Анонси та оголошення
25 березня 2016 року загальними зборами НАПН України схвалено Стратегію розвитку Національної академії педагогічних наук України на 2016-2022 роки.
Експонується книжкова виставка «Ільченко Віра Романівна – дослідник у галузі реформування змісту освіти»
Національна академія педагогічних наук України глибоко сумує з приводу смерті академіка НАПН України Галіка Ісаковича Артемчука
30 червня 2017 року за результатами голосування наукових працівників Інституту обдарованої дитини НАПН України обрано директора Інституту обдарованої дитини НАПН України – Гальченка Максима Сергійовича.
До ювілею президента Національної академії педагогічних наук України Василя Григоровича Кременя (25.06.1947) співробітники ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського НАПН України підготували:традиційну книжкову виставку «Василь Григорович Кремень – видатний учений, державний і громадський діяч»
Інститут соціальної та політичної психології НАПН України оголошує набір до докторантури та аспірантури на 2017-2018 навчальний рік
1 червня 2017 року в Інституті педагогіки НАПН України (вул. Січових Стрільців, 52-д) о 17 годині відбудеться презентація книги Миколи Мельника "І не тільки про себе", яка нещодавно вийшла друком у видавничому домі "Простір".


Офіційне інтернет-представництво Президента України
Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
Урядовий портал



Василь Кремень: Часто можна почути: Є школа – є село, нема школи – нема села. Але хочу спитати: школа існує для села чи для дитини?

– У чому особливості концепції підготовки нового вчителя?
– Ми повинні підготувати педагога, здатного навчати сучасну дитину, який був би особисто орієнтований на неї. Вчитель має не просто більше знати у сфері педагогічної психології, а побачити в дитині особистість з її плюсами і мінусами. Це завдання треба вирішувати через підвищення психолого-педагогічної практичної складової при підготовці вчителя, з одного боку. А з іншого – через більш широке впровадження посад психологів у школах. Скажімо, приходить учитель-предметник у восьмий клас. У класі 30 дітей, він уперше їх бачить. Щоб добре їх вивчити, треба багато часу. А, якщо в школі працює фаховий психолог, він може дати цьому вчителеві характеристику кожної дитини. Така практично спрямована психолого-педагогічна готовність учителя – це, можливо, один з основних напрямів поліпшення роботи шкіл у цілому.
– Це стосується тільки середньої і старшої школи?
– Ні. На мою думку, в нас недооцінюється вчитель початкової школи. Вважається, що там учитель може бути менш фаховим, бо в початкову школу можна йти вже після педучилища.
Початкова школи – це основна ланка у формуванні дитини, її навчальних здібностей. Від того, як учитель початкових класів допоможе дитині зміцнити віру в себе, дасть певні знання, прищепить навички навчання, залежить увесь процес навчання впродовж її життя. Тому ми повинні для початкової школи готувати магістрів. Це мають бути найбільш освічені люди. Мусимо суттєво підняти значущість такої праці і ставлення до цієї категорії вчителів. Учитель-предметник, звичайно, теж впливає на учнів, проте він працює з більш сформованими дітьми, які можуть самостійно щось вивчатий опановувати, і знати більше, ніж учитель. Це – нормально в сучасних умовах. Не боятися непопулярних кроків
– Навіть, якщо психолог має хист і бажання, в нього просто не вистачає часу, щоб проконсультувати ту кількість учителів, які звертаються щодо проблемних учнів або, навпаки, обдарованих. Як розв’язати проблему?
– Кілька років тому ми розглядали це питання разом з одним з інститутів Академії медичних наук, яку очолює мій колега Андрій Сердюк. Ми склали пропозиції щодо поліпшення ситуації. Пропонували створити в кожній школі невелику службу, яка відстежувала б фізично-психологічний стан дітей. У такій службі був би і лікар, і психолог, і соціальний працівник, які цілісно взаємодіяли б, діагностували кожну дитину комплексно і мали на кожного учня соціально-психолого-фізіологічний паспорт. У такий спосіб можна, по-перше, стежити за тим, як дитина розвивається; по-друге, підказати дитині і її батькам, на що звернути увагу саме тепер; і по-третє, дати ці знання вчителеві-предметникові, який працюватиме з цими дітьми.
Є оптимістична тенденція: я пам’ятаю, раніше було ще менше психологів. Сьогодні їх стає більше. Хоча малокомплектні школи і досі їх не мають.
– Чи всі кроки з реформування освітньої галузі мають бути популярними?
– Ми не повинні боятися непопулярних кроків. Наприклад, я цілком підтримую ідею міністерства щодо об’єднання університетів. Це надзвичайно важливо, адже при тій розпорошеності фінансування і кадрів, яка є нині, ми не зможемо забезпечити необхідну якість підготовки випускників ВНЗ. У зв’язку з цим підготовка фахівців у нас не спрямована на практичні потреби суспільства. Тому я за те, щоб в обласному центрі, а тим більше – в районному, де нині три університети, був один. Наведу приклад: є, скажімо, самостійний аграрний університет в обласному центрі. Він «наштампував» стільки фахівців, що вони працюють у всіх галузях. Але для самозбереження він щороку набирає нових абітурієнтів. Отже, дітей обманюють – адже на роботу вони не підуть, бо вже немає куди йти. І робиться це за державний рахунок. Якби це був цілісний університет у регіоні, ми б побачили: у нас, наприклад, «перевиробництво» агрономів, але не вистачає вчителів. І можна було б десь зменшувати набір, десь збільшувати. До того ж у такому ВНЗ були б великі кафедри, потужні науково-педагогічні колективи, які значно краще готували б фахівців, ніж готують тепер. Тому я вітаю кроки міністерства, позитивно оцінюю ті об’єднання, які вже відбуваються.

ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО МЕХАНІЧНЕ ОБ’ЄДНАННЯ

– Об’єднувати варто лише вищі навчальні заклади?
– Не тільки. Це стосується і ПТУ, технікумів і коледжів. Подивіться, в райцентрі ми маємо три – чотири такі заклади, які теж є вузькоспрямованими. Готують вони, скажімо, фахівців із будівництва залізниць рік у рік. Цими фахівцями перенасичене вже все місто, вся округа. А з одного кінця України в інший, як правило, на роботу ніхто не їде. Результат – неефективне використання коштів, адже готуємо дітей за тією професією, за якою вони потім не працюють. Якби був єдиний коледж на базі ПТУ або технікуму, який мав би право готувати кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів, було б краще. Така практика побутує у Фінляндії, Шотландії. Там у навчальних закладах на кшталт наших ПТУ, технікумів і коледжів у середньому навчаються 10 і більше тисяч осіб. Причому готують від медсестер до спеціалістів з ремонту автомобілів.
Пам’ятаю, в Шотландії, в Глазго, верф закінчує будівництво останнього військового корабля на замовлення міністерства оборони Британії. І вони знають, що через півтора року вона буде закрита. Маючи такі потужності, коледж відкриває там своє відділення і розпочинає перепідготовку працівників, які будуть звільнені, тож вони не матимуть проблем із влаштуванням на іншу роботу. У нас такого взаємозв’язку з реальними потребами ринку немає. І одна з причин – оця роздрібненість, яка веде до того, що, аби вижити, кожен навчальний заклад орієнтується не на потреби ринку, не на дитину, а на свої власні – зберегтися.
– Чи можна об’єднати університети під егідою потужного педагогічного? А якщо він увійде до структури іншого навчального закладу, чи не втратиться якість підготовки?
– Не забуваймо, що йдеться не про механічне об’єднання, а про створення нового регіонального університету, з новою, сучасною внутрішньою
структурою. Чи можуть бути педагогічні ВНЗ «материнськими» у такому об’єднанні? Звичайно, можуть. Чи можна якісно підготувати педагогів? Переконаний, що можна, як і будь-яких фахівців. Взагалі, я перейшов би на підготовку педагогів за двома поширеними у світі практиками. Одна – підготовка з першого курсу, як ми це робимо тепер. Інша – закінчення бакалаврату, скажімо, на фізико-математичному факультеті й за бажанням вступ до магістратури на педагогіку. Такі студенти за півтора-два роки отримають грунтовні педагогічні знання і зможуть добре викладати. Вони краще знатимуть предмет, орієнтуватимуться на роботу в старшій школі.

21 ТИСЯЧА НА УЧНЯ

– Як ви ставитеся до закриття шкіл у селах?
– Ми повинні скрізь, де є діти, мати початкову школу. Це – обов’язково. Де є можливість – мати й базову. Старшу школу треба робити профільною. Це – абсолютна недолугість, коли в нас сьогодні найбільша вартість утримання учня – в малокомплектних школах, і там само найменший рівень підготовки дітей. Причому при середній вартості шкільного місця близько п’яти тисяч гривень є школи, в яких на одного учня витрачається 21 тисяча гривень на рік! А рівень підготовки дуже низький.
Я сам закінчував восьмирічну школу у своєму селі, а потім за сім кілометрів ходив до середньої. Пам’ятаю, приїхав – а ми на велосипедах їздили тоді – якось до школи, а в нас нова вчителька хімії, дуже відповідальна. Викликала кожного з нас і всім нам, і мені також (а я закінчив школу з похвальною грамотою) поставила двійки. Чому? Тому що в нас була малокомплектна школа. У нас був хороший учитель історії, який викладав ще й географію і хімію. Він не знав слова «валентність» – і ми цього слова не знали. Потім я так вивчив хімію, що був переможцем районної та обласної олімпіад. І коли в університеті викладали хімію, я добре її склав. Але для цього треба було докласти багато зусиль.
Можливо, зараз я скажу непопулярну річ. Часто можна почути: є школа – є село, немає школи – нема села. Я сам сільський чоловік, але хочу спитати: школа для села чи для дитини? Що краще – якщо дитина ходитиме до школи за 300 метрів, але вийде неконкурентною, нездатною вступити до ВНЗ чи іншого закладу, чи якщо дитина в старшій школі в комфортабельному автобусі їхатиме до школи 7 – 10 кілометрів і отримає достатню підготовку, буде конкурентною? Я запитую в батьків: «Вам школа потрібна в селі чи вам потрібна дитина, яка виросте сучасною»? Тому підтримую зусилля міністерства, адже
заради дітей, заради майбутнього України необхідно проводити і непопулярні кроки.

Максим Короденко, «Освіта України»
14:44 26.08.2011
вул. Січових Стрільців, 52-А,
Київ, 04053, Україна
e-mail: info@naps.gov.ua