хюндай, Даевоо та ін.). От ці самі чеболі, які контролюють майже половину всіх продаж в Південній Кореї, теж активно прийняли стратегію проникнення на нові ринкові ніші за допомогою корпоративних дослідницьких центрів й активної  взаємодії у мережах з НДІ, з університетами, іншими чеболями й малими компаніями. Успішними вони були і у створенні наукоємних регіональних агломерацій, таких як електронний комплекс Кумі й автомобільний та суднобудівний центр Ульсан.   

В цих чеболях відбувається також реструктуризація: поряд із корпоративною системою НДДКР з’явилися венчурні компанії, об’єднані в певні венчурні «клуби» материнських фірм. Саме на переломі тисячоліть з 1998 по 2001 рр. число венчурних компаній збільшилося з 2 до 11 тисяч, а число дослідницьких центрів на базі великих корпорацій – з 2 до 9 тисяч. Збільшується частка НДДКР, здійснюваних малими й середніми фірмами в кооперації з іншими учасниками інноваційного процесу. Партнерами малих інноваційних фірм являються університети (38.9% проектів), державні лабораторії (20%), національні корпорації (35,2%) й іноземні фірми (5,9%). Новим явищем стали альянси великих корпорацій і малих технологічних фірм: перші зацікавлені в нових видах бізнесу при збереженні спеціалізації основної компанії; другі отримують доступ до інвестиційних і маркетингових ресурсів великих корпорацій. 

Завдяки зазначеним заходам Південна Корея досить успішно подолала наслідки кризи 1997 р., і буквально за 2-3 роки відновила докризовий рівень і значно просунулася вперед у своєму розвитку. Як уже зазначалося, спершу політика країни в галузі науки і технологій була зосереджена в основному на впровадженні, освоєнні й застосуванні іноземних технологій. З 2000 р. інновації вийшли на перше місце серед завдань, що постали перед країною. Для впровадження новітніх технологій у промисловість Республіка Корея провадить політику, спрямовану на створення сприятливих умов для підприємницької діяльності і розширення співробітництва між великими компаніями та малим і середнім бізнесом.

Результати не забарилися. Уже згідно даних на 2007 р. загальні інвестиції в розвиток науки і технологій сягнули 33,6 млрд. дол. США, що складало 3,47% від ВВП. Республіка Корея також активно виділяє капіталовкладення у розвиток технологій, що сприяють підвищенню суспільного добробуту і поліпшенню якості життя, а також тих технологій, які можуть призвести до створення нових галузей промисловості.  Так, у 2008 р. за показниками рівня інформаційно-комунікаційних технологій (індекс ІТК) Південна Корея уже посіла друге місце у світі, поступившись лише Швеції.

Відтоді продукти ІТ, такі як комп’ютерні мікросхеми й мобільні телефони, складають в середньому третину всього обсягу південнокорейського експорту, і майже кожен житель країни у віці старшому за 12 років отримав як мінімум один мобільний телефон. Крім того, кожна сім’я отримала широкосмуговий доступ в Інтернет. Отже, всі сфери життя південнокорейського суспільства – від індустрії громадського харчування до системи громадського транспорту – міцно зв’язані з комп’ютерами й ІТ. 

Показово й те, що навіть в новий кризовий 2008 рік ні приватний сектор, ні держава не скоротили видатки на науково-дослідницькі розробки, що відбиває собою стратегічну важливість інноваційного розвитку для економіки Кореї. За тодішніх кризових умов Міністерство освіти, науки і технологій Республіки Корея спеціально провело дослідження, пов’язане з видатками на науково-дослідницькі розробки у 2009 р., вивчивши статистичні дані 23 310 дослідницьких інститутів, вищих навчальних закладів й приватних компаній. В результаті дослідження було з’ясовано, що видатки приватного сектору складали 75,4% від загальних затрат на НДДКР, а державні видатки й витрати університетів складали 13,5% і 11,1% відповідно. При цьому 95% усіх видатків було інвестовано в розробки у сфері науки і технологій, в той час як 4,1% - в гуманітарні й соціальні науки.  З точки зору галузевої структури 33,8% витрат було інвестовано в сферу інформаційних технологій, 12,3% - у розвиток нанотехнологій, 7,6% - в біотехнології, і 8,5% в технології із захисту довкілля.

Дослідники вважають, що швидкому виходу Кореї із ситуації кризи сприяло дві причини. По-перше, уряд компенсував зниження наукових розробок у промисловому секторі за рахунок збільшення власних затрат на НДДКР. У цей післякризовий період частка  держави у валових витратах на НДДКР збільшилася з 20% (докризовий рівень) до 27%. Державне фінансування було спрямоване насамперед на невеликі технологічні комплекси, які допомагали підтримувати і розширювати інноваційну діяльність в країні. По-друге, державне стимулювання розвитку інформаційних технологій (ІТ) і пов’язаних з ним підприємств вилилося у ІТ бум 2000 років.

Отже, в чому ж, з точки зору України, полягає секрет інноваційного прориву Кореї у справі подолання кризи як 1997 так і 2008 рр.? Насамперед, уряд Республіки Корея приділив належну увагу розвитку НДДКР, витрати на які в період 1988-2009 рр. складали 2,57% ВВП. На відміну від уже згаданого нами  «віддача він науки – нуль», при належному фінансуванню науки і освіти в Південній Кореї разюче зросла й кількість наукових публікацій у значимих міжнародних наукових журналах. Статистика корейських публікацій у відповідності з індексом наукового цитування мала таку динаміку: вона зросла із 27 в 1973 р. до 171 в 1980 р.;  а далі від 1227 в 1988 р. до 9 124 в 1997 р., і нарешті – до 23 048 у 2005 р.  Отже, за цими показниками Корея піднялася у світовому рейтингу із 37 місця в 1988 р. до 14-го в 2005 р.

Досягнення науки й освіти відбилися у перше ж післякризове десятиріччя на збільшенні випуску наукоємної продукції. Так, частка обробної промисловості в експорті Кореї складала 88%, що вище середньосвітового рівня на 16%. Експорт високотехнологічної продукції також вищий середньосвітового значення і складав 33% від загального обсягу товарного експорту, що майже вдвічі перевищує середньосвітовий показник. А по такому індикатору, як експорт товарів на душу населення, Південна Корея тісно наблизилася до країн з високим рівнем доходу. Основними товарами, що експортуються з Кореї, були стільникові телефони, оперативна пам′ять, процесори й контроллери для комп’ютерів.

Як тільки промисловість Кореї після кризи стала виходити на досить високий рівень розвитку, роль держави в стимулюванні економічного розвитку набула ще вищого рівня. Ще в 1999 р. було створено Національну Раду з науки і техніки, а також Президентську Раду з науки і техніки під головуванням президента країни. Саме ця остання і являється головним органом, що визначає напрями політики в науково-технічній галузі і пріоритети для державних інвестицій в НДДКР. Згодом відбулася подальша реорганізація управління інноваційними процесами. У 2011 р. в Південній Кореї з’явилося своє Міністерство економіки знань (KnowledgeEconomyMinistry), що інтегрувало в себе відповідні функції існуючих до того Міністерства торгівлі, промисловості й енергетики, Міністерства інформатики й комунікацій, а також Міністерства науки й технологій. 

Від самого початку південнокорейська модернізація була побудована на адаптації зарубіжних розробок і підтримки переважно великих компаній. В 1990-х роках держава запустила програму «На межі ХХІ століття», яка була присвячена розвитку ключових технологій в пріоритетних галузях. Для цього була опрацьована чітко кластеризована система підтримки технологічного підприємництва. В кожному кластері є свій лідируючий університет, який стає центром усієї науково-технологічної активності, є свої технопарки, інкубатори й інші площадки для підтримки стартапів.

Стара система управління, що була сфокусована на інтересах декількох чеболів, показала свою ефективність в минулому. Вона зробила Корею лідером в галузі інновацій з товарами майже японської якості з майже китайськими цінами. Але ця система не гарантує успіху в майбутньому, де справжні прориви, нові революційні продукти  і нові ринки залежать від креативного потенціалу нових талановитих підприємців. Саме тому через фільтри інкубаторів і технопарків проходять безліч молодих компаній. Вибудувана справжня система моніторингу. Як тільки в цьому потоці виявляється потенціальна зірка, вона потрапляє в систему державної підтримки грантів і пільг.

То ж не дивно, що підтримуючи такий рівень управління і розвитку, Корея й надалі зміцнювала свій потенціал, аж доки не вийшла на перше місце в світі у рейтингу найбільш інноваційних країн у 2015 р. та ще й утримала цей показник у 2016 р.  Тобто, зусилля, спрямовані на збільшення НДДКР, внесли врешті-решт свій вклад у розвиток усіх високотехнологічних галузей у промисловості країни.

Таким чином, Південна Корея досягла велетенських успіхів у науці й технологіях за останніх п’ять десятиліть саме тому, що їй вдалось створити унікальну інноваційну систему, безперервно інвестуючи у розвиток людських ресурсів та НДДКР. То ж цей досвід, по-перше, означає для України, що можливості абсорбувати нові знання й технології залежать від рівня і якості освіти. Відповідно створення висококваліфікованої освіти у науково-технічному секторі має стати першим щаблем у становленні високо розвинутої країни. Принаймні у випадку Південної Кореї прискорене досягнення стійкого розвитку було забезпечене зміцненням ролі освіти в процесі модернізації. Було пройдено шлях від імітації й запозичення зарубіжного досвіду до впровадження власних креативних інновацій.

По-друге, корейський досвід засвідчує, що необхідно прискорено розвивати внутрішній ринок і сприяти розвитку малого бізнесу. Як показав досвід, Південна Корея зобов’язана своїм рівнем технологічного розвитку й потужному обсягу індустріалізації сильній освітній базі й орієнтованій на зовнішній світ стратегії розвитку. Звідси й два уроки, які ми можемо запозичити із досвіду Південної Кореї. Перший,  що лише людські ресурси є ключовими для науково-технічного розвитку й економічного росту кераїни. А другий -  що ніщо не зможе краще мотивувати приватний бізнес вкладати гроші у розвиток технологій, ніж дійсно ринкова економіка, а не засилля олігархів.

При цьому мають бути враховані специфічні обставини тої чи іншої країни. Якщо взяти Корею, то при відсутності багатих природних ресурсів, факту досить  обмеженої території, що могла б бути придатною для ефективного ведення сільського господарства та наявності надлишкової робочої сили – Республіка Корея обрала стратегію соціально-економічного розвитку, засновану на інноваційній політиці, як основному факторі й передумові індустріалізації економіки та модернізації суспільного життя.

Україна теж сама має визначитися у своїх інноваційних пріоритетах, виходячи із своїх унікальних особливостей. 

Василь Ткаченко
доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент НАПН України,
головний науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії НАН України