Анонси та оголошення
25 березня 2016 року загальними зборами НАПН України схвалено Стратегію розвитку Національної академії педагогічних наук України на 2016-2022 роки.
Документи приймаються до 4 серпня 2017 р. у науково-організаційному відділі апарату Президії НАПН України (к. 204).
Експонується книжкова виставка «Ільченко Віра Романівна – дослідник у галузі реформування змісту освіти»
Національна академія педагогічних наук України глибоко сумує з приводу смерті академіка НАПН України Галіка Ісаковича Артемчука
30 червня 2017 року за результатами голосування наукових працівників Інституту обдарованої дитини НАПН України обрано директора Інституту обдарованої дитини НАПН України – Гальченка Максима Сергійовича.
До ювілею президента Національної академії педагогічних наук України Василя Григоровича Кременя (25.06.1947) співробітники ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського НАПН України підготували:традиційну книжкову виставку «Василь Григорович Кремень – видатний учений, державний і громадський діяч»
Інститут соціальної та політичної психології НАПН України оголошує набір до докторантури та аспірантури на 2017-2018 навчальний рік


Офіційне інтернет-представництво Президента України
Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
Урядовий портал



Гуманiтарна полiтика: звична і несподівана.

30 червня 2011 р., під час засідання Громадської гуманітарної ради, Президент України Віктор Федорович Янукович поставив завдання опрацювати нову концепцію гуманітарної політики. Президент ознайомив присутніх із своїм баченням основних проблем у гуманітарній сфері країни, наголосивши, що реформи мають бути спрямовані на удосконалення системи державного управління та впровадження такої моделі, яка б дозволяла стимулювати ініціативу громадян і сприяла б їх самоорганізації. Зокрема, концепція мала б враховувати культурну самобутність жителів різних регіонів України. В процесі опрацювання концепції, на його думку, слід було б також враховувати європейський досвід культурної політики, котрий передбачає здійснення цілої низки демократичних реформ.

Ініціатива Президента викликала значний суспільний резонанс. У вітчизняних ЗМІ, зокрема в газеті «День», зазначалося, що до останнього часу ця сфера була стихійно організованою, а тому концепція має забезпечити більш системну роботу, насамперед над окремими програмами в галузі освіти, науки і культури. Пропонувалося, що у сфері міжетнічних відносин більше уваги слід приділяти питанню збереження культурної спадщини та поглибленню діалоговості між регіонами. Диспутанти акцентували увагу на кризі мультикультурності в Європі й пропонували владним структурам звернути пильнішу увагу на опрацьовану спеціалістами концепцію мовної політики, а також трактувати минулі історичні події з української точки зору. Висловлювалися й такі радикальні судження, що в країні, мовляв, немає жодної гуманітарної політики, а натомість відбувається демонтаж не лише минулого й сучасного, а й перспектив української культури.

ВИКЛИК ЧАСУ

Попри всі суперечності, як на мене, в процесі суспільного дискурсу навколо проблеми гуманітарної політики переважає потяг до розуміння того, що Україна — наш спільний дім, тож домінує й бажання не розхитувати ситуації в країні. Чи не краще переосмислити існуючі проблеми у гуманітарній сфері, а в підсумку ухвалити ряд конкретних програм щодо поліпшення ситуації, поєднуючи їх виконання дохідливим роз’ясненням в інформаційному полі країни? Адже йдеться про завдання надзвичайної ваги — про гуманітарну складову нашої з вами суспільної безпеки. Спеціально уникаю поняття «національної безпеки», щоб, як мовиться в народі, «не викликати вовка з лісу».

А втім, вдивляючись пильніше в процеси, що відбуваються нині у світі, щодалі то все більше переконуєшся, що ці питання не слід нехтувати: характер загроз безпеці людини не просто суттєво змінився — він загрозливо наростає. На пам’ять приходять хоч би події в ситій і улаштованій Норвегії, де відбулася справжня бійня на ѓрунті культурно-етнічних фобій. Отже, не даремно в документах ЮНЕСКО акцентується: «По-перше, все частіше конфлікти у світі відбуваються не на міжнародному рівні, а всередині країн, маючи переважним чином соціально-економічні корені. По-друге, більше не існує чіткої межі між національною й міжнародною безпекою. Безпека держави й міжнародна стабільність взаємозалежні. По-третє, з розвитком глобалізації й розпадом біполярної системи світу воєнний фактор стає лише одним із багатьох факторів світової стабільності, таких як: економічний розвиток, захист навколишнього середовища і збереження природних ресурсів, забезпечення дотримання прав людини, — недооцінка значення яких являє собою загрозу безпеці як окремих країн, так і світу в цілому». Зважаючи на ці принципові зміни, «ЮНЕСКО вважає за доцільне опрацювати нову соціологічну концепцію безпеки, що враховувала б її культурні й соціальні аспекти».

Ці обставини ставлять завдання до переосмислення в Україні самого поняття «гуманітарна політика», що й має знайти своє відображення в новій концепції. Будемо виходити з того, що зміст і форма кожної суспільно-політичної дефініції історично мінливі, бо несуть на собі відбиток як фундаментальних характерних рис епохи, так і динамічних змін у поточних подіях конкретної ситуації сьогоднішнього глобалізованого світу.

Яскравим прикладом цьому може слугувати поява такого поняття, як «гуманітарна інтервенція», яке нині часто використовують, зокрема й щодо воєнного втручання Заходу в лівійські події. Першим кроком до введення в міжнародну практику поняття «гуманітарна інтервенція» вважають виступ у квітні 1999 р. британського прем’єр-міністра Тоні Блера в Чиказькому економічному клубі, де він сформулював свої принципи для виправдання воєнного втручання одних держав у внутрішній конфлікт інших. Ситуація у світі була досить напруженою, а громадянські війни в окремих державах супроводжувалися численними жертвами. Саме тому висловлені Блером ідеї знайшли підтримку. Вже у вересні 2001 р. Міжнародна комісія по інтервенції й державному суверенітету, яка вивчала конфлікти в Руанді й на Балканах, сформулювала доктрину «Відповідальність за захист» (Responsibility to protect, або R2P), а в 2005 р. Генеральна асамблея ООН одноголосно прийняла доповідь комісії. Головний принцип доктрини R2P дуже простий і дохідливий: кожна країна несе відповідальність за захист власних громадян від масових вбивств і етнічних чисток, але якщо країна не здатна чи не хоче робити цього, то міжнародне товариство змушене розпочати воєнну гуманітарну інтервенцію.

Чи в достатній мірі наша громадськість усвідомлює характер і головний тренд цих зрушень у трактуванні «гуманітарної політики»? Чи можемо ми залишатися у блаженному невіданні, втішаючи себе тим, що це стосується нині регіону аж десь там у Африці? А втім хід подій обертається досить жорстко: світ нині опинився на порозі фундаментальних змін, коли йде апробування нової концепції державного суверенітету й чергової видозміни колись встановленого Вестфальським миром (1648 р.) принципу державного суверенітету його більш вузьким тлумаченням з поправкою на гуманітарні цінності. І це стосується до будь-якої країни світу, в тому числі й України, де проблема суверенітету сприймається особливо гостро.

ОСВІТА — ВИРІШАЛЬНА ЛАНКА

Завданням гуманітарної політики є максимальне пом’якшення негативних наслідків трансформаційних процесів для широких верств населення, створення передумов для формування у громадян України активно-оптимістичної життєвої позиції за допомогою впровадження ефективного законодавства, дієвої економічної та соціальної політики, еволюційного введення гуманітарних сфер у нові економічні умови функціонування. Поза всяким сумнівом, лише впевненість у правильності шляху, яким іде країна, створює умови для позитивного світосприйняття, дає можливість людині активніше шукати шляхи до поліпшення власної долі. І в цьому контексті — ухвалення нової концепції гуманітарної політики, яка відповідатиме загальному курсу реформ, здійснюваних в Україні, буде кроком і актуальним, і прогресивним. Значення гуманітарної політики важко переоцінити, оскільки, згідно з резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи, «основні виклики завтрашнього дня на Європейському континенті назрівають у галузі освіти і культури».

Проголошення магістрального курсу України на євроінтеграцію ставить проведення гуманітарної політики не лише у певні правові рамки, а й насамперед у певне культурно-інформаційне й етичне поле. Звісна річ, не слід забувати й про наявні ресурси — як матеріально-фінансові, так і фактор людського розвитку. Адже гуманітарних викликів безліч, але серед них ми маємо виявити якийсь мінімум, щоб не розпорошувати не такі вже й бездонні фінансові та інтелектуальні ресурси України.

Із сумом згадую Всеукраїнський форум інтелігенції 2008 р., серед делегатів якого переважне місце посідали чомусь не яскраві особистості української творчої інтелігенції, а чиновники районного й обласного рівнів, службова діяльність яких, щоправда, була пов’язана з гуманітарною сферою. Це й визначило характер їх виступів — йшлося здебільшого про поточні проблеми, які переходять із року в рік. Що й казати, вони завжди були й залишаться актуальними, але викладалися вони на біду в площині, коли, як мовиться, «за деревами не видно лісу». Не дивно, що порушуються ці проблеми й сьогодні, і майже всі вони зводяться до суто фінансових і матеріальних факторів: тут мова йде і про поліпшення медичного обслуговування, і про захист українського інформаційного простору, і про відродження національного кінематографа, і про поліпшення матеріально-технічної бази навчальних закладів, і про підвищення статусу вчителя, і про відродження сільських бібліотек тощо. І все це правильно, але вирішувати ці проблеми не можна за принципом «кожній свашці по ковбасці». Тут, як на мене, слід виходити з принципу «дитиноцентризму»: насамперед подбати про дитину — майбутнього споживача української інформаційної продукції — від літератури високого стилю й до масової культури.

Як на мене, тією вирішальною ланкою, ухопившись за яку можна було б витягти весь ланцюг наболілих проблем, має стати здоров’я й освіта наших дітей. І не на словах, а на практиці. Наприклад, школа, особливо на рівні невеликих регіональних поселень, має набути якісно нового статусу — своєрідного комплексного культурно-освітнього закладу, в рамках якого, крім власне засобів освітнього процесу, мав би міститися і медичний пункт, і басейн, і спортивний майданчик, і клуб із залом для глядачів, і, звичайно, бібліотека з доступом до мережі Інтернет, де б можна було отримати інформацію з різноманітних житейських питань аж до юридичної консультації. От тоді б ідея навчання впродовж усього життя набула б для цього населеного пункту якоїсь зримої матеріальної оболонки, а батьки йшли б до школи в належному вигляді й настрої — щоб не ганьбити своїх дітей, а порадіти їхнім успіхам й самим поповнити знання. Це відбилося б і на психологічному стані населення, яке бачило би перспективи для своїх дітей.

Саме про це не слід забувати чиновникам гуманітарної сфери, бо відсутність перспективи, наявності зримого і реального «соціального ліфта» для молодого покоління вмикає механізм «десакралізації влади» і призводить, врешті-решт, до феномену, подібного «арабській весні». Події в арабському світі наочно підтвердили, що коли соціальна нерівність у суспільстві стає досить великою, то сам інститут приватної власності втрачає свою легітимність. Тим більше це стосується етапу становлення незалежності України, коли власність, яка ще донедавна вважалася «загальнонародною», сьогодні вже стала власністю олігархів. Тут легітимність утрачає вже не лише неправедно нажите багатство, а й та влада, яка потурає олігархам. В очах своїх громадян вона теж стає нелегітимною.

ЧЕРЕЗ ХАОС ДО ПОРЯДКУ

Скільки б ми не приділяли уваги сфері науки, освіти, культури, етнічним та конфесійним взаєминам, ми маємо піднятися над локальними клубками протиріч і поставити проблему в більш широкому контексті, визначившись із головним протиріччям нашої епохи в гуманітарній сфері. Пошлемося на авторитетне судження голови комісії ЮНЕСКО з питань освіти Жака Делора: «Наші сучасники потерпають від запаморочення, розриваючись між процесом глобалізації, прояви якого вони спостерігають і часто підтримують, і пошуками свого коріння, опори в минулому, належності до тієї чи іншої спільноти. Освіта має зайнятися цією проблемою...»

Те, що в сучасному світі навіть на рівні наукових розвідок так до кінця й не зрозуміли всю багатозначність і різновекторність глобалізації, вже вносить тривогу. Адже йдеться про питання цивілізаційного вибору й розуміння того, що не завжди ми вибираємо час, а й час обирає нас. Тут прикрим для України є те, що пошук «своїх коренів» дещо затягнувся, а відтак вітчизняна історія й донині є предметом заполітизованих суперечок, які штучно притлумлюють у нас почуття «спільності історичної долі».

Мені здається, що саме в цьому причини тих непорозумінь у ході громадського дискурсу, що нібито впродовж 20 років ми нічого не доклали для вирішення назрілих гуманітарних проблем, та й сьогодні, мовляв, не здатні дати їм ради внаслідок тягаря комуністичної спадщини. Тут хотілось би закликати диспутантів не зводити наше радянське минуле лише до ГУЛАГу, а нагадати про ті незаперечні його досягнення у сфері науки й освіти, які визнані усім світом. Насамперед не варто забувати, наприклад, про досить продуктивну систему соціального захисту трудящих, мережу лікарських закладів та будинків відпочинку, налагоджену практику оздоровлення дітей у піонерських літніх таборах тощо. Варто згадати й про ті медалі, які здобували наші школярі на різноманітних міжнародних олімпіадах. В основу цієї політики був закладений принцип соціальної справедливості, де співвідношення доходів десяти відсотків найбагатших верств населення до такої ж частки найбідніших не перевершувало 4:1.

Не станемо кваліфікувати розпад Радянського Союзу як найбільшу трагедію кінця ХХ століття — комуністичний тоталітаризм себе вичерпав і виявився нездатним витримати конкуренцію з провідними країнами Заходу, що становлять нині ядро світової капіталістичної системи. Але маємо прийняти як даність, що ціною за незалежність України стала її маргіналізація, відтиснення на периферію світової капіталістичної системи, яка по своїй суті не настільки вже й гуманна. Американський теоретик Еммануїл Валлерстайн вважає, що доки існує глобальна світова капіталістична система, завжди буде «ядро» і «периферія» (допускається і вкрай обмежена зона «напівпериферії»). За оцінкою цього науковця, ядро завжди буде збагачуватися за рахунок периферії: так само, як капіталістами можуть бути лише декілька відсотків населення, а решта — переважаюча більшість — капіталістами ніколи не стануть, так само в капіталістичній світ-системі лише обмежена кількість держав можуть належати до багатого й облаштованого ядра. На сьогодні його представляє «Велика двадцятка» — G20.

Тим часом нещодавно у Франції було проведено дослідження, об’єктом якого стали 133 держави, які не входять до G20. Результати засвідчили, що із вибраних 133 «лише 20 країн змогли за останні 50 років скоротити своє відставання від G20. Решта 113 не змогли просунутися. Більше того, 43 країни, тобто мало не половина, мають виключно формально державну атрибутику, потрапивши в цілковиту залежність від транснаціональних і регіональних корпоративних кланів». Таким є сучасний світ — жорстокий і невблаганний. Аналізуючи ці дані, український академік В.Геєць робить висновок, що Україна перебуває нині серед цих 113 відстаючих країн і опинилася перед більш ніж очевидною загрозою потрапити до кола 43 квазісуверенних держав.

Отже, слід сприйняти нинішню периферійність і провінційність України як факт, але не як фатум і аж ніяк не результат підступних антиукраїнських замірів «злочинної влади». Поставлене Президентом України завдання ввійти до «Великої двадцятки» має нас мобілізувати, спонукати до проведення серії необхідних реформ, в тому числі й у гуманітарній сфері. Замість того щоб оплакувати фатальну приреченість України на меншовартість, науковцям слід було б насамперед проаналізувати й довести до громадської думки проблему співвідношення особистісної волі та інертності суспільної системи (на мові соціології — проблема співвідношення людської агентності та безособистісної суспільної структури). І тоді ми прийдемо до висновку, що людина здатна кардинально змінити існуючі структури, але лише в короткі моменти історії, коли стара суспільна структура увійшла у фазу кризи — переходу від одного порядку до іншого через хаос, коли ослаблюються й стають рухливими суспільні скріпи. Тоді навіть слабкі та історично випадкові імпульси можуть привести до суттєвих змін і тривалих наслідків.

Звісно, деякі політики можуть цю фазу хаосу абсолютизувати й підводити до рівня вселенського катаклізму, але науковці безсторонньо (хоч і не даючи жодних гарантій) констатують, що кризова фаза відкриває можливості, які вносять у суспільство певний елемент якщо не оптимізму, то, принаймні, хоча б надії на вихід із застою. А чому б ні? У наш час це вже немало.

ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПЕРСПЕКТИВ

Озираючись на минулі 20 років незалежності, приходиш до думки, що на майбутнє — принаймні у середньотривалій перспективі 10 років — жити нам доведеться у вкрай складній світ-системі. Враховуючи європейський досвід, маємо йти від життя, від набутого за роки незалежності досвіду й, ставлячи перед собою амбітну мету — входження до G20, сприймати капіталістичну світ-систему реально, такою, якою вона є — без наведення жодного глянцу. Слід оглянутися довкола й тверезо прийняти як даність, що крах комуністичної системи, занепад національно-визвольних рухів у «третьому світі», криза довіри до кейнсіанської моделі на Заході на тлі нинішньої фінансово-економічної кризи — все це разом взяте породило масове розчарування щодо життєздатності й реалістичності всіх пропонованих ліберальними фундаменталістами реформістських програм.

На біду України, яка лише розбудовує свою державність, це масове розчарування підриває легітимність самого інституту державності у масовій свідомості й тим самим позбавляє населення будь-яких підстав терпіти суспільну поляризацію, що наростає. Тим більше, коли вона притаманна всій нинішній світ-системі в цілому. Тут досить послатися на нобелівського лауреата Джозефа Стігліца: «Всього декілька років тому могутня ідеологія — заснована на вірі у вільні й нічим не обмежені ринки — привела світ на грань розорення. Навіть у період свого розквіту з початку 1980-х до 2007 року капіталізм американського зразка з ослабленим контролем із боку держави привів до значного підвищення добробуту лише найбільш багатих людей у найбагатших країнах світу, а більшість же американців спостерігали, як рік за роком їхні доходи або знижувалися, або стояли на одному місці».

Тобто очевидних райдужних перспектив на майбутнє в рамках існуючої капіталістичної світ-системи поки не проглядається навіть у найбагатших країнах світу. Саме тому Еммануїл Валлерстайн не просто пророкує, а застерігає щодо загрози наростання серйозних суспільних потрясінь. Зокрема, зазначає науковець, донедавна наше покоління жило в епоху твердого переконання, що історія — на боці прогресу. Ця віра мала важливе політичне значення — вона була могутньою стабілізуючою силою. Вона породжувала толерантність, оскільки переконувала кожного, що колись все стане краще, принаймні якщо не для нас, то для наших дітей. Ця віра спонукала нас до виправдання самого існування ліберальної держави, що й робило її прийнятною політичною структурою.

Сьогодні, зазначає Валлерстайн, світ утратив цю віру, а втративши, позбувся важливої стабілізуючої потуги — політичної й культурно-гуманітарної підтримки: «Ніколи більше пригнічені не будуть упевнені, що історія на їхньому боці. Ніколи більше вони не будуть задоволені поступовими змінами в надії на те, що їхні діти й онуки пожнуть плоди їхніх страждань. Ніколи більше не вдасться їх умовити почекати з сьогоденними вимогами в ім’я світлого майбутнього. Тобто нині численні зодчі світової капіталістичної економіки позбавилися основного стабілізуючого елементу системи — оптимізму пригнічених». Хвиля протестів трудящих у донедавна влаштованій і самовпевненій Європі — яскраве свідчення цього.

Україна нині — у пошуку. В тому числі й у пошуку оптимального варіанту гуманітарної політики, яка мала б розглядатися як практика аналізу всіх можливих альтернатив еволюції нашого суспільства в напрямі його демократизації. Якщо в нинішній критичній точці (біфуркації), у якій, судячи з усього, перебуває нині Україна, ми зуміємо дійти згоди щодо єдино прийнятного рішення, то нам буде до снаги розвернути життя у свідомо обраному напрямі. В цьому мені й вбачається сутність і призначення концепції гуманітарного розвитку України.

Василь Кремень
13:42 12.08.2011
вул. Січових Стрільців, 52-А,
Київ, 04053, Україна
e-mail: info@naps.gov.ua