Анонси та оголошення
Відповідно до плану роботи Національної академії педагогічних наук України методологічний семінар відбудеться 15 листопада 2018 року. 16 листопада 2018 р. відбудуться загальні збори Національної академії педагогічних наук України на тему «Проблеми модернізації змісту освіти в умовах реформування української школи».
25 березня 2016 року загальними зборами НАПН України схвалено Стратегію розвитку Національної академії педагогічних наук України на 2016-2022 роки.
Відбудеться 24 жовтня 2018 р. у рамках Деcятої міжнародної виставки «Інноватика в сучасній освіті» та Восьмої міжнародної виставки освіти за кордоном «World Edu».
Відбудеться 16 листопада 2018 року
Круглий стіл відбудеться 19 жовтня 2018 року о 14.00 у приміщенні Президії НАПН України
підготовлено книжкову виставку «Український науковець у галузі навчання і виховання молодших школярів»


Офіційне інтернет-представництво Президента України
Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
Урядовий портал



Інтерв'ю першого віце-президента НАПН України Володимира ЛУГОВОГО
«КОМУ ПОТРІБНА НЕІНТЕЛЕКТУАЛЬНА УКРАЇНА?»

Формальним приводом для цього інтервю став Всеукраїнський фестиваль науки – 2018. Причини ж – значно глибші: критично низьке фінансування науки, заклики до «оптимізації» фахових академій, інші необґрунтовані дії. Учених звинувачують то в розбазарюванні бюджетних коштів, то в непродуктивності. Про неефективність науки можна почути не лише з уст експерта, а й співбесідника на дозвіллі, який не завжди свідомий значення цього виразу.

Чому саме наукова сфера України стала притчею во язицех – предметом загальних розмов, постійних пересудів? Адже сфера науки у сучасному світі набула – без перебільшення, – стратегічного значення, і саме про це має йтися у месиджах для суспільства.

Ми звернулися із проханням розставити крапки над «і» до академіка Національної академії педагогічних наук України, першого віце-президента НАПН України Володимира Лугового. Предметом наукових досліджень ученого якраз і є закономірності організації та розвитку освіти і науки.

– Володимире Іларіоновичу! Ваші повсякденні турботи організатора науки, багаторічні дослідження, фундаментальна освіта, врешті авторитет у суспільстві є гарантією аргументованих відповідей на питання, що хвилюють наукову й освітню громадськість. Загалом сформулюємо їх так: Чому виникає непорозуміння з фінансуванням науки? Чому вчені змушені  боронити науку мало не щодня?

– По-перше, дякую Вам за інтерв’ю. Проблематика, пов’язана із розвитком наукових досліджень на сучасному етапі, має обговорюватися вголос, відкрито, без страху когось образити: надто багато стоїть за поняттям наукова сфера – і загальний поступ країни, і розвиток кожної особистості, й обороноздатність, економіка тощо. Але й події останніх років, і зовсім недавні, що зрештою ведуть до руйнування наукової сфери, усе більш настійливо спонукають до запитання «Кому потрібна неінтелектуальна Україна»?

По-друге, одразу зазначу: наука, як і будь-яка інша сфера людської діяльності, має закони функціонування й розвитку. І діють вони незалежно від того, запишемо їх у законодавчі документи, чи ні.

Коли щось реформуємо, маємо чітко розуміти: закони, закономірності і тенденції, що правлять у відповідній сфері, непідвладні особистим бажанням і волюнтаристським рішенням. Їх ігнорування породжуватиме кризові ситуації, стагнації – те, що блокує розвиток країни в цілому і в пріоритетних сферах особливо, зокрема в освіті й науці.

Наприклад, є теоретично обгрунтована й емпірично підтверджена закономірність, як інноваційний тип сучасного суспільного розвитку (замітьте, ніким не санкціонований). Об’єктивно у країні має відбуватися становлення інноваційної економіки, інноваційного суспільства, інноваційної людини, аби бути в руслі, а не на узбіччі цивілізаційного поступу. Не усвідомимо цього – програємо в глобальному конкурентному змаганні, відійдемо на маргінес прогресу.

У сенсі кардинальної залежності від науки маємо говорити про неї не лише з повагою, а й з благоговінням. Лише наукові дослідження пояснюють, що відбувається, передбачають майбутнє, й підказують, що робити, аби увійти в нього адекватними. Коли об`активно аналізувати стан забезпечення вітчизняної наукової сфери, можна побачити низку неузгодженостей, що суперечать закономірному її розвиткові.

– А як довести це тим, хто ігнорує об’єктивні закони?

Удамся до алегорії, яка може здатися спрощеною, але є більш переконливою, ніж шляхетно й толерантно сформульовані зауваження щодо необхідності науки для суспільства.

Є такий природний факт: у людини мозок («інтелектуальна складова») становить 2% від загальної ваги. Для порівняння: у шимпанзе мозок приблизно у чотири рази менший. Об`єктивні закони суспільного розвитку доводять, що потрібно 2% від ВВП країни для адекватного розвитку її наукової складової. Де-факто в Україні «суспільний мозок» (наукова сфера) за часткою від ВВП фінансується вчетверо менше, ніж потрібно. Гадаю, аналогія зрозуміла…

Фахова спільнота спромоглася в ухваленому Законі про наукову і науково-технічну діяльність відстояти фінансування у 1,7% від ВВП. Це не ті кошти, які могли б забезпечити інтенсивний розвиток науки, але й далеко не ті, що реально є зараз – 0,45%. У той же час передові країни витрачають на науку навіть не 2%, а у півтора-два рази більше (3-4% ВВП).

– Якщо ми прагнемо бути країною із розвиненою наукою (а старші й середні покоління інакше Україну і не мислять), маємо рівнятися на розвинені країни?

– За іронією долі, у суспільному дискурсі Україну ставлять в абсолютно некоректні порівняння.

Україну весь час намагаються зіставляти з країнами, які у кількісному відношенні можна порівнювати лише з її регіонами. Це абсолютно некоректно з точки зору самої науки. Україна за ресурсами (територією і населенням) – велика країна, і її треба порівнювати з так само великими країнами. Україна – найбільша країна, яка географічно повністю в Європі. Кількість населення України одного порядку з Італією, Францією, Сполученим Королівством, Німеччиною. Вибачте, це саме той випадок, коли розмір має значення! В силу обмежених ресурсів невелика країна часто не може забезпечити повноцінну інфраструктуру, в тому числі й наукову. Велика країна спроможна створити повну, добре диференційовану (відтак організовану й функціональну) будь-яку сферу, включаючи й наукову. Для нас Грузія і Литва, де закрито дієздатні наукові академії, не можуть бути взірцем.

Наукова сфера, яка є ключовою в нинішньому типі прогресу (взагалі конкуренція іде на рівні інтелектуальних технологій), має бути головною при розподілі фінансів. В нашій країні відбувається протиприродно дефіцитне фінансування науки, і ця ситуація, що є зрозумілою для учня шостого класу з нормальним логічним мисленням, чомусь залишається абсолютно неусвідомлювана певними владними колами.

Треба орієнтуватися на країни, які мають чітко структурований й повноцінно розвинений науковий потенціал. Хоча наукові організації в інших країнах можуть називатися інакше й по-різному, функції вони виконують ті ж самі.

Чомусь Китай, який сформував потужну науку і йде у цьому напрямі семимильними кроками, має загальну, галузеві й регіональні академії, не є для нас прикладом, орієнтиром. І в цьому помилка – некоректна й шкідлива, що може стати фатальною.

– У пресі й на телебаченні часто трапляються твердження, які в той або інший спосіб заперечують формальні наукові інституції. Потім ці тези підхоплюють фінансові, аудиторські, владні структури…

– Хотів би наголосити, – підкидаються різні міфи, часто їх походження – «чув дзвін, але не знає, де він». Люди у своїй масі до «рятувальних рекламацій», «дзвінкої» оманливої фразеології ставляться некритично. Особливо життєздатними є міфи, коли їх проголошують ритори, харизматичні особистості, яким легко вірять. Ось наприклад, розповсюджується міф, що всю науку зосереджено в університетах. Неправда!

– Є навіть вислови на кшталт «Я би оце всі академії закрив, а їх наукові інститути віддав університетам».

– Це – антиприродно і абсолютно неправильно. Такого немає у світовому науковому просторі. Якщо університетам віддати – то можна всю науку й поховати.

– Можна зазначити, що є у світі?

– Там наука сектору вищої освіти складає менше четвертої або п’ятої від загальної наукової сфери.

У світі на наукові дослідження витрачається близько 2 трлн. доларів, з цього обсягу в  університети попадає лише невелика частина того: у США – 13%, в Японії – 12%, в Кореї – 9%, у Китаї – 7% від усієї науки країни зосереджено в університетах. (А у США і Китаї разом – фактично половина всіх світових видатків на дослідження й розробки.) У Європі частка дещо більша (хоча академії наук як спеціальні наукові установи пішли саме з Європи – Італії, Франції, Німеччини), скажімо, у Німеччині – 18%, Франції – 22%, у Сполученому Королівстві – 25%. Але ж не 100%! До речі, й ця частка має тенденцію до зменшення.

– Іноді можна почути, що академії – рудимент радянської системи.

– Насправді жодну з українських академій не створено за радянських часів. Велика академія створена Гетьманом Української Держави – Павлом Скоропадським, а галузеві академії започатковано й підтримано президентами незалежної України. І галузеві академії – це не помилка, а закономірний процес становлення світового, європейського і вітчизняного простору досліджень і розробок. У межах галузевих академій наука розвивається системно, а головне – предметно сфокусовано. Загалом науковий простір дихотомічно складається із суто наукових інституцій та їх об’єднань і з університетів.

– А для чого тоді – в університетах?

– Насправді дослідження в університетах потрібні обов′язково, аби професор ішов в аудиторію науково озброєним, і студент мав безпосередню базу для дослідницької практики. Наприклад, у США як розвиненій країні, аби вища освіта була сучасною, університети країни з Гарвардським включно на 25% фінансують університетський сектор досліджень і розробок із власних надходжень.

Є ще одна помилка у міркуваннях про науку в університетах: начебто їх наука має працювати переважно на бізнес.

– Дійсно, є таке твердження, що на заході бізнес в основному послуговується університетською наукою.

– Це не так. Візьмемо США як економічно прогресивну країну. Бізнесові гроші в дослідницьких секторах університетів США складають лише 6%. Зрозуміло, що університети реагують на фінансові вкладення бізнесу приблизно тими самими відсотками своїх наукових досліджень. Рештою досліджень заклади відповідають на інші запити, насамперед на освітні потреби. Головний бізнес для університетів – вища освіта. Головна університетська підтримка бізнесу – випускники.

Тезу, що університети мають мати гарну дослідницьку базу для навчання, хибно трансформували у софізм – всю науку в університети.

– Але ж університети мають дійсно мати наукову базу? Може, саме з цим повязаний синдром порожніх аудиторій, про який нещодавно говорила Міністр освіти і науки Лілія Гриневич?

– Загалом стикаємося з такою ситуацією: студент не йде в аудиторію, оскільки лекція несучасна, а викладач не володіє науковим потенціалом, що робило б його лекцію актуальною. До того ж, викладач, змушений заробляти на життя, часто протягом дня бігає з університету в університет: з основної роботи – на «шабашку». Обтяжений надмірним навчальним навантаженням, український професор, на противагу закордонним колегам, не має часу для самовдосконалення, поповнення наукового багажу.

Для занять наукою як мінімум потрібно вивільнити науково-дослідницький складник професії викладача.

– Отже, що стосується і наукової, і суто освітньо-наукової (університетської) сфер – має бути політичне рішення.

– Нам – і керівним органам, і всьому суспільству – треба виходити з пріоритету науки й деякі речі прийняти беззаперечно і безумовно. Одна з них – віддавати на науку необхідну частку ВВП.

До того ж, зазначу, що втратити наукові здобутки і традиції значно легше, ніж напрацювати. Кафедру сторити – мінімум 10 років, галузеву академію – мінімум чверть сторіччя. Лише зараз можемо сказати, що Національна академія педагогічних наук України відбулася. Ми (Академія) беремо менше 0,08% від загального фінансування освітньої сфери, а забезпечуємо усі без виключення її ланки. Університети, як би не хотіли, не можуть покрити всю наукову сферу комплексно й концентровано, потужно й перманентно. Наука в принципі твориться у спеціалізованих установах, де дослідження і розробки є основним видом діяльності. В унверситетах зовсім інший вид основної діяльності – освітня. Тобто вуха не можуть замінити очі.

– Давайте підсумуємо.

– Україна, яка має глибокі наукові й освітні традиції, має поважно ставитися до свого історичного досвіду в цих сферах. Наукова сфера має бути пріоритетною. Фінансування має здійнюватися відповідно до чинних законів (і природних, і правничих) – не менше 2%. Вчені не повинні недоотриманою платнею дотувати наукову сферу. З ученими потрібно радитися, брати до уваги їхні напрацювання, експертами мають виступати лише фахівці. Навіть якщо самоокупність науки не є очевидною (через відстрочений ефект), її потрібно апріорі підтримувати хоч би для того, аби вона обгрунтовано підказувала, в який бік і в який спосіб рухається прогресивний світ і що та чому робиться в передових країнах. За науку треба платити, адже без «мозку» існувати, а тим більше розвиватися суспільство не спроможне, українське теж.

  

Розмову вела

Лідія ТКАЧЕНКО,

член Національної спілки

журналістів України,

"Освіта і суспільство", 2018, № 2



17:57 18.09.2018
вул. Січових Стрільців, 52-А,
Київ, 04053, Україна
e-mail: info@naps.gov.ua