Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Педагогічний календар.
Липень 2020. Постаті. Події

 


















ПОСТАТІ


110 років від дня народження Тадеуша Томашевського (Tadeusz Tomaszewski; 1910–2000), польського психолога


Тадеуш Томашевський народився 12 липня 1910 у Львові. Там він вивчав польську філологію та психологію в університеті Яна Казімежа (нині ЛНУ ім. І. Франка). В 1934 отримав ступінь магістра. Під час навчання працював заступником асистента на кафедрі психології. У 1938 Тадеуш Томашевський захистив докторську дисертацію  «Методи дослідження складних диспозицій» і став асистентом кафедри. 1938-1939 навчальний рік провів у Парижі, стажуючись у Сорбонні під керівництвом Анрі П′єрона та Анрі Валлона. Після повернення продовжив працювати на кафедрі університету у Львові. 
Після Другої світової війни п’ять років працював в університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. У 1947 здобув ступінь доктора  у Вроцлавському університеті. 1948 був переведений на посаду доцента загальної психології на факультеті математичних та біологічних наук університету Марії Кюрі-Склодовської. У 1950 Т. Томашевський переїхав до Варшави і став завідувачем кафедри загальної психології факультету гуманітарних наук Варшавського університету, де працював до 1968. У цьому ж році  був висунутий на посаду директора Інституту психології при факультеті психології та освіти Варшавського університету, яку обіймав до 1978.
Хоча життя та творчість професора Томашевського були тісно пов’язані з Варшавським університетом, він відіграв ключову роль у розвитку інших польських науково-дослідних та освітніх установ. Учений підтримав дослідження, проведені Інститутом психології  Польської академії наук,  співпрацював з Інститутом музичної освіти Університету музики ім. Фридерика Шопена у Варшаві та підтримував ідею створення Варшавської школи соціальної психології (нині Університет гуманітарних та соціальних наук).
З 1963 по 1980 був членом Виконавчого комітету Міжнародного союзу психологічних наук. У 1980 став віце-президентом цієї організації. З 1964 – член виконавчого комітету Міжнародної асоціації прикладної психології. Перший віцеголова Комітету з психологічних та освітніх наук Польської академії наук, у 1972–1983 – голова Комітету психологічних наук, а згодом багаторічний член Комітету.
Професор Томашевський підтримував усі конструктивні ідеї та все, що могло б сприяти розвитку психології. Його вважають батьком успіху польської психологічної думки. Оригінальна теорія Томашевського, відома як «теорія дії», стала основою польської психології та підштовхнула її  до подальшого розвитку, який здійснювали вже його учні.
Помер Тадеуш Томашевський 19 березня 2000 р., похований у Варшаві.

140 років від дня народження Сергія Канюка (1880–1945), українського педагога, громадського діяча

Сергій Іванович Канюк народився 15 липня 1880 в с. Хлівище (нині Кіцманський район, Чернівецька область). Після закінчення початкової школи в Кіцмані вступив учитися у Чернівецьку школу вправ, згодом – на підготовчий курс учительської семінарії, яку закінчив з відзнакою в 1900. Працював учителем у Старій Жучці, потім у Старих Мамаївцях, був завідувачем народної школи в Садовій Радівецького повіту і в Глибокій. В 1910 його призначили повітовим шкільним інспектором у Вашківцях. В 1918–1919 С. Канюк – завідувач народної школи в Старих Мамаївцях. У 1911 С. Канюк друкує в Чернівцях підручник «Дидактика» для вчителів семінарій і народних шкіл. Працював журналістом, був  редактором газет «Воля народу» та «Громада». За часів розпаду Австро-Угорської імперії виступав за возз’єднання Буковини з Україною. У 1918 був один із організаторів Комуністичної партії Буковини. Переслідувався румунською окупаційною владою.
У 1922 нелегально емігрував до СРСР, жив то в Харкові, то в Києві. В 1927 остаточно переїхав до Харкова, де в наркоматі освіти завідував шкільним відділом. Згодом очолив Центральну наукову бібліотеку. Працюючи директором бібліотеки, С. Канюк по роботі часто їздив в села і районні центри Харківщини та інших областей республіки. Там він спостерігав страшні картини голоду і безладдя. 
11 жовтня 1933 в газеті «Харківський пролетар» була опублікована постанова ЦК КП(б)У «Про роботу Українського науково-дослідного інституту педагогіки та Всеукраїнського товариства «Педагог-марксист», в якій зазначалося, що Український науково-дослідний інститут педагогіки в останні два роки був засмічений контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними петлюрівськими елементами (Бадан, Вітек, Приступа, Канюк) 17 жовтня 1933 на відкритих партійних зборах Народного комісаріату освіти УРСР С. Канюка виключили з партії як класового ворога. Заарештований 1934 і засуджений до виправно-трудових таборів строком на 10 років. Дізнавшись про це, дружина Сергія Івановича – Євгенія Матвіївна Русанівська, яка працювала викладачем фабрично-заводської школи № 96 у Харкові, кинулась під поїзд. Син Сергій залишився сиротою. Його сліди загубились. 
Табірний період С. Канюка маловідомий. Строк у нього закінчувався 28 квітня 1944. На цей час і Харків, і Буковина були уже визволені від німецьких окупантів. Та С. Канюка з табору не відпускали. Підірване табірними знущаннями, голодом і холодом, душевними муками здоров’я не витримало. 13 березня 1945 Сергій Канюк помер у Новоіванівському табірному пункті Сусловського відділення Сибтабору. Місце поховання невідоме. Реабілітований посмертно.

230 років від дня народження Олександра Марковича (1790–1865), українського історика, громадського діяча

Маркович Олександр Михайлович народився 20 липня 1790 р в с. Сварков (нині с. Сваркове Глухівського р-ну Сумської обл.). Освіту здобув у навчальних закладах Харкова. Служив чиновником в адміністративних та судових установах Глухова і Чернігова. Опублікував низку документів 17–18 ст. з родинного архіву в харківському «Украинском журнале» (1824). 1826 – глухівський повітовий предводитель дворянства, 1827–1831 – генеральний суддя в Чернігові, 1832–1838 – чернігівський губернський предводитель дворянства. 
Автор «Исторической и статистической записки о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии» (1839), яка справила помітний вплив на подальший розвиток української історіографії. Брав активну участь у підготовці й проведенні селянської реформи 1861. Гласний Глухівських повітових земських зборів. 1862 підтримав ініціативу О.Лазаревського щодо створення в Чернігові історичного наукового товариства, яку не було реалізовано. 
О. Маркович був особисто знайомий з Миколою Гоголем, який кілька днів гостював у його маєтку у серпні 1848. Гоголя дуже зацікавив щоденник предка господаря садиби – генерального підскарбія Якова Марковича. На той час щоденник не був ще опублікований, хоч і становив собою справді унікальний документ 18 сторіччя. Писався він день у день протягом п’яти десятиліть – 1717–1767 рр. Цей щоденник свого діда О. Маркович видав у 1859 у 2-х томах у значно скороченому вигляді під назвою «Дневные записки».
Історичні та етнографічні праці О. Марковича – «Исторический очерк г. Глухова», «История Гамалеевского монастыря», «Малороссийская свадьба» – були повністю або частково опубліковані після його смерті.
Є у спадщині О. Марковича і педагогічні праці. Так, у 1851 в Москві він видав брошуру «О распространении грамотности», де, наголошуючи на необхідності поширення грамотності серед народу, говорить, що «перша при цьому умова полягає в тому, щоб із навчанням йшло нероздільно й виховання». Крім того, О. Маркович відзначає необхідність навчати і дівчаток, аргументуючи це тим, що «вони ще більшу необхідність мають у вихованні, ніж хлопчики», але «для успіху у вихованні дівчаток необхідно мати вчительок». У праці «О пользе учения и о неохоте учиться» (1861) автор з приводу необхідності поширення грамотності наводить цікаві приклади про те, з яким бажанням прості люди йшли навчатися: «коли нещодавно відкрилися недільні школи, то … з’явилося багато доказів, яке велике в народі бажання вчитися… Сам я бачив солдатів, які сидять поруч з хлопчиками за букварем; бачив також землероба жонатого, сімейних неграмотних, котрі прохали або наймали грамотних хлопчиків, аби ті їх учили азбуці. Бачив сім’янина, який приходив у місто за 25 верст і наймав квартиру, щоб ходити у недільну школу». Сам О. Маркович власним коштом утримував 2 початкові школи, а також лікарню в с. Сварков. 
Помер Олександр Маркович 15 грудня 1865 р.

140 років від дня народження Михайла Лозинського (1880–1937), українського публіциста, вченого-правознавця, педагога

Лозинський Михайло Михайлович народився 30 липня 1880 р. у с. Бабине Калуського повіту (нині с. Бабин-Зарічний Калуського району Івано-Франківської області). Після закінчення Академічної гімназії у 1900 вступив на юридичний факультет Львівського університету. У 1901–1903 М. Лозинський навчався на юридичному факультеті Віденського університету, потім повернувся до Львова.  
Час, проведений у Львові, вирізняється великою увагою до українського театру. Тоді Лозинський писав рецензії на драматичні твори, був першим біографом життя та творчості дружини Антона Крушельницького Марії Слободи-Крушельницької (1935–1976). На початку 1907 вперше потрапив до Києва, де працював у редакції газети «Рада». В 1914 здобув ступінь доктора права у Віденському університеті. 
М. Лозинський є автором праць про українських письменників, історичних діячів: «Тарас Шевченко. Єго житіє і значінь» (1901), «Гайдамаччина. Із історії народних рухів» (1906), «Люди. Біографічно-літературні нариси: Драгоманов, Франко, Павлик, Сембратович, Бернзон, Реклі, Крапоткін, Толстой, Тургенєв, Гарібальді» (1909), «Іван Франко» (1917), «Михайло Павлик: Його життя і діяльність» (1917).
Обраний до Української Національної Ради у лютому 1919, він як член делегації брав участь у переговорах з місією Антанти на чолі з генералом Ю. Бартелемі, яка запропонувала воюючим сторонам перемир’я. З березня того ж року М. Лозинський працював заступником державного секретаря (міністра) закордонних справ Західної області УНР. 
Після поразки національно-визвольних змагань М. Лозинський, подібно до інших представників української інтелігенції, що опинились на чужині, шукає своє місце в нових геополітичних реаліях повоєнної Європи з можливістю дальшого служіння українській справі. Таким місцем стали для нього Український Вільний Університет, де він шість років (1922–1927) працював професором міжнародного права. Разом зі С. Смаль-Стоцьким, О. Колессою, В. Старосольським, Д. Антоновичем і С. Дністрянським входив до першого сенату УВУ в Празі (1921–1922). У цей час з’являються його фундаментальні праці: «Галичина в рр. 1918–1920. Розвідки і матеріали» (1922), «З Новим роком 1924. Теперішній стан розбудови Української Держави» (1924), «Уваги про українську державність» (1927).
З дозволу радянського уряду переїхав до УРСР у вересні 1927 і займався науково-педагогічною діяльністю: очолював кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові (1928–1930), також займав посаду у Харківському інституті марксизму. За обвинуваченням у належності до Української Військової організації його було заарештовано 21 березня 1930 р., у вересні судовою трійкою засуджено до 10 років виправно-трудових таборів і 10 грудня 1933 р. етаповано на Соловки. Вивезений із Соловків і страчений 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох. Реабілітований у 1957.

170 років від дня народження Сергія Подолинського (1850–1891), українського лікаря, вченого-енциклопедиста, громадсько-політичного діяча

Сергій Андрійович Подолинський народився 31 липня 1850 у батьківському маєтку у селі Ярославці на Черкащині. Закінчивши успішно Першу Київську гімназію, він у 17-річному віці вступив на природничий факультет Київського університету, далі навчався в університетах Парижа, Цюриха та Бреслау і там 1876 захистив докторську дисертацію з медицини. 
Ще студентом Подолинський захопився соціалістичними ідеями, а 1872 у Лондоні познайомився з Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом та Едуардом Бернштейном. Тоді ж він розпочав співпрацю з Петром Лавровим та еміграційним російським часописом «Вперёд». Через 3 роки Подолинський відійшов від російських народників і за підтримки товариства галицьких студентів «Січ» заснував у Відні перше українське видавництво з видання соціалістичної літератури. До того, як австрійська влада закрила видавництво, він видав 4 брошури з питань марксизму, у тому числі 2 власні – «Парова машина» і «Про багатство та бідність».
Повернувшись в Україну, Подолинський заснував у Ярославці народну лікарню, натомість у Києві організував Українську соціал-демократичну партію та Молоду Громаду. Невдовзі через переслідування поліцією він був змушений виїхати за кордон. 1877 Подолинський оселився у французькому містечку Монпельє, викладав там у медичній школі, працював лікарем, публікував статті у французьких, німецьких, італійських часописах. Він намагався поєднати ідеї соціального та національного визволення українців, а його суспільним ідеалом був федеративний союз самоврядних громад. 
1878 Подолинський разом з Михайлом Драгомановим та Михайлом Павликом розпочав у Женеві видання українського часопису «Громада». У цей час чотирма мовами була надрукована найвідоміша його праця «Соціалізм або людська праця та об’єднання фізичних сил». Своєю працею «Життя і здоров’я людей на Україні» (1878) Подолинський заклав основи соціальної гігієни як науки. Іван Франко вважав, що ця праця могла би бути окрасою науки будь-якої європейської країни. І це справді так, бо вчений підійшов до здоров′я людей з нового погляду, враховуючи великий вплив природи, акцентуючи  на тому, що «здоров′я – найкраще добро на світі», особливо важливо зберігати здоров′я дітей, бо діти – «це сила нашого народу». А на його роботу «Людська праця та її відношення до розподілу енергії» (1880) спирався Володимир Вернадський при розробці теорії ноосфери.
У січні 1882 Сергій Подолинський захворів на психічну хворобу і повернувся до Києва та більше не міг займатися науковою роботою. Весь його науковий доробок був створений до 31 року життя. Сергій Подолинський  помер у Києві у віці сорока років 12 липня 1891. Його поховали поряд з батьком на Аскольдовій могилі. У 1930-их прах сина і батька Подолинських було перенесено на Звіринецьке кладовище.

ПОДІЇ

320 років від заснування (1700) Чернігівського колегіуму 

Чернігівський колегіум був заснований з ініціативи церковних і державних діячів, педагогів, видатних письменників XVII – початку XVIII ст. Лазаря Барановича та Іоана Максимовича. Лазар Баранович – ректор Києво-Могилянської колегії (1650–1657) заснував у Чернігові школу при архієрейському домі, а  Іоанн Максимович у 1700  реорганізував її в колегіум за фінансової підтримки Івана Мазепи. 
 Завдяки рівню підготовки учнів колегіум отримав широку популярність. Основна увага в колегіумі приділялася опануванню латинської мови, також вивчалася польська, грецька, німецька, французька мови. Викладали філософію, поетику, риторику, математику, географію. У колегіумі здобували освіту вихідці з козацтва, міщанства, духовенства, селян. З самого початку існування Чернігівського колегіуму в ньому, як і в Києво-Могилянській академії, складалися та ставилися п’єси. Навчальний заклад готував освічені кадри для державної служби, перекладачів, літераторів, церковних діячів та медиків.
У 1786  Чернігівський колегіум реорганізований в духовну семінарію, яка проіснувала до 1917. У роки Другої світової війни будівля була спалена, а у 50-х рр. ХХ ст. відреставрована. Нині тут розміщується  адміністрація Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».

80 років тому вийшов друком навчальний посібник українською мовою для педагогічних вищих шкіл «Педагогіка» за редакцією Сави Христофоровича Чавдарова (1940)
Книга була створена колективом співробітників відділу педагогіки Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) як посібник для студентів педагогічних і вчительських інститутів.
Автори ставили перед собою завдання розв’язувати питання педагогіки в світлі тогочасних наказів та інструкцій про навчання і виховання. Водночас автори намагалися якомога більше використовувати практичний досвід школи – як висвітлений в педагогічній літературі, так і зібраний безпосередньо самими авторами.
Посібник містить 13 розділів і серед них: загальні основи педагогіки; виховання дітей до школи; фізичне виховання, учитель радянської школи тощо.

50 років від виходу книги Василя Сухомлинського «Народження громадянина» (Київ, 1970)

«Підліток – це, образно кажучи, квітка, краса якої залежить від того, який догляд був за рослиною до того, як квітка розкрила свої пелюстки. Дбати про красу квітки треба задовго до того, як вона починає квітнути», – так ніжно, трепетно, мудро говорить про дітей Василь Сухомлинський у книзі «Народження громадянина». 
Педагог вдається до глибокого аналізу психоемоційного стану юнаків і дівчат у найскладніший період їхнього життя – перехід від дитинства до зрілості, період соціалізації та активного розумового розвитку. Василь Сухомлинський описує найрізноманітніші ситуації з практики роботи з дітьми у перехідному віці, аналізує причини виникнення агресивної поведінки, дає поради вчителям та батькам, як допомогти дитині у такий непростий для неї період і виховати здорову й сильну особистість.
Олександр МІХНО,
директор Педагогічного музею України,
кандидат педагогічних наук,
старший науковий співробітник


16:10 02.07.2020