Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Педагогічний календар. Вересень 2020 Постаті

140 років від дня народження Івана Боднара (18801968), українського педагога, громадського діяча

Іван Андрійович Боднар народився 1 вересня 1880 в с. Вовків (тепер Львівщина). Закінчив Бережанську гімназію (1900), студіював математику й фізику у Львівському та Віденському університетах.

Педагогічну діяльність розпочав у 1905: спершу працював викладачем в українській гімназії у м. Перемишль (нині Польща), потім – у чоловічій вчительській семінарії (1906–1914) та гімназії (1916–1919) в Тернополі. У 1920–1922 працював учителем польськомовної семінарії і гімназії в Перемишлі. Управитель української гімназії у м. Чортків, викладач української гімназії в Перемишлі (1923–1925). У 1928–1930 – управитель гімназії товариства «Рідна школа» та викладач української гімназії в Тернополі. У 1930–1939 – директор «Українського банку» в Тернополі, у 1926–1938 – голова тернопільської філії товариства «Учительська громада», у 1938–1939 – голова Тернопільського осередку товариства «Рідна школа».

У 1917 був членом Української Ради в м. Тернополі, у 1918–1919 – голова Товариства охорони дітей та опіки над молоддю. Входив до складу ліквідаційної комісії разом з гімназійним учителем Онуфрієм Солтисом під час становлення влади ЗУНР.

1935 разом з І. Бриковичем та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати. Був членом Суспільної опіки Тернополя, співініціатором відкриття фабрики «Калина» в місті. Від осені 1939-го – у  Львові: у 1941–1944 був секретарем НТШ; у 1950–1955 працював учителем у середніх школах міста.

Помер Іван Боднар 18 грудня 1968 у Львові.

100 років від дня народження Олександра Маринича (1920–2008), українського географа-геоморфолога, міністра освіти України (1971–1979)

Олександр Мефодійович Маринич народився 4 вересня 1920 в селі Суботці (тепер Кіровоградщина). Навчався в початковій школі в рідному селі, а потім в сусідньому с. Богданівка. Після закінчення середньої школи у 1937 вступив до Київського державного університету. У роки Другої світової – учасник бойових дій, брав участь у обороні Києва, отримав тяжкі поранення. Після війни повернувся до Київського університету, де вступив до аспірантури і розпочав наукову і педагогічну роботу. За чверть століття він пройшов шлях від асистента до доктора географічних наук, професора. У 1956–1971 – завідувач кафедри фізичної географії, декан географічного факультету, у 1968–1971 роках – проректор з навчальної роботи Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Ставши міністром освіти (1971–1979), Олександр Маринич поставився до цієї справи з такою ж відповідальністю, як і до всього іншого. За час його роботи на посаді міністра освіти в Україні було забезпечено повне охоплення молоді шкільного віку навчанням у середній школі, започатковано систему навчання та підвищення кваліфікації керівників закладів освіти. У 1976 вийшла книга «Здобутки народної освіти Української РСР»,  передмову до якої написав О.  Маринич, акцентувавши на важливих питання розвитку освіти: забезпечення повного переходу до загальної середньої освіти; зайнятість дітей через школи повного дня, діяльність груп продовженого дня, розвиток позашкільних закладів і гурткової роботи; розвиток міжшкільних виробничих комбінатів та професійно-технічних училищ, профорієнтаційна робота з учнями; будівництво приміщень шкіл, дошкільних закладів, запровадження кабінетної системи навчання тощо.

Олександр Мефодійович був видатним українським географом, практично усі віхи розвитку української географічної науки другої половини ХХ століття пов’язані з його іменем. У 1979 він перейшов на наукову роботу до Академії наук, де працював у складі бюро відділення наук про Землю НАН України, очолював відділення географії Інституту геофізики ім. С. І. Суботіна, на базі якого у подальшому, насамперед його зусиллями, після здобуття Україною незалежності, було створено сучасний інститут географії НАН України, діяльністю якого він опікувався постійно.

О.  Маринич – відомий в Україні та за кордоном багатогранними науковими інтересами і дослідницько-географічними здобутками. Йому належить провідна ініціатива і роль у створенні унікального видання – тритомної Географічної енциклопедії України.

Помер Олександр Маринич 23 серпня 2008 у Києві.

 

130 років від дня народження Северина Левицького (1890–1962), українського педагога, одного із провідних діячів Пласту

Северин Михайлович Левицький народився 6 вересня 1890 у с. Щуровичах (тепер Львівщина) в родині греко-католицького священика. Початкову освіту здобув вдома, згодом навчався у Бродівській гімназії (1899–1908), а далі вступив на філософський факультет Львівського університету. З приїздом до Львова активно включився у громадське студентське життя. Зазнав переслідування адміністрацією і по закінченні університету не зміг отримати державну посаду, тому влаштувався у Яворівській приватній гімназії товариства «Рідна Школа», де пропрацював лише один навчальний рік (1912–1913).

Далі протягом усього життя в Україні Северин Левицький провадив педагогічну діяльність: працював у чоловічому Учительському семінарі, організованому о. Ю. Дзеровичем (1920–1924), згодом – у польському Учительському семінарі (1924 – 1937) та Педагогічному ліцеї (1937–1939), де викладав українську, німецьку мови та літератури. У 1939–1940 – професор Українського педагогічного інституту у Львові (викладав українську мову та західноєвропейську літературу). У 1940–1941 був деканом мовно-літературного факультету того ж педінституту. У 1942–1944 очолював Учительське Об’єднання Праці при Українському Центральному Комітеті у Львові.

Але головна справа життя С. Левицького – Пласт. Навесні 1922 він став членом Пласту, хоч до того активно співпрацював з цією організацією. У квітні 1924 на пластовому з’їзді його обрано Верховним Отаманом Українського Пласту. Протягом шести років (до заборони пластунів польським урядом) Левицькому вдалося поширити рух пластунів у Галичині, Волині, Закарпатті та створити еміграційні осередки. Коли 26 вересня 1930 польська влада заборонила Пласт, Северин Левицький очолив Ліквідаційну комісію, що проводила ліквідацію Пласту, а насправді створювала підпільну мережу. Серед нових легальних форм пластового руху – «Доріст Рідної Школи», «Комісія Виховних Осель і Мандрівок Молоді» (КВОММ), спортивні товариства «Плай», «Стріла».

З 1944 перебував на еміграції, де займався налагодженням діяльності пластунських організацій та їхньою реорганізацією. У 1947 на пластовому з’їзді його обрали Начальним Пластуном. Відтоді С. Левицький координував, усіляко сприяв українському пластовому рухові, матеріально підтримував проведення конференцій та різноманітних заходів, заохочував нових членів. 

Помер Северин Левицький 30 січня 1962 у США.

 

130 років від дня народження Курта Левіна (Kurt Lewin; 1890–1947), німецького і американського психолога

Курт Левін народився 9 вересня 1890 в Моґільно (тодішня Пруссія, тепер Польща) в єврейській родині середнього класу. Навчався в університетах  Фрайбурґа, Мюнхена та Берліна. 1914 захистив дисертацію з психології, а з початком Першої світової війни вступив до лав піхотної дивізії. Він воював протягом 4-х років, доки не дістав поранення в бою. 1921 Курт Левін почав викладати психологію та філософію в Психологічному інституті Берлінського університету. 1930 його запросили як гостьового професора до Стенфордського університету. Зрештою, у 1933 Левін емігрував до США.

На дослідження Левіна істотний вплив справила гештальтпсихологія і теорія поля Альберта Ейнштейна, яку він спробував застосувати в психології. За теорією Левіна, поведінка людини – результат її постійної взаємодії з довкіллям. Він стверджував, що поведінка людини визначається всіма складовими певної ситуації, і назвав сукупність таких факторів «полем». Згідно з його теорією, людина поводиться по-різному, в залежності від сприйняття суперечності між власним Я і тиском оточення. Для повної картини поведінки людини необхідно враховувати все психологічне поле (школа, робота, церква, родина), яке Левін назвав «життєвим простором». Іншими словами, Левін вважав, що особистість живе й розвивається в психологічному полі предметів, які її оточують. А ці предмети якраз і викликають стан потреби. «Хороша погода й певний ландшафт кличуть нас на прогулянку. Східці спонукають дворічну дитину підніматися та спускатися; двері – відчиняти й зачиняти їх; дрібні крихти – підбирати їх; собака – пестити; ящик із кубиками спонукає до гри, шоколад чи тістечко “хочуть”, щоб їх з’їли», – писав психолог.

Курт Левін є одним із засновників тренінгу. Перша тренінгова група (Т-група) зібралася в 1946, коли  Левін отримав запит від адміністрації штату Коннектикут на навчання лідерів реалізації на практиці «Постанови про справедливий найм на роботу». Так було покладено початок практиці тренінгових груп. Спочатку метою Т-груп було дослідження міжособистісних відносин і групової динаміки, проте пізніше сфери застосування тренінгу значно розширилися. А нині тренінги активно використовуються і в освітній сфері.

К. Левін вважається батьком сучасної соціальної психології. Він був одним із перших психологів, який досліджував соціальну поведінку на основі наукових методів та експериментів. За життя Левіна було опубліковано вісім його книжок і понад вісімдесят статей.

Курт Левін помер 12 лютого 1947 від серцевого нападу у віці 57 років.

 

140 років від дня народження Володимира Пархо­менка (1880–1942), українського історика, педагога

Володимир Олександрович Пархоменко народився 22 вересня 1880 у с. Сміле (тепер Сумщина) у родині православного священика. Закінчив Полтавську семінарію, Петербурзьку духовну академію. З 1905 викладав церковну історію в Полтавській духовній семінарії. З лютого 1906 став дійсним членом Полтавської вченої архівної комісії. З вересня 1912 працював інспектором народних училищ у Тифлісі.

У вересні – грудні 1917  – директор української гімназії в Каневі, потім займався викладанням в Археологічному інституті в Києві та обіймав посаду приват-доцента в Київському університеті Св. Володимира. У 1919–1921 – приват-доцент Таврійського університету, згодом – діловод Кримського Міністерства народної освіти, викладач Кубанського політехнічного інституту.

З 1921 працював у Всеукраїнській Академії наук та у Київському інституті народної освіти. У 1925–1929 отримав посаду професора Дніпропетровського інституту народної освіти, очолював Дніпропетровське Наукове товариство при ВУАН, співпрацював з Дмитром Яворницьким, брав участь у Дніпропетровській археологічній експедиції. Перебуваючи у Дніпропетровську, учений глибоко досліджував проблему взаємовідносин Русі зі Степом.

У вересні 1929 заарештований і обвинувачений за фальсифікованою справою Спілки визволення України; засуджений до 10 років концтаборів. Відбував заслання у Карелії. У 1933, завдяки клопотанням сестри, достроково звільнений як інвалід. Переїхав до Ленінграда, де влаштовувався на роботу в місцеву філію АН СРСР.

Науковий доробок ученого складають понад 130 праць, тематика яких охоплює різні аспекти ранньої історії східного слов’янства і походження руської державності, взаємовідносинам Русі зі степовими етносами та державами, історії християнства на Русі і церкви ХVІІІ ст. Окремі роботи стосуються історії Гетьманщини, українсько-татарських взаємовідносин, історії освіти в Україні.

Помер Володимир Пархоменко у 1942 у блокадному Ленінграді. Реабілітований посмертно у 1989.

 

120 років від дня народження Микити Грищенка (1900–1987), українського педагога, організатора освіти, директора НДІ дефектології (1948–1955) та НДІ педагогіки Української РСР (1956–1958)

Микита Минович Грищенко народився 27 вересня 1900 у с. Трушки (тепер Київщина) у великій селянській родині. У 1915–1920 працював у Білій Церкві різноробом, згодом – телеграфістом на різних станціях Південно-Західної залізниці. Протягом 1920–1923 здобував освіту на Київських українських трирічних педагогічних курсах ім. Б. Грінченка. У 1923–1926 М. Грищенко продовжував  освіту на юридичному факультеті Київського інституту народного господарства ім. Євгенії Бош. Одночасно працював з дітьми-сиротами в дитячому будинку, займався репетиторством «за харчі», навчав грамоти неписьменних на курсах лікнепу.

1926 М. Грищенко починає активну діяльність у системі народної освіти: працює вчителем, директором школи, районним і окружним інспектором відділу трудшкіл. У 1929 призначений директором Київського педтехнікуму. У 1930–1934 очолював Інститут соціального виховання (пізніше Київський педагогічний інститут ім. Горького). 1934–1941 – науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП).

1941–1943 – перебував в евакуації у казахському місті Кзил-Орда, де працював викладачем Об’єднаного українського державного університету (ОУДУ) та займався науковою роботою, а також очолював міський відділ народної освіти. У 1943–1946 – начальник управління шкіл Народного комісаріату освіти Української РСР. 1946 захистив у Київському державному університеті кандидатську дисертацію, присвячену історії освіти в Україні у 1941–1945 рр. У 1946–1948 – заступник директора УНДІПу. У 1948–1955 очолював Науково-дослідний інститут дефектології УРСР.

У 1956–1958 М. Грищенко керував Науково-дослідним інститутом педагогіки УРСР (до 1955 – УНДІП). На посаду директора він прийшов уже визнаним ученим, доктором педагогічних наук. За період роботи в Інституті педагогіки М. Грищенко пише такі фундаментальні дослідження з історії розвитку школи і освіти в Україні, як «Розвиток народної освіти на Україні за роки радянської влади» (1957), «Сорок років розвитку радянської школи в Українській РСР» (1957) та ін.

З 1958 працював у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка: читав лекції з методики викладання історії та курс лекцій «Історія радянської школи в УРСР», а в 1962–1975 завідував кафедрою педагогіки.

Микита Грищенко помер 17 листопада 1987. Похований у Києві на Байковому кладовищі.


17:36 31.08.2020