Минув рік, як педагогічна громадськість України попрощалася з видатним вченим Іваном Андрійовичем Зязюном. А науковці у різних куточках планети цитують його праці, вшановують пам’ять вставанням, розпочинаючи міжнародні симпозіуми і конференції. Його твори вивчають. І так буде завжди. А до щойно встановленого на могилі пам’ятника несуть квіти. Сьогодні про глибоку Зязюнівську спадщину розповідає читачам “Освіти” доктор педагогічних наук Тамара Пилипівна Усатенко.

Величне бачиться здалеку, коли, на превеликий жаль, немає можливості почути силу живого слова, потужної енергетики творчої думки академіка І.А.Зязюна такі важливі нині соціальні, політичні, освітні, філософські, наукові проблеми. Посилюється бажання осягнути, зрозуміти смисли, якими так щедро ділився академік на семінарах, конференціях, у дискусіях під час захисту дисертацій. Як дарунок долі зберігається пам′ять обговорення з Іваном Андрійовичем конкретних науково-філософських питань. У новому осмисленні постає наукова, філософська спадщина вченого, але "Скільки б ми не пізнавали людину та її творчу діяльність, у ній завжди залишається те, про що ми не відаємо і навіть не самоусвідомлюємо. Людина принципово не вичерпується, жодного конкретного моделювання не існує. Людська екзистенція — бездонна, невичерпна, меонічна, виявом чого і є таїна".

У невичерпності, потужності філософування як найважливішої потреби думки академіка І.А.Зязюна перетинаються всі кола буття, особливі реальності, що не стоять в одній мережі з іншими реальностями, а разом становлять цілісність. У філософії спостерігається, що часто одні і ті ж проблеми, які піддаються переліченню, з давніх часів розглядають інтелектуали. На висвітлення конкретних питань впливають індивідуальні особливості мислителів.

Іван Андрійович Зязюн близький до філософів-особистостей, яких охарактеризував у IV — III ст.. до н.е. Епікур (341-270 рр.): "Варто сміятись і філософствувати та одночасово займатися господарством і користуватися всіма іншими справами, і ніколи не переставати ректи глаголи філософії". Не перелічити, що вмів, хотів, робив обдарований природою чоловік. Можна лише подивовуватися працездатності та невтомній допитливості Івана Андрійовича впродовж усього життя.

Можливо на багатогранну обдарованість академіка-філософа І.А. Зазюна вплинула бездонна глибина укоріненості у рідній мові, своїй землі, культурі, родинності української спільноти. Вчений засвідчує включеність "світу людини" у структуру знання, що перебувала під впливом глобалізаційних процесів новоєвропейського цивілізаційного розвитку. Зв′язок людини з місцевістю, де вона народилася, прожила певні роки, яку вона вважає своєю Батьківщиною, — загадковий, але очевидний.

Академік — тип філософа, який схильний від природи до філософствування, який філософствує так, як живе і живе так, як філософствує. Його екзистенціалізм був замішаний на непозбутній прив′язаності до рідної землі, до культури українського народу, його долі, спадщини і прийдешнього.

Вийшов у великий світ із сіверського села Пашківка, що для Івана Андрійовича була "центром світу", "своєю першою і єдиною й довічно сповіданою і завжди бажаною Батьківщиною". В дитинстві всотував воєнні і повоєнні роки народного життя мудрості вижити і зберегти людяність, не втратити тяги до прекрасного. Не могла не вплинути на формування особистості філософа, вченого інтелектуально-духовна спадщина сіверсько-чернігівських геніїв українського народу Лазаря Барановича, Іоанна Величковського, Олександра Довженка, Михайла Жука, Іоанна Максимовича, Павла Тичини та інших. Правічна історія з часів мізенської культури, героїчна історія "нерабського" (за висловленням Олеся Гончара) поліського "зачарованого" краю. До слова, Іван Андрійович закінчив школу з відзнакою у відомому в державотворчих процесах України селі Крути.

Через усе життя проніс академік пам′ять про свій рід, про бабусю Клавдію, батьку-матір, яку слухав малим хлопчиком "трепетно у її виконанні сотні казок, оповідань про життя і її, і життя родини, про те, що орди чужинців колись полонили нашу землю, а мужні воїни боронили… я внукові своєму, Романові, співаю тих же пісень, розповідаю про ті ж доблесті мого народу…". "Життєві труднощі з дитинства примусили мене пізнавати всі види сільської праці, необхідні для виживання" — писав І.А.Зязюн. — "Батьки навчили мене мудрості вести домашнє господарство: вирощувати овочі і фрукти, теслярувати, слюсарювати, малярувати". Хату, яку батько власноруч вибудував, Іван Андрійович зберіг, оновив, з неї пішов у вічність. Як писав О. Довженко, батьківська хата "подарована…законом новим навіки у вічне, в обов′язкове вічне користування, себто в обов′язок неухильний і неодмінний".

Розумний, волелюбний на генетичному рівні, І.А.Зязюн, окрім реальності укорінення поєднував у собі неймовірні якості європейського інтелектуала і селянина з сіверського Полісся. З аспірантських років опрацьовував майбутній академік усі теоретичні джерела з естетики, які були в бібліотеках Академії наук України та Київського університету імені Тараса Шевченка. "Я просто був закоханий, — пише він пізніше — у таких знаменитих теоретиків естетики, як Платон, Аристотель, Леонардо да Вінчі, Пікко Делла Мірандола, Ж.Ж.Руссо, Д.Дідро, Ф. Шеллінг, Л.Фейєрбах, Ф.Шіллер, Л.Толстой, І.Франко, О.Лось. Опанувавши в університеті великі за обсягом курси психології, фізіології, соціології, я підходив до естетичної проблематики з власною інтерпретацією".

Опанування значними масивами світових філософських знань "було приводом для висловлення моїх власних оцінок і бачень естетичного світу моди", — пише пізніше І.А.Зязюн. 3

Академік І.А.Зязюн — філософ, мудрість якого панує у всьому: у наукових працях, створенні і розбудові інститутів, у ставленні до людей, і навіть тоді, коли він співає свої улюблені пісні. Учений-педагог володів найвищою досконалістю прививати свої знання іншим людям, пропагував, розвивав психологію, педагогіку, етику, естетику.

У визначенні філософсько-педагогічних смислів поряд із сучасним гуманістичними, акмеологічними, культурологічними особистісно-діяльнісними, системно-цілісними підходами академік І.А.Зязюн акцентував увагу на основних положеннях морально-антропологічних теорії про пріоритет духовно-моральних начал в людині, етнонаціональних, загальнолюдських цінностях. Засадничою основою педагогічної концепції І.А.Зязюна є єдність кращої педагогічної, психологічної спадщини науки і практики минулого з новітніми, інноваційними технологічними пошуками.

Сучасність виявляє нову реальність людини — людини грані тисячоліть, доби психоаналізу та Інтернету, пережитого тоталітарного досвіду, віртуальних практик, сексуальної та гендерної революції, переходу у новий вимір постмодерної культури, постнекласичної науки, виходу з соціо-центристської парадигми. Перехід від соціально-історичної характеристики людиновимірювальних орієнтирів на антропологічні особливо гостро відчуває не лише освітня галузь, а й конкретний учитель, педагог, чутливо реагуючи на кожне сказане, почуте слово, висловлення, текст, відношення людина-людина, я-інший, ми-вони тощо.

Як мудрий керівник освітньої галузі, І.А.Зязюн разом з однодумцями, зокрема з академіком Н.Г.Ничкало, виважено, поступово формували філософсько-антропологічну вісь на морально-етичних, естетичних засадах у період розгубленості багатьох людей, втрати орієнтирів, пошуків нових смислів. Розкриваючи антропо-етико-естетичний аспект педагогічної майстерності, наголошував на безперервному самопізнанні, самоудосконаленні, самосприйнятті і розумінні прекрасного, духовної основи людини. Вчений надавав перевагу ірраціонального над раціональним, духовного досвіду (інтуїтивного осягнення на логіко-дискутивним мисленням). Провідними ідеями українського, філософсько-антропологічного філософствування І.А.Зязюн є почуття, рухи почуттів (або духовного серця), та різні форми його вияву, насамперед добра, любові, волі, свободи, духу, духовності та інше.

Осмислення філософом ірраціонального, чуттєвого, в час тотального панування раціональної, об′єктивістської методології нагадує певною мірою оновленого відродження епікуреїзму — філософсько-етичного вчення Епікура та його послідовників Метродора, Зенона, Лукреція та інші. За, якими благо життя — це розумна насолода. Метою життя, за Епікуром, є розумна насолода, свобода від страждань тіла і душі.

У вченні про педагогічну майстерність І.А.Зязюн продовжував розвивати етичну, естетичну і раціонально почуттєву реальність — Серце. Ідея домінування Серця (глибин людської духовності, так званої "внутрішньої людини") "над головою" (формальним, логіко-раціональним мисленням) в європейській філософській думці відомо в термінології кордоцентризму. У концепції академіка Зязюна кордоцентричні інтенції охоплюють співзвучність української і західноєвропейської світоглядної свідомості. Європейська кордоцентрична ідея має своїм джерелом Святе Письмо. У Біблії бачимо посилання на Серце як на емоційно-етичний центр глибин людського духу, як морально-практичний "репрезент внутрішньої людини". "Любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам" [Посилання св. Апостола Павла до римлян 5:4].

У вченні про Серце Іван Андрійович продовжує розвивати святоотцівський образ серця (Отці Церкви практикували серце як справжнє осердя людини, основу її життя). Святоотцівський образ серця здавна ширився в Україні завдяки входу "умом у серце". У "Слові про Закон і Благодать" введення Християнства мислиться Іларіону як акт, здійснений князем не лише завдяки тому, що "засяяв разум в серці його", а й унаслідок того, що Володимир "забажав серцем і запалав духом", щоб йому та його землі стати християнином.

Не лише в релігійних віруваннях, народній мудрості, а й у філософських пошуках, наукових осмисленнях (XVII — XVIII ст.) наскрізно проходить "загадка світу" — Серце людини, багатогранна сутність якого подається у різних інтерпретаціях.

Центральне місце у філософії Г. Сковороди посідала людина, яку мислитель розглядав як "внутрішню" і "зовнішню". "Говорячи про "внутрішню людину", Г. Сковорода зазвичай послуговувався поняттям Серце, яке можна трактувати як "невидиму природу" психічного життя. Слово зустрічається в його творах 1146 разів. Серце є для Сковороди "корінь усього життя людини, вища сила, що стоїть поза межами й душі, й духа — шлях до "дійсної людини" веде через "переображення душі в духа, а духа — в серце". Його можна схарактеризувати і як думку, і як щось схоже на царину підсвідомого, і як найсвітлішу височінь, і як найтемнішу безодню".

Г.С. Сковорода у своїх інтерпретаціях біблійних текстів вів мову лише про духовне Серце; у Т.Г. Шевченка Серце належить до кола найважливіших виражальних засобів, з якими пов′язано багато мотивів, зокрема сну, молитов, самоприниження, розмова з самим собою тощо; у П.Куліша Серце — національна душа, що тягнеться до свого (мови, народу, культури, історії); а П. Юркевич говорив не лише про духовне, але й про фізичне серце. Натомість І. А. Зязюн в практичній площині педагогічної майстерності, дотримуючись традиції українського кордоцентризму, розкриває перевагу ірраціонального над раціональним, духовного досвіду (інтуїтивного осягнення) над логіко-дискурсивним мисленням.

Рясний ужинок вченого поєднав етико-естетичні смисли з емоційно-почуттєвою сферою, і на їхній основі побудував вчення про педагогічну майстерність. Це він виклав у доступній і зрозумілій формі, і не лише збагатив педагогічну науку, але й привніс нові ідеї в теорію українського кордоцентризму, в концепції філософії Добра. Не є таємницею, що в часи безперервної, атеїстичної боротьби нелегко було автору відстоювати принципи Добра, хоча в ХХІ ст. вони стають актуальними, провідними.

Творячи власну "Я-концепцію", академік І.А.Зязюн сказав собі і людям: "Педагогіка — моє життя", а основний смисл свого життя мислитель означив як творити Добро. "Я прошу у Бога одного часу для добра людям… Я Богові завжди дякую за те, що він обрав мене це Добро генерувати і кореспондувати. …Жодного разу в житті я його не зрадив. …Я робив і продовжую робити Добро — моє основне і єдине багатство на цій грішній і жорстокій Землі".