Президент НАПН України – про необов’язкові шкільні класи, державно-громадський контроль над освітою і тестування здібностей школярів

– Після зміни керівництва міністерства в НАПН відбулися загальні збори, на яких було окреслено нову парадигму спільної роботи. Розкажіть про це докладніше.

– Призначення Сергія Квіта міністром і формування ним команди керівництва МОН дозволило визначити подальший розвиток співпраці між міністерством і НАПН. Академія вважає своїм завданням максимально сприяти і допомагати МОН у здійсненні ним модернізації освіти, забезпеченні ефективнішого функціонування освітньої системи. Для цього ми, зокрема, підготували програму спільної діяльності МОН і НАПН на 2014–2016 роки. Ізнею ознайомилися не лише фахівці міністерства й академії – вперше її направили начальникам обласних управлінь освіти і науки, щоб вони теж моглидолучитися до її втілення. У цій програмі чітко означені не тільки зміст діяльності, а й виконавці, терміни реалізаціїі прогнозовані результати. Ми – і керівництво Національної академії педагогічних наук України, і члени, і працівники установ академії – налаштовані всіляко сприяти діяльності нового керівництва Міністерства освіти і науки та підтримуємо основні ідеї, висловлені міністром і його колегами.

– Ви нещодавно виступали в міністерстві на Всеукраїнській нараді з питань реформування освіти і порушили питання зміни структури шкільної освіти і періоду навчання. У чому доцільність такого кроку?

– Нині настав час серйозних структурних та організаційних змін у розвитку освіти України. Ті закони у галузі освіти, за якими ми сьогодні живемо, – булизаконами першого покоління в Українській державі, що визначали розвиток іфункціонування освітньої системи. Я бувпричетний до їх створення. Спочатку як керівник управління Адміністрації Президента України, пізніше – як член Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти (я керував підкомітетом з питань вищої та професійно-технічної освіти), а потім – як міністр. Ті закони для свого часу були досить прогресивними, адже відкривали шлях до проведення системних змін. Наприклад, до переходу на 12-річну систему шкільної освіти. За мого керівництва в міністерстві якраз і розпочався такий перехід.

Ми вважали, що було доцільно здійснитийого поступово, з першого класу, впродовж 12 років.Тривалий час цей перехід відбувався успішно. Щороку під нові програми 12-річного циклу створювалися нові підручники. Але кілька років тому під час парламентських слухань було ухвалено рішення про відмову від дванадцятирічної освіти. Це було кон’юнктурне,популістське рішення, яке стриножилоне лише розвиток освіти в Україні, а й розвиток самої держави!

Вважаю, що сьогодні настав час змінусього законодавчого поля вітчизняноїосвіти, починаючи з її конституційного визначення, і вітаю зусилля Комітету Верховної Ради України з питаньосвіти і науки, особисто – голови комітету Лілії Гриневич і, безумовно, нинішнього керівництва міністерства зате, що вони активно працюють у цьому напрямі.

– Фахівці Національної академії педагогічних наук долучаються до цієї роботи?

– Наші експерти беруть активнуучасть у створенні нової системи законів про освіту. Зокрема, вони працювали над проектом Закону України «Про вищу освіту». Наші науковці розробляють базовий закон «Про освіту».

Цю роботу варто завершити до осені й направити проект до Верховної Ради. Відзначу, що зміна законодавчих актів не є самоціллю. Потрібно врахувати нові, сучасні потреби освітнього процесу: це і автономія навчальних закладів, і «розкріпачення» викладача й учителя, і більший громадський контроль – перехід від державного до державно-громадського управління освітою. І зокрема – до нової структури шкільної освіти.

– Ви вважаєте 12-річний термін навчання оптимальним для української школи?

– Переконаний, що 12 років – це термін, обов’язковий для навчання кожного молодого українця, який бажає у подальшому отримувати вищу освіту. У половині країн Європи повна середня освіта триває 12 років; є й такі держави, де вчаться 13 і навіть 14 років. Інша річ, що обов’язковою повна середня освіта є лише в кількох країнах, наприклад, у Португалії та Угорщині. Але там, де вона є необов’язковою, її отримують понад 90 відсотків учнів. Тобто держава забезпечує можливість навчатися всім бажаючим, але жорстко їх не зобов’язує.

Є діти, які з різних причин не прагнуть мати повну середню освіту. Після базової середньої школи вони отримують робітничу професію. Стосовно структури шкільної освіти. У більшості країн є шестирічна початкова школа, базова школа і заключні 2–3 роки навчання – це профільна школа. В Україні оптимальною я вважаю таку структуру: початкова школа – 4 чи 5 років (я все-таки схиляюся до п’яти), ще 4–5 років – базова, основна школа, потім – 2–3 роки для старшої, профільної школи. Останні класи потрібно зробити суто профільними, щоб навчання в них велося з максимальним урахуванням здібностей і талантів дитини, її бажань і планів на майбутнє. Вважаю, що в Конституції треба зафіксувати неодмінний термін навчання до 18-річного віку. Але – необов’язково це має бути повна середня освіта. Базова освіта – обов’язково, а потім це може бути навчання, скажімо, у системі проф техосвіти чи в коледжі.

– Як ідею профільних старших класів можна втілити у життя?

– Тут можуть бути кілька підходів. Дитина не має жорстко обирати лише один профіль. Скажімо, вона планує отримати професію, пов’язану з фізико-математичним циклом дисциплін. І ця сама дитина розуміє необхідність досконалого вивчення іноземної мови. Вона повинна мати можливість обрати фізико-математичний профіль та іноземну мову – ці предмети вивчаються за профільним, розширеним варіантом. Решта дисциплін вивчається на рівні базових вимог.

Можливий і інший підхід, коли дитина на основі базової освіти здобуває професію. І профілізація полягатиме саме в набутті елементарних професійних навичок одночасно з отриманням середньої освіти. Безумовно, для того, аби зробити ефективною таку систему, потрібно провести певні організаційні зміни. Я маю на увазі створення профільних ліцеїв. Після закінчення обов’язкових дев’яти чи десяти класів дитина обирає ліцей для подальшого навчання – фізико-математичний, гуманітарний або технічний. Ліцеї можуть бути багатопрофільними. Навчання в таких закладах допоможе краще підготуватися до навчання у вищій школі. Звичайно, цей підхід дав би змогу переглянути і програми вищої школи, адже частину знань діти вже засвоять на етапі профільної старшої школи.

На мій погляд, на базі професійно-технічних навчальних закладів і ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації потрібно створити потужну систему професійної освіти, треба здійснити об’єднання, укрупнення закладів. Там, де доцільно, – об’єднати їх в єдині навчальні заклади, які б мали право підготувати і кваліфікованого робітника, і молодшого спеціаліста. Контингент слухачів формувався би на основі базової школи. До того ж у багатопрофільному навчальному закладі легше було б проводити зміни відповідно до потреб регіону. Наприклад, готувати більше медсестер, а менше – агрономів.

– На Вашу думку, чи може нинішня шкільна мережа забезпечити однаково високу якість освіти, зокрема – у сільських навчальних закладах?

– Одна із проблем розвитку України за роки Незалежності – це те, що в багатьох сферах так і не приступили до серйозних змін. Намагання бути популярним, загравання із громадською думкою, часто незрілою, веде до того, що фіаско зазнають і політики-популісти, і держава в цілому. Треба завжди говорити з людьми правдиво і щиро. Звичайно, всі зміни не можна провести за один день і навіть за рік. Але потрібно чітко дотримуватися вектора реформування. Для цього треба працювати з громадами, формувати громадську думку, говорити людям правду, пояснювати, чому необхідними є саме ці зміни. Проте не варто чекати, доки громадська думка стовідсотково буде підтримувати ту чи іншу дію. Якщо припустити, що у своїх змінах ми будемо неточними, то разом із громадськістю ми виправимо ці недоліки й рухатимемося далі. Якщо ж боятимемося, то ніколи нічого не змінимо ні в освіті, ні в науці. Назріли непопулярні зміни. Є крилаті слова, що часто використовуються, зокрема, і популістами, які агітують за сільську школу: «Є школа – є село. Немає школи – немає села». Я запитую: школа потрібна для села чи для дитини? Мабуть, для дитини. Так що краще: чи дитина за 300 метрів дійде до школи, закінчить її, але матиме гірші знання, що зробить її неконкуретною, або якщо вона отримає початкову освіту у своєму селі, а конкурентну – в іншому населеному пункті? А щоб учням не доводилося далеко ходити, працює програма «Шкільний автобус».

– Як Ви ставитеся до зменшення «ваги» бала атестата при вступі до вишів?

– Я вітаю ці зміни міністерства. Але, вважаю, цього замало. Можливо, є слушним узагалі ліквідувати врахування цих балів. Знаю, що це викличе незадоволення багатьох учителів. Поясню свою думку. В кожній школі, у кожного вчителя є свої вимоги. Є заклади, далеко не найкращі, але половина випускників там – медалісти; і є гарні школи, де медалістів – два-три. Я не наголошую на тому, що дехто може виставляти оцінки  з певних предметів необ’єктивно. Іноді можна почути: діти гарно вчитимуть тільки ті предмети, які є профільними. Але ж так і повинно бути! Адже саме із цими знаннями пов’язана їхня майбутня професія, а отже – життя. За мого керівництва галуззю було  започатковано експеримент із впровадження зовнішнього незалежного оцінювання, але я з обережністю до цього ставився. Ми розпочали роботу над введенням ЗНО завдяки підтримці фонду «Відродження». Я вдячний керівникові фонду Євгенові Бистрицькому за виділення потрібних коштів. Роботу очолила чудовий фахівець Лілія Гриневич – вона вивчила передовий зарубіжний досвід тестування. Але держава тоді абсолютно не сприймала ЗНО.

Два роки ми проводили експеримент у Києві, Одеській, Харківській і Львівській областях. Значні напрацювання мала Києво-Могилянська академія, ми консультувалися з тодішнім її керівником В’ячеславом Брюховецьким. Звичайно, я остерігався, що оцінка знань учня буде занадто формалізованою, а оцінювання повинно виявляти і творчі здібності дитини. Ось чому Національна академія педагогічних наук України пропонує, окрім предметних тестів, які є сьогодні, ввести ще один – на здібності дитини навчатися на обраному профілі у вищому навчальному закладі.

Максим КОРОДЕНКО