Сьогодні це ім’я якщо і згадують, то лише побіжно, через кому, в контексті інших відомих осіб та історичних подій. Про самого ж Бориса Манжоса відомостей майже немає, навіть фото не збереглось. Єдина людина, котра, наскільки було можливо, дослідила його шлях і творчий спадок, – академік Національної академії педагогічних наук України, доктор педагогічних наук Ольга СУХОМЛИНСЬКА. В інтерв’ю «Освіті України» Ольга Василівна якось сказала: «Я збирала в архіві про нього дані, й навіть хотіла вже те покинути й не писати, а потім подумала: якщо я не напишу, ніхто більше про нього взагалі не згадає. Наче і не було цієї людини…». Для кожного народу, як і окремої особистості, важливою є пам’ять. Сьогодні «ОУ» пропонує читачам статтю Ольги Сухомлинської про добре відомого колись і геть забутого тепер учителя, викладача вищої школи, літератора і дидакта Бориса Манжоса.

Борис Семенович народився 20 лютого 1891 року в Києві у сім’ї дрібного чиновника, який служив у Земельному банку. 1909 року закінчив Четверту київську гімназію і вступив на історико­філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.

Тут він став учнем відомого вченого­славіста, мовознавця, історика театру і літератури Володимира Перетца, який дотримувався демократичних пог­лядів. І тому, мабуть, невипадково у лютому 1910 року під час навчання в університеті Борис Манжос написав листа всесвітньовідомому російському письменникові Льву Толстому, про якого тоді багато говорилося і писалося завдяки його філософсько­етичним пошукам. У своєму листі студент писав: «Відмовтесь від графства, роздайте майно рідним своїм і бідним, залиштесь без копійки грошей і жебраком пробирайтеся з міста в місто». Цікаво, що письменник відповів на досить безапеляційний лист київського студента, зазначаючи, що лист глибоко його схвилював і що він сам мріє так зробити, але думає, що такий вчинок має спричинитися не зовнішніми спонуками, а підпорядковуватися внутрішнім духовним вимогам. До того ж письменник уже відмовився від свого статусу в суспільстві й пороздавав власні статки.

ЙОГО УНІВЕРСИТЕТИ

У 1911 році Борис Манжос перевівся до Московського університету, який закінчив у 1914­му з дипломом першого ступеня, що давав йому право бути учителем гімназій та прогімназій із предмета «Російська мова та словесність». Під час навчання він прослухав цикл лекцій із трудового й громадянського виховання, професіоналізації школи, методів навчання, а також відвідував педагогічні курси ­Георга Кершенштайнера у Мюнхені. Ідеї та доробок німецького педагога суттєво вплинули на розвиток педагогічної свідомості майбутнього освітянина.

З початком Першої світової війни юнака мобілізували, він брав участь спочатку у військових операціях, затим, після короткострокового навчання в інженерному училищі, його призначили в Московський телеграфний гарнізон у чині прапорщика. Після Лютневої революції 1917 року Борис Семенович повертається до Києва й одразу долучається до суспільно­політичного життя молодої Української держави, яка робить лише перші кроки у своєму становленні. Він друкується в газетах, бере участь у політичних подіях як член Партії соціалістів­революціонерів (есерів). У 1918­му починає працювати вчителем української мови й літератури у Київській жіночій гімназії С.В. Ігнатьєвої.

Відомості про його життя доволі скупі, власне, ті, про які він сам свідчив на допитах у НКВС 1931 року: «викладав українську мову й літературу в гімназії», потім «опинився у Кам’янці­Подільському, був заарештований петлюрівською охоронкою і випущений завдяки втручанню І.І. Огієнка... Отримав призначення на посаду директора театру, поставив виставу «Похорон» Івана Франка». Оскільки це писалося в застінках, можна висловити сумнів щодо арешту Бориса Семеновича «петлюрівською охоронкою», бо наведені факти свідчать про національні вподобання, навіть зв’язки молодого педагога з керівництвом УНР.

З повною втратою Україною державності Манжос перебирається в село, аби перечекати важкі й непевні часи, тим більше, що для вчителя там завжди знаходилася робота. Так, наприкінці 1921 року він починає працювати завідувачем школи в селі Фурси Білоцерківського повіту Київської губернії, а трохи згодом – у 1922­му – обіймає таку ж посаду в Жулянах під Києвом. А через рік переїздить до столиці, де працює на різних посадах у багатьох установах освітянської сфери. Таке життя вела переважна більшість української інтелігенції. Пояснюється це як надзвичайно скрутним матеріальним становищем, так і відчутним браком кадрів, спроможних або охочих працювати над розбудовою нової освіти. До середини 1920­х років Борис Манжос обіймає посади завіду­вача відділу соціального виховання Київської повітнаросвіти (1922 р.), інспектора Київського губсоцвиху (1923 р.), керівника педагогічної практики й очільника кафедри дитячого руху у ВІНО – Всеукраїнському інституті народної освіти ­(1923–1924 рр.).

«АЗБУКА» ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ

У ці роки молодий педагог починає друкувати статті на педагогічні теми, переважно з організації і методики навчання. Однією з вагомих публікацій не лише для самого автора, а й для широкого педагогічного загалу стала книга «Коротка азбука радянського вчителя. (Спроба марксистського висвітлення педагогічних ідей)». У невеликій за обсягом праці (106 сторінок) автор зробив одну з перших в Україні спроб висвітлення розвитку ідей про трудову школу з позицій пролетарської ідеології, пролетарського підходу до навчання. Підкреслимо, що в ці роки керівники освіти та провідні українські вчені обстоювали ідеї трудової школи західних взірців – Джона Дьюї, Георга Кершенштайнера та інших. Борис Семенович поклав в основу своєї аргументації ідею тісного взаємозв’язку соціально­економічних умов життя суспільства й педагогічних ідей. Відповідно був вибудований і зміст праці: в першій частині (соціально­економічній) ішлося про революції на Заході, починаючи від Великої французької революції 1789–1799 pp. і закінчуючи коротким оглядом жовтневої революції в Росії та її наслідків. Друга частина – педагогічна – присвячувалася розкриттю історії розвитку школи від античності до 1917 pоку, а також аналізу педагогічних ідей видатних педагогів минулого – Джона Локка, Жан­Жака Руссо, Йоганна Песталоцці та інших. Автор розглядав розвиток школи та педагогічні ідеї мислителів під кутом зору соціально­економічного висвітлення педагогічних ідей. Спираючись у своїх міркуваннях на положення Фрідріха Енгельса про те, що підкорення природи, її опанування є провідним завданням пролетаріату, автор переносить цю тезу на педагогічну науку і ставить завдання перед педагогами і державою – розвивати школу, в основі діяльності якої лежить виробнича праця. Цінним і до сьогодні є його аналіз поширених на той час ідей соціальної педагогіки та трудової школи, зокрема творів Пауля Наторпа, Рудольфа Зейделя, Джона Дьюї, Георга Кершен­штайнера, Генріха Шарельмана, Фаріо де Васконселоса. Зауважимо, що ця праця була популярною у 1920­ті роки, на неї посилалися і цитували педагоги та науковці.

«КОМЕНДАНТ» ДИТЯЧОГО МІСТЕЧКА

Водночас із науковою діяльністю Борис Манжос брав активну участь у розбудові нової системи освіти: з 1924 року він працює завідувачем навчальної частини в дитячому містечку «Ленінське». Такий тип дитячих навчально­виховних закладів був поширений на початку 1920­х років і призначався для безпритульних дітей. Дуже часто на їх основі створювались оригінальні системи навчання й виховання дітей, ініціювалося впровадження в життя нових навчальних і виховних технологій. До таких закладів належало й «Ленінське», де виховувалися близько 1500 дітей різних національностей – українців, росіян, євреїв, поляків, білорусів – віком від 4 до 16 років. Тут були навчальні класи, майстерні, клуб з кіноустановкою, бібліо­тека, друкарня, садово­город­нє господарство. Працювали майстерні з виготовлення меблів, а також слюсарні, токарні, кравецькі й шевські. Працюючи в них, підлітки обслуговували жителів містечка. Випускалася власна двомовна газета (українською і російською), яка створювалася силами дітей: вони писали і набирали тексти, верстали, редагували. У цьому їм допомагав Борис Манжос.

Це дитяче містечко, як зазначав сам Борис Семенович, виростало «в досить оригінальний педагогічний заклад під моїм керівництвом. Тут я також вперше в Україні застосував так званий Дальтонівський метод навчання». Це був один з найпоширеніших на той час організаційних методів, суть якого полягала в індивідуалізованому й самостійному опрацюванні навчального матеріалу за «підрядами» на основі «контракту», що укладався між учителем та учнем (детальніше про цей метод навчання «ОУ» писала №47 від 4 грудня 2017 року).

ШКОЛА ПРИ ВИРОБНИЦТВІ

У 1926 році Борис Манжос як послідовний прибічник трудової школи, в основі якої лежить продуктивна праця, стає організатором першої в Україні фабрично­заводської семирічки при Київському паровозовагонному ремонтному заводі та втілює в життя пропаговану ним ідею сполучення школи з виробництвом. Із цього ж 1926 року фабрично­заводські семирічки (ФЗС) стають одніє­ю із провідних форм навчання в Україні і проіснують у містах до 1934­го. Вони організовувалися при заводах і фабриках і мали на меті дати дітям загальну освіту й політехнічну підготовку завдяки безпосередньому ознайомленню з виробництвом, а також надавати робітничу професію. ФЗС, організована Борисом Манжосом на початку 1920­х років, майже відразу стала опорним закладом, взірцем для масових шкіл, які надсилали до неї своїх делегатів з Москви, Ленінграда, Томська, Челябінська, Твері, Одеси.

І хоча ідеї політехнізації поділяли далеко не всі в українському Наркомосі, бо дотримувалися монотехнізму, обстоювали ранню професіоналізацію, Борис Семенович виступив прихильником політехнізму і широко пропагував його. Так, у 1925 році він виступав у Москві на Всесоюзній конференції фабрично­заводських шкіл транспорту з доповіддю «Місцева праця над програмами фабрично­заводської семирічки», у 1926­му – на Всесоюзному з’їзді соціального виховання на транспорті з доповіддю «Принцип політехнічного навчання в школі при виробництві». До кінця 1920­х років Манжос уже був авторитетом у цій царині. І тому, коли відбувається переорієнтація української системи освіти на політехнізацію, коли політехнізм стає, хай і на короткий час, основою діяльності школи, саме йому Наркомос доручає очолити розробку нових програм для ФЗС. Ці програми, з незначними поправками, прийняли у 1930 році.

ДОКОПУЮЧИСЬ ДО ДЖЕРЕЛ

Показовою і з погляду характеристики розвитку педагогіки того часу, і стосовно аналізу творчого доробку Бориса Манжоса є його велика стаття в журналі «Шлях освіти» – «Дві теорії навчання. Проблеми навчання Gestaltpsychologie та біхевіоризм» (1928 рік, №12). Автор обґрунтовує свій інтерес до цих течій активними пошуками радянськими педагогами засад розвитку теорії навчання, їхнє захоплення рефлексологією – радянським варіантом біхевіоризму. Свою зацікавленість теорією гештальтпсихології український педагог пояснює ще й тим, що радянським ученим біхевіоризм є широковідомим, а представники нової на той час німецької психології «Бюллер, Коффка, Келлер та інші дослідники післявоєнної Німеччини відомі лише обмеженому колу фахівців». Погляди цих психологів, прихильників гештальтпсихології, автор висвітлює в їхній полеміці з біхевіоризмом, хоча обидві течії визначали процес навчання як низку поведінкових актів: мислення ототожнювалося з мовно­руховими актами, емоції – з фізіологічними змінами в організмі.

Автор підкреслює, що гештальтпсихологія, на відміну від біхевіоризму, висунула принцип цілісності основою дослідження психіки; стверджувала, що «тільки в об’єднанні окремих елементів, тільки у виникненні та удосконаленні цілих структур уявляється сама суть психічного процесу». Тобто не лише вплив навколишнього середовища є важливим для розвитку людини, як вважали біхевіористи й рефлексологи, а і вплив свідомості на зовнішні та внутрішні ситуації. Саме на цій принциповій відмінності й наголошує автор статті та розглядає погляди гештальтпсихологів на процес навчання крізь призму «проблеми успіху (або першого досягнення в навчанні)».

Стаття Бориса Манжоса, що і нині звучить актуально, була першим і єдиним в Україні компетентним дослідженням гештальтпсихології із широким використанням першоджерел, здійсненим у порівняльно­зіставному ключі, з чітко вираженою позицією автора. І хоча педагог не називає жодного прізвища із числа українських дослідників, відчувається його невдоволеність станом речей в Україні. Він зазначає, що «на жаль, радянська рефлексологія розвивається переважно як фізіологія нервової системи, і тому лише випадково підходить до тих проблем, що є домінуючими для педолога­дослідника й педагога­практика». Своєю статтею Манжос привертав увагу педагогів до навчально­дидактичних проблем, стимулював їх до наукового пошуку.

«АНТИРАДЯНСЬКИЙ ЕЛЕМЕНТ»

Зрілий дослідник, практик­експериментатор, Борис Семенович продовжує на початку 1930­х років свою викладацьку діяльність: у жовтні 1930­го його призначають на посаду викладача політехнічної освіти й організації педагогічної практики в Київському інституті народної освіти. Також він стає помічником директора з навчальної роботи в Польському інституті соціального виховання в місті Києві, де викладає дидактику та основи політехнізму. Педагог проводить активну науково­дослідну й популяризаторську роботу, працює над монографією «Основи радянської дидактики». У нього є сім’я: молода дружина­полька, маленька донька. Педагог сповнений сил і нових задумів.

Але все раптово і брутально закінчується: 7 лютого 1931 року його заарештовують і звинувачують у підривній контр­революційній діяльності. В Центральному державному архіві громадських організацій України зберігається справа Бориса Манжоса, передана туди з архівів Служби безпеки України. Не можна без хвилювання читати свідчення людини, яка спочатку вважає, що це безглузда помилка, що швидко все з’ясується, і тому з почуттям власної гідності щиро розповідає про своє життя, а потім поступово, під впливом фізичного і психологічного тиску, починає зізнаватися в речах, про які не має уяви, але які вміло фабрикуються організаторами арешту. Педагог погоджується з усіма звинуваченнями й підписує всі «зізнання», які йому нав’язують. Скажімо, що він, «будучи професором Інституту народної освіти, спільно з реакційною частиною професури даного інституту,

…вели контрреволюційну роботу, втягуючи у свої ряди анти­радянські елементи серед професури і студентства». За «допомогу слідству» і «чистосердечні зізнання» 22 серпня 1931 року його випускають з таким формулюванням: «…справу Манжоса направити прокурору на припинення, Манжоса з­під варти звільнити».

Але випробування на цьому не закінчилися.

ПІД ВОГНЕМ КРИТИКИ

Як знаємо, впродовж 20­х років Борис Семенович працював над підручником дидактики. У ­1930­му у провідному педагогічному видавництві «Работник просвещения» (Москва) вийшла його праця «Основы советской дидактики. Ч.1. Аналитика педагогического процесса» за редакцією відомого російського педагога Aльберта Пінкевича, який високо оцінив доробок українського автора. Цей підручник був одним із перших, якщо не першим у Радянському Союзі, присвячений проблемам дидактики. У ньому автор проаналізував і узагальнив наявні на той час підходи до проблеми навчання дітей у школі, причому не тільки залучив до цього аналізу праці радянських дослідників, а й розглянув дидактику на широкому тлі тогочасного розвитку педагогічної науки в різних країнах світу – Англії, США, Франції, Німеччині.

Усебічне розкриття дидактики як усеосяжної науки про навчання і виховання, принципу політехнізму та шляхів його застосування в навчальних закладах вирізняють цю роботу з­поміж багатьох інших, на­друкованих у той час. Вважаємо, що вона є етапною працею, значним явищем у розвитку педагогічної науки в Радянському Союзі. Та з’явилася вона на рік­два пізніше, ніж мала вийти, аби стати подією в педагогіці. А тому була приречена на несприйняття й нищівну критику. Насамперед через особистість автора, який уже був на гачку в чекістів за підо­зрою у контрреволюційній діяльності. Окрім того, книга не відповідала офіційним партійним постановам початку 1930­х років, які різко засуджували наукові пошуки педагогів у галузі психології – біхевіоризму, гештальтпсихології, психоаналізу, а також у галузі педагогіки – вільного виховання, педоцентризму. Наставав час тих настанов про школу, які чітко спрямовували педагогічні пошуки в річище праць Карла Маркса, Фрідріха Енгельса, Володимира Леніна і, звичайно ж, Йосипа Сталіна.

В Україні рукопис книги був відхилений Наркомосом, а в 1931 році й сам автор, і зміст книги могли викликати тільки критику. Й вона не змусила на себе чекати: В.П. Павловський у журналі «Комуністична освіта» і В.І. Помагайба в журналі «Радянська освіта» помістили нищівні рецензії на книгу Бориса Манжоса. Що ж закидали авторові? Неважко здогадатися – відсутність марксистсько­ленінських засад та настановлень, еклектику. Павловський, наприклад, звинувачує його в тому, що він подає визначення дидактики «без соціально­економічних підвалин епохи», без показу того, що школа «розгортає свою діяльність у щільному зв’язку з соціалістичним будівництвом, з класовою боротьбою, з культурною революціє­ю», «не представлені також і вказівки про пролетарську класову дисципліну, яка базується на свідомості учня, зумовлена його політичною спрямованістю» тощо.

Це були останні публікації, присвячені цій праці Бориса Манжоса. Й донині вона не згадується в педагогічній і методичній літературі, випала і з історико­педагогічного процесу.

НЕЗМИТЕ КЛЕЙМО

Подальший життєвий і творчий шлях педагога важко простежити. Припускаємо, що арешт, ув’язнення, критика педагогічного доробку значно вплинули на його особистість. Більше не бачимо в педагогічній пресі його публікацій, ні критичної оцінки творчості. Але прізвище Бориса Манжоса згадується у справах КДБ щодо арешту співробітників Київського інституту народної освіти в 1938 pоці, які вважали його причетним до участі в «антирадянській націоналістичній організації». Його, скоріше за все, повторно заарештували і він назавжди пропав у концентраційних таборах.

Останній раз його прізвище зустрічається у фундаментальному ювілейному виданні «Історія Київського університету» (1959 рік), але знову­таки в негативному контексті. Там зазначалося, що «Б.С. Манжос ладен був вітати і комплексну систему навчання, і Дальтон­план, і педологію, і тестову методику, і всі взагалі «новинки» американської педагогіки… Захоплюючись експериментуванням заради експериментування, тестуванням заради здобуття числових даних, шукаючи в рефлексології найнадійніший ґрунт для розв’язання проблем педагогіки, Б.С. Манжос забував про марксизм­ленінізм як методологічну основу радянської педагогічної теорії, про цілі і завдання комуністичного виховання, визначені В.І. Леніним і програмою Комуністичної партії Радянського Союзу». Як бачимо, риторика, яка утвердилася в 1930­х роках, не змінилась і в кінці 1950­х, та й у подальші роки існування радянської педагогіки.

Хочеться сподіватися, що творчий доробок Бориса Манжоса зацікавить освітян і його особистість буде гідно поцінована.

«Освіта України», № 8 від 26 лютого 2018 р.