Анонси та оголошення
25 березня 2016 року загальними зборами НАПН України схвалено Стратегію розвитку Національної академії педагогічних наук України на 2016-2022 роки.
16 листопада 2017 року в НАПН України відбудеться методологічний семінар “Нові тенденції і явища у дитячому та молодіжному середовищі в Україні: цивілізаційний, культурологічний, інформаційний виміри”. Організатори семінару Національна академія педагогічних наук України, Міністерство освіти і науки україни, Відділення загальної педагогіки та філософії освіти НАПН України, Інститут проблем виховання НАПН україни.
Строк подання заяв – два місяці з дня опублікування оголошення.
Документи приймаються до 4 серпня 2017 р. у науково-організаційному відділі апарату Президії НАПН України (к. 204).
Експонується книжкова виставка «Ільченко Віра Романівна – дослідник у галузі реформування змісту освіти»
Національна академія педагогічних наук України глибоко сумує з приводу смерті академіка НАПН України Галіка Ісаковича Артемчука
30 червня 2017 року за результатами голосування наукових працівників Інституту обдарованої дитини НАПН України обрано директора Інституту обдарованої дитини НАПН України – Гальченка Максима Сергійовича.


Офіційне інтернет-представництво Президента України
Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
Урядовий портал



Василь КРЕМЕНЬ: УКРАЇНСЬКИЙ УЧИТЕЛЬ ВІДКРИТИЙ ДО ТВОРЧОСТІ

Напередодні ювілею «Освіта України» поспілкувалася із президентом Національної академії педагогічних наук, міністром освіти і науки України у 2000–2005 роках Василем КРЕМЕНЕМ.

– Нині триває процес реформування загальної середньої освіти. Є програма «Нова українська школа», сформована політична пропозиція, підтримана на найвищому державному рівні. Зрозуміло, що установами, які безпосередньо опікуватимуться її реалізацією, є Інститут модернізації змісту освіти і Національна академія педагогічних наук. Що вже робить і що планує академія у цьому напрямі?

– Передусім хочу зауважити, що мені дуже близькі ідеї Нової української школи. За великим рахунком, значну частину цих ідей я сповідував, коли був міністром освіти і науки. Це і намагання перейти до 12­річної школи з новим змістом навчання, і багато інших речей, які були відображені у Національній доктрині розвитку освіти, що була прийнята на ІІ З’їзді освітян у жовтні 2001 року. Я особисто сприймаю ці зміни позитивно не тільки тому, що розумію їх прогресивність, а й тому, що душею і серцем близько до них був і є.

З появою проекту «Нова українська школа» підготовлена програма співпраці МОН і НАПН на 2017–2020 роки. Це співпадає з планом дій уряду та з етапом Нової української школи. Ми максимально врахували всі побажання.

Національна академія педагогічних наук усіляко намагається допомагати МОН у виробленні політики щодо змін в освіті і їх реалізації. Якщо говорити про вироблення, то я б зазначив, що перед прийняттям Нової української школи ми провели ряд корисних досліджень, що були покликані допомогти міністерству в напрацюванні ідеї цих змін. Я маю на увазі підготовку Національної доповіді з розвитку освіти в Україні, спочатку за 20 років, потім за 25, і «Білої книги національної освіти України». Ми проаналізували зміст середньої освіти, підготовлено відповідні матеріали. Урешті­решт, у самій розробці Нової української школи брали участь ряд учених, які спиралися, зокрема, й на наші розробки. Тому у процесі підготовки програми академія була активно задіяна, і я думаю, це – правильно.

По-­друге, в реалізації цієї програми, безумовно, надзвичайно важливе значення мають цілий ряд документів, починаючи із законопроекту «Про освіту», який розроб­ляється, зокрема, і вченими НАПН – практично кожне засідання робочої групи відбувається за участі представників академії.

Ми також активно супроводжуємо зміни, які передбачає Нова українська школа. Я маю на увазі зміни до державного стандарту шкільної освіти, до навчальних програм і планів. Дуже добре, на мій погляд, що МОН активно залучає громадськість, передусім освітянську, до цієї роботи. Але добре й те, що на певному етапі до узагальнення цих пропозицій активно долучаються вчені нашої академії, зокрема Інституту педагогіки НАПН. Адже там є лабораторії з окремих предметів, у яких науковці працюють упродовж багатьох років, мають системне бачення предмета, міжпредметних зв’язків, тож їхнє залучення дає змогу уникнути помилок при змінах змісту освіти.

Безумовно, в контексті НУШ ми готуємося до підготовки нових підручників. Скажу більше: деякі речі ми просто поновлюємо. Скажімо, коли українська школа переходила на 12­річку, то у нас в Інституті педагогіки наукові теми були зорієнтовані на вивчення того чи іншого предмета в контексті 12­річки. І зараз ми повертаємося до тих розробок, безумовно, на новій основі, з урахуванням досвіду, нових знань.

Ми приділяємо велику увагу підготовці підручників для середньої школи. Так, академія вперше провела навчання рецензентів, аби виробити єдині та правильні критерії для оцінювання рукописів підручників. Ми цю роботу, безумовно, продовжимо. Ось уже декілька років проводимо Всеукраїнські веб­конференції для вчителів, цьогоріч захід відбудеться у серпні.

Теми, які ми затверджуємо до досліджень, також орієнтуємо повністю на ті зміни, котрі передбачаються в освіті. На нещодавньому засіданні президії академії ми розглянули перспективні теми на 2018–2020 роки, намагалися максимально врахувати побажання педагогів­практиків і міністерства.

Наш Інститут соціально­політичної психології проводить регулярні соціологічні дослідження щодо сприйняття ідеї змін в освіті – аби зрозуміти, якої саме додаткової роз’яснювальної роботи потребують освітяни. Інститут спеціальної педагогіки є осердям впровадження інклюзії в школах, він активно співпрацює з Благодійним фондом Петра Порошенка, роботою якого опікується дружина Президента – Марина Порошенко. Всі програми, всі стандарти і левова частина підручників для дітей з особливими потребами готують учені цього інституту.

Кожен інститут знаходить свій аспект у діяльності щодо модернізації освіти. Інститут психології імені Григорія Костюка НАПН аналізував психологічні аспекти рукописів майбутніх підручників. Інститут педагогічної освіти та освіти дорослих активно бере участь у розробці нової концепції підготовки сучасного вчителя. Університет менеджменту освіти перепідготовляє 6–7 тисяч освітян за навчальний рік. Зараз, як неодноразово говорила міністр освіти і науки Лілія Гриневич, стоїть надзвичайно важливе завдання – до 2018 року перепідготувати всіх учителів початкових класів. Цим, передусім, займатимуться обласні інститути, але ми вважаємо, що потрібно і чиновників обласного рівня підготувати до роботи в умовах Нової початкової школи.

– Нещодавно МОН оприлюднило оновлені навчальні програми для 5–9 класів. У процесі оновлення брали участь і фахівці академії, і вчителі­предметники, які висловлювали свої пропозиції. На Вашу думку, де знаходиться «золота середина» поєднання академічної педагогічної науки і практичних напрацювань педагогів?

– Я вважаю, що і ті, й інші – надзвичайно важливі. Кожна з цих груп має свої плюси і мінуси. Безумовно, вчителі ближчі до практики, до повсякденної роботи з учнями, вони можуть гостріше відчувати недоречність якихось програмних формулювань, вимог тощо. Це справді так, бо вчений, як він не намагається бути близьким до практичної освіти, все­таки не є настільки включеним у навчальний процес, як практичні вчителі. Але позитив ученого в тому, що він може бачити не просто проблему окремого предмета, а всю її системно, у предметній сфері всього класу, школи. Тому дуже вдалим є поєднання ініціативи практичних учителів і її апробації науковцями, які можуть системно подивитися на ті чи інші пропозиції.

Я скажу, що якихось глобальних протиріч немає між цими двома групами. Навпаки, я спостерігаю, з якою увагою вчителі дослухаються до педагогічної науки, і навпаки, як учені цінують критичні й інші їхні зауваження. У нас багато експериментальних майданчиків, десь сотні півтори – тільки в Інституті педагогіки. І на цих експериментальних майданчиках співпраця між учителем і вченим є тісною.

– Ви сказали, що, зокрема, ведеться робота з підготовки нової концепції підготовки сучасного вчителя. Така робота в умовах реформування середньої та вищої школи є дуже актуальною. Як Ви взаємодієте з педагогічними ВНЗ у питаннях підготовки сучасного вчителя? Яким, на Вашу думку, він має бути?

– У нас тісні зв’язки з університетами, особливо з педагогічними. Цю роботу ми ведемо разом з Асоціацією ректорів педагогічних університетів, з окремими закладами. У нас багато академіків НАПН є представниками та ректорами педагогічних університетів, тож ця робота у нас є спільною.

З підготовкою сучасного вчителя є дуже багато проблем, викликів, починаючи з відбору педагогів. На превеликий жаль, недостатній авторитет учительської професії призвів до того, що в педагогічні університети не завжди йдуть, м’яко кажучи, кращі випускники шкіл. А з некращих абітурієнтів важко зробити найкращих учителів. Зважаючи, що в нас учитель працює 30–40 років, підготувавши нефахового чи неефективного педагога, ми спонукаємо до відставання на такий період часу. Тому перше, що потрібно у підготовці вчителів, – зробити так, аби кращі діти, які хочуть бути вчителями, могли йти у педагогічні університети й бачити перспективи і в заробітній платі, й у ставленні до себе суспільства. Чудово, що уряд Володимира Гройсмана за ініціативи Міністерства освіти і науки і підтримки Президента підвищив заробітну плату освітянам.

Я вважаю, що абітурієнтів до педагогічних університетів потрібно обирати не лише за результатами ЗНО, а й за здатністю ефективно працювати з дітьми. Наші вчені розробили експериментальні тести для визначення рівня такої здатності, й ми готові їх застосовувати на етапі відбору.

У контексті утвердження дитиноцентризму, тобто максимального наближення освіти й навчання дитини до її конкретних здібностей, дуже важливо, щоб учитель міг розпізнати дитину, її характер, здібності. Тому психологічна підготовка кожного педагога повинна бути ґрунтовнішою. На жаль, студенти не отримують у достатній кількості ефективної педагогічної практики, це теж потрібно виправити. Та й сама педагогічна теорія, на превеликий жаль, часто викладається заради тео­рії. Історія педагогіки, наприклад, часто викладається не для того, щоб відібрати певні ідеї та показати, як їх реалізувати в навчальному процесі, а зводиться до простого переказування теоретичного матеріалу.

– Тобто ми говоримо про знаннєве навчання, а не компетентнісне?

– Так. І отримані знання не стають основою діяльності вчителя. Ще одне – ми пишаємося, і справедливо, багатьма нашими видатними педагогами у минулому, в нас хороші педагогічні школи. Але недоліком нашої освіти, й учителя зокрема, є слабке знання зарубіжних педагогічних шкіл. Ми тривалий час перебували у певній педагогічній та освітянській ізоляції, тож про багато речей, які робляться в європейських країнах, наш учитель не знає. Звідси висновок: сучасний, а тим більше – майбутній педагог повинен вільно володіти іноземною мовою, щоб дізнаватися про сучасні тенденції освіти у світі.

Є ще одна суспільна проблема, яка є близькою до вчительства. Нам потрібно, зокрема за активної підтримки вчительства, серйозно підвищити педагогічну культуру в суспільстві. Треба ознайомити широку громадськість із педагогічними знаннями і спонукати до максимального переходу до їх спілкування з дітьми та між собою на основах високої педагогічної культури.

– Як Ви вважаєте, в Україні є сучасні педагогічні школи, котрі через деякий час можуть стати видатними?

– Я би сказав, що в багатьох навчальних закладах є елементи такої педагогіки, яка має майбутнє. Я взагалі дивуюся: при всій учительській бідності люди приїжджають на конференції та круглі столи із великим задоволенням та інтересом, слухають інших, розповідають про себе. Це свідчить про те, що український педагог відкритий до творчості, до нового. І завдання науковців – узагальнити цей досвід і допомогти, щоб він переходив від закладу до закладу, від учителя до учителя. Теоретичні конструювання потрібні. Але наповнення цих теоретичних конструювань конкретними методами і технологіями відбувається передусім через творчість учителів­новаторів. Заслуговує уваги досвід засновника та керівника авторської школи, члена­кореспондента НАПН Миколи Гузика з міста Южного Одеської області. У нього цікаві напрацювання; можливо, не з усіма можна погодитися, але максимальна орієнтація на дитину, можливість переходу з класу в клас у різний час – це цікаво. Узагалі, авторські школи не вдасться (та й не потрібно) механічно розповсюджувати, але їх варто використовувати для поширення оригінальних ідей і технологій, які застосовуються у навчально­виховному процесі.

– Що Вас найбільше вразило за часи освітянської роботи?

– У своєму багатому на відповідальні посади житті я ціную час роботи міністром. Чому? Тому що я мав можливість у тих конкретних історичних умовах, у тому державному безгрошів’ї зробити певні зміни в освіті у контексті мого бачення розвитку людства, країни і цивілізації. Моя ідея дитиноцентризму знач­ною мірою пов’язана з тим, що я в молодості досліджував тему співвідношення колективності й індивідуальності. Я, між іншим, ще в радянський період зробив висновок – на­друкував його у центральних журналах – про те, що радянське суспільство, особливо 30­х років, було суспільством тоталітаристської колективності, коли абсолютизувалося колективістське начало. Це вело до деіндивідуалізації особистості, до того, що особистість не могла самореалізуватися. До речі, це є глибинною причиною краху попередньої системи суспільних відносин. Я був депутатом Верховної Ради України, працював в Адміністрації Президента, зокрема заступником глави Адміністрації, керівником Управління внутрішньої політики, гуманітарної політики. Але за характером я людина, котра намагається не входити у ті процеси, за які вона не відповідає безпосередньо. Я не втручався у роботу міністерств, відомств. Але коли став міністром, то побачив можливість і необхідність практичної дії. Цей період я найбільше ціную.

Що мене вразило? Враження були упродовж усього життя, на всіх етапах. Наприклад, у сьомому класі я – бригадир учнівської бригади. В районі відбувається зліт бригадирів учнівських бригад. Мені сказали виступити. Я разом з учителькою підготував виступ, ви­йшов на трибуну, розповів, що і як ми виростили, і сказав (а це були 60­ті роки, погода була погана, неврожай), що погані погодні умови призвели до того, що не все, що хотілося, вдалося зробити. Виступає із заключним словом завідувач районного відділу освіти, каже: наші піонери не бояться погодних умов, а Кремень, дивіться, бачте, піддається, – і далі в такому дусі. Пізніше я узнав, що цей чоловік, який раніше працював у сусідньому селі директором школи, мав зуб на мого батька. І таким чином по­мстився… мені.

Друга дивина була, коли я закінчив школу з золотою медаллю, вступав на філософський факультет і у перший рік не пройшов за конкурсом. Тоді тільки 20% вступників брали після школи. Хтось мені сказав, що є така категорія вільних слухачів, що ти семестр вчишся, і якщо добре – тебе зараховують. І я пішов до першого проректора, кажу: можна так? Він каже: «Ні, не можна, я не можу вам дозволити». – «А хто може?» – «Міністр або перший заступник». Думав: сільське дитя, наївне. А я взяв, та і знайшов, де міністерство, пішов на Хрещатик, тоді у Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти. Заходжу до приймальні перед обідом. Секретарка питає: «Вам до кого?» – «До міністра або до першого заступника». – «Міністра немає, а перший заступник є». У цей час відкриваються двері, виходить високий чорнявий чоловік. Вона каже: «Це до вас». «Що у вас?» – питає перший заступник. «Я такий­то, – кажу, – в цьому році закінчив школу з золотою медаллю в такому­то селі і вступав на філософський факультет». І він мене зупиняє і каже: «А чого ви з села – і на філософський факультет?». Я не знайшов, що сказати, з огляду на те, що така це для моєї юної душі була несправедливість. Проте життя так склалося, що пізніше я став начальником цього чоловіка, але так ніколи і не розповів про той випадок.

Ви знаєте, коли я був міністром, мене дуже приємно вразив ІІ З’їзд освітян. Ми проводили його тоді в палаці «Україна», участь узяли більше трьох тисяч осіб. Але приїхали люди, і як вони обговорювали ті проблеми і ті зміни, які ми планували здійснити!.. Я пам’ятаю, що по середній школі секція була приблизно 700 учасників. У Будинку культури КПІ. У мене одна з улюблених фотографій – це вчителі, які прийшли до мене на сцену, і я таку близькість відчув з ними, їхню щирість. Я багато поїздив сільськими школами, іншими навчальними закладами. Так трапилося, що я виступав під час однієї з перед­виборчих кампаній до Верховної Ради в усіх областях, окрім Хмельницької. Я використовував цю трибуну, щоб розказати, що потрібно робити в освіті. Приїздили сотні людей, зали завжди були забиті, і я бачив в очах учасників бажання змін. Хоча освіта сама по собі є консервативною – і, можливо, це певною мірою є її спасінням. Вважаю, що наша освіта надмірно консервативна, як і все наше суспільство. Але ми можемо модернізувати суспільство через модернізацію освіти, через підготовку людини ХХІ століття.

– Як Ви вважаєте, робота на посаді міністра – це більше адміністративна, ідеологічна чи політична робота?

– Я був першим міністром, за якого освіта і наука об’єдналися. Я не планував ним стати. Але так трапилося, що Прем’єр­-міністр Віктор Ющенко перед тим, як призначати міністра, зібрав актив і радився. Запросили і мене – тоді голову підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. І Віктор Андрійович звертається до Бориса Патона: «Ось ми створюємо спільне Міністерство освіти і науки. Будь ласка, скажіть, кого ви бачите на посаді міністра?». Борис Євгенович каже: «Я можу не тільки сказати, а й показати. Це – Кремень». Вік­тор Андрійович каже: «Добре, а хто ще, які інші кандидатури?». Кожен почав висловлюватися, і кожен називає мене. Я вже кажу: «Вікторе Андрійовичу, мені незручно, давайте я вийду». – «Ні­ні, сидіть». Збори закінчилися, всі розійшлися. Приїжджаю на роботу і запитую секретарку: «Мені ніхто не телефонував?». Вона каже: «Ні, тільки якийсь Ющенко». Телефоную «якомусь Ющенку», а він каже: «Василю Григоровичу, я порадився з Президентом, ідіть працювати». Я й пішов.

Мені треба було конструювати нове міністерство. Я зрозумів, що в нас у міністерстві багато напрямів. Вважаю, що вдало підібрав заступників міністра, бо бачив, що кожен заступник має бути міні­міністром. Я повинен був довіряти людині у проведенні тих змін, які треба проводити. Так і було. Міністр, на мій погляд, має бути людиною, яка б могла теоретично й аналітично осмислити ту сферу, в якій вона знаходиться, в Україні в контексті того, як це відбувається у світовому розвитку, і в контексті історико­цивілізаційного розвитку своєї країни. Він, безумовно, повинен бути управлінцем, уміти керувати. Я завжди дотримувався такої позиції: не можна очікувати, доки більшість суспільства визріє до прийняття певної ідеї, і тільки потім її впроваджувати. Так ми відстанемо. Бачимо напрям руху, якась частина суспільства готова до цього – рухаємося. Агітуємо, переконуємо своїми діями. Десь помилимося – разом виправимо ситуацію. Але якщо сидіти й чекати, доки всі погодяться, – то руху вперед не буде.

– Якщо би була така можливість, що б Ви змінили?

– Якби я знав, що буду на посаді міністра п’ять років, я б логічніше розставив пріо­ритети. До 12­бальної системи оцінювання не переходив з таким опалом, не підготувавшись. Навпаки, час переходу до 12­річки скоротив би, і тоді б не було відкату назад у 2010 році. Я б системніше проводив зміни у мережі ВНЗ. Вважаю, що більшість регіонів повинні створити національні й регіональні університети, об’єднавши 3–4 заклади. Я б раніше започаткував цю роботу і досяг би мети. У мене була ідея у сфері науки, але я не зміг її реалізувати: я бачив значимість і вигідність для України широкого розповсюдження програмування. Треба було добитися в Кабінеті Міністрів пільгового режиму для підприємств, розширити підготовку програмістів і взагалі всього того, що пов’язано із цифровим суспільством.

Але я вважаю, що в тих умовах було досить багато зроблено. Ми за 5 років збільшили частину дітей, які навчаються українською мовою у школах, із 62 до 75 відсотків. У грудні 2003 року було спільне засідання Колегії МОН і Донецької обласної адміністрації в Донецьку із чітким планом на 8 років, як це змінювати в області. Я, безумовно, пишаюся, що кількість комп’ютеризованих шкіл збільшилася з 2 до 75 відсотків за 5 років. Найбільше підручників було видано у 2004 році – 21 мільйон, для цього ми знизили рентабельність і собівартість довезення. Розпочали програму «Шкільний автобус» – у 2004­му за рахунок держави надали закладам 450 шкільних автобусів. 2003 року було обладнано 1600 комп’ютерних класів за рахунок держави, а наступного року – 1500. Я пишаюся, що активно долучився до створення єдиної української антарктичної станції «Академік Вернадський». Був серйозний ріст заробітної плати освітян. У 2001 році вона була підвищена лише освітянам, а не всім бюджетникам, як раніше. Суттєво зросла кількість студентів, які навчалися за державним замовленням, у 2004­му більш як удвічі збільшилася їх стипендія. Був упроваджений досвід державного кредитування підготовки студентів тощо.

Отже, якогось напряму діяльності, котрий я хотів би перекреслити, немає. Динаміка могла б бути іншою, способи трохи іншими, але ті напрями, які ми тоді передбачали, я вважаю правильними.

Спілкувався Максим КОРОДЕНКО,

«Освіта України», № 25 від 26 червня 2017 року

Фото автора


14:53 26.06.2017
вул. Січових Стрільців, 52-А,
Київ, 04053, Україна
e-mail: info@naps.gov.ua