Закладка 1Закладка 2Закладка 2
Григорій Косинка: «Я стремлюсь наслідувати Шевченка в своєму слові» (Чотири історичні мініатюри з шанобливим передсловом)



Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

академік НАПН України,

почесний академік НАМ України,

лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка,

заслужений діяч науки і техніки України

 

Передслово

По мові – передслово. Говорячи словами Тараса Шевченка, «так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє». За прикладом Тараса Григоровича – дуже коротке. Власне, хочу лише щиро подякувати творцям книги «Григорій Косинка. Повна збірка творів. Документи. Спогади» (2019), виданої Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Впорядкування цього, без перебільшення, видатного збірника здійснив знаний літературознавець, неперевершений архівіст Сергій Гальченко, він вже написав передмову та примітки. В результаті перед нами нарешті розгорнуто повну драматичну панораму короткого життя видатного українського письменника-прозаїка Григорія Михайловича Стрільця (Косинки), який народився в листопаді 1899 року в селі Щербанівці під Обуховим, а в середині грудня 1934 року був розстріляний за вироком військової колегії найвищого суду СРСР. Реабілітований у 1957 році.

Процитую Сергія Гальченка:

«… Цікаву інформацію можна почерпнути найперше із трьох автобіографій, які друкуються на початку книжки, із вибраних спогадів про письменника, написаних матір’ю, дружиною і найближчими друзями Г. Косинки а також із невеселого документального літопису із архівів спецслужб, які впродовж десяти років відстежували не лише пересування (переїзди), а буквально кожний крок письменника... З таких і подібних донесень за відсутністю правдивих документальних свідчень можна вибирати цікаві факти до ще ненаписаної повної біографії письменника».

Схиляючись у шанобливому поклоні перед істинними натхненниками й збирачами рідкісного видання, дозволю собі зробити кілька штрихів до портрета Григорія Косинки, який захоплювався Тарасом Шевченком… 

«Хіба можна перелічити все те, що приховане в “Кобзарі”?!»

Згадуючи своє дитинство, Григорій Косинка декламував друзям Шевченків вірш «А.О. Козачковському», написаний орієнтовно наприкінці червня – в грудні 1847 року в Орській фортеці:

Та сам собі у буряні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу.

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережать книжечки, співати

І плакати у буряні.

Далі Григорій Михайлович говорив:

– А я, «щоб не почув хто, не побачив» читав «Кобзар» у бур’яні…

Якщо врахувати, що на п’ятнадцятому році життя він «босий, прийшов до Києва на заробітки», то «Кобзар» у сільському бур’яні хлопчик потайки читав, очевидно, коли «тринадцятий минало»…

Нагадаю, як у Шевченка:

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Із цим перегукуються слова Косинки з «Автобіографії»: «Змалку – така вже доля всіх селянських дітей – я пас влітку скот…» У тій же «Автобіографії» розповідав, що першою книжкою української мовою була «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка:

«Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після “Конотопської відьми” не знав – “хто ми та чиї ми діти”…»

Шевченкові слова, згадані, здавалося б, несподівано й мимохідь, якраз і свідчать, хто насправді скинув з очей юнака, говорячи словами самого Косинки, «полуду русифікації: я став національно свідомим».Григорій Косинка ще підлітком довідався, що в сусідньому селі вчитель за Шевченків «Кобзар» потрапив на заслання, і пізніше він особливо тепло згадав це в оповіданні «Товариш Гавриш» (1925): «… Років за п’ять до революції, як земство однокласну школу поставило, прийшла на село, разом із гребінцями, “Конотопська відьма” Грицька Квітки, а “Кобзар” Шевченків, казали люди, тільки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той “Кобзар”, дак тільки після революції виринув!»

Як відомо, своїми вчителями Григорій Косинка називав Володимира Винниченка, Василя Стефаника, Кнута Гамсуна, Степана Васильченка. Це засвідчено, зокрема, в його «Автобіографії» 1925 року й підтверджено в листі до Володимира Винниченка від 3 квітня 1927 року. Та сам письменник залишив і ширше, ґрунтовніше трактування цієї життєво важливої теми: «Коротке, мудре, талановите слово Шевченка наділене могутньою силою збуджувати в уявленні читача нові образи, нові почуття, що поширюють та поглиблюють зміст навіть коротеньких віршів. Саме так я стремлюсь наслідувати Шевченка в своєму слові». (Виділено мною. – В.М.).

Дружина письменника Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець записала важливі висловлювання Григорія Михайловича щодо Тараса Григоровича: «Хто, як не Шевченко, своїми творами пробуджував у людей свідомість та закликав боротися за нове життя?

Хто, як не він, прищепив нам любов до народу, до Батьківщини?

Хто, як не Шевченко, виховував у нас любов, повагу, малюючи світлий образ матері:

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Тільки його словом можна було так глибоко, всебічно розкрити таємниче твердження стародавньої народної пісні:

Тільки в світі правди, – що рідная мати.

Хто з поетів вміє примусити читача так усміхатися, сміятися, гніватися, сумувати та плакати разом з ним?»

Говорячи з захопленням про Шевченка, Косинка завжди закінчував так: «Хіба можна перелічити все те, що приховане в “Кобзарі”?!».

Гнівався, коли хтось недолуго висловлювався про Шевченкову поезію. Прочитавши статтю письменника Михайла Рудницького «Роковини Шевченка» (1920) іронічно зауважив: «… Заява, що муза Шевченка – “наївна і саморосла” – заява, звичайно, наївна!..»

«Злидні, а люди, шуткуючи, співають про ці злидні –

характерна риса нашого народу»

Тамара Мороз-Стрілець згадувала, що «Григорій Михайлович детально вивчав творчість Шевченка і звертав увагу на те, як Шевченко вміє коротко, стисло все розповісти». Дружина переповіла важливі зауваги Косинчиного сприйняття поезій Кобзаря. Скажімо, він схвильовано читав дружині з поеми «Княжна» (1847):

Село! І серце одпочине:

Село на нашій Україні –

Неначе писанка, село.

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром.

Сам Бог витає над селом.

Захоплено співпереживав і зворушливо коментував:

– Тільки художник може відтворити пейзаж у поезії, надаючи йому такі колоритні барви. Хіба не виникають додаткові уявлення? Хіба перед очима не постає: сонячний день, прозорість повітря, відчуття простору – надзвичайна стереоскопічність пейзажу?

Торкаючись поезій, у яких Тарас Григорович оспівує батьківщину, степи, тополі, вишневі садки, могили в полі, місяць, зорі – характерний пейзаж України – Григорій Михайлович привертав особливу увагу до неповторного образу Дніпра в Шевченковій творчості:

Меж горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

Косинка зірко підмітив, що поет оспівав Дніпро як «свідка» історичних подій в Україні, зокрема, наводячи рядки з вірша «До Основ’яненка» (1840):

Нема Січі; очерети́

У Дніпра питають:

«Де-то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Так само продумано письменник відзначив, що, передбачаючи майбутнє України, Шевченко «теж оспівує Дніпро»:

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

Косинка наголошував, що Дніпро стоїть у Шевченка в одному сакральному ряді з Україною:

Здається – кращого немає

Нічого в Бога, як Дніпро

Та наша славная країна…

У своїх спогадах про чоловіка Тамара Мороз-Стрілець двічі цитувала в різних місцях ці Шевченкові рядки, в тому числі, зворушливо розповіла, як сам Григорій Михайлович прочитав їх, «вдивляючись у далечінь», на палубі пароплава, що плив по Дніпру…

Такі давні роздуми Григорія Косинки суголосні висновку в «Шевченківській енциклопедії» про те, що «образ Дніпра – один із центральних образів-символів Шевченкового поетичного світу, потужний чинник креативної енергії та поетичної уяви».

За словами Тамари Михайлівни, Григорій Косинка «із захопленням говорив про майстерність, образність та музичність мови Шевченка»:

– Читаючи «Свято в Чигирині»[1]у мене перед очима яскраво вимальовувалася постать Кобзаря, його обличчя, міміка – те, чого немає в тексті, й мені здавалось, що я не читав, а ніби бачив і чув:

Оженився, зажурився –

Нічого немає;

У ряднині ростуть діти,

А козак співає:

«І по хаті ти-ни-ни,

І по сінях ти-ни-ни,

Вари, жінко, лини,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!»

«Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!» –

Кричать гайдамаки.

– А я в захопленні, в запалі, ледве стримав бажання поплескати в долоні.

– Тепер, дорослим, я перечитую й усміхаюсь. Як майстерно та природно відтворено цей епізод. Злидні, а люди, шуткуючи, співають про ці злидні – характерна риса нашого народу. Кажучи словами Шевченка:

Заспіває – заспівають

Аж лихо сміється.

– Те саме і в характері самого Шевченка. У творі «До Основ’яненка»:

Батьку ти мій, друже!

Блужу в снігах та сам собі:

«Ой, не шуми, луже!»

– Цією піснею Шевченко з іронією передає незламність, бадьорість українського духу. Часто у творах Шевченка зустрічаємо: «виспівую», «співають». Співає він, як автор, співають герої. Буває повний текст пісень або тільки назва пісні, як у наведеному уривку: «Ой, не шуми, луже».

Розмірковуючи вголос про вивчення ним народної пісні, Григорій Михайлович якось зауважив, що вона «коротко, стисло відбиває історичний час життя людини, її побут, її погляди, почуття та прагнення». Й незмінно звертався до Тараса Григоровича:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Ці спостереження Григорія Косинки фактично мають дослідницький характер і знаходяться в магістральному руслі тодішніх наукових розвідок про Шевченкову пристрасть до співу й залюбленість у народну пісню. Скажімо, на цю тему наприкінці 1920-х років написав ґрунтовну публікацію мистецтвознавець і літературознавець Дмитро Ревуцький в контексті видатних коментарів до Шевченкового Щоденника під редакцією Сергія Єфремова. Вчений висновував: «Високо-талановиту натуру Шевченка так було обдаровано музичними здібностями, що вже знаючи тільки про це, можна було б передбачити надзвичайно широке коло для його музичних інтересів. Отже ж в умовах його життя доводиться говорити хіба про один могутній і неослабний музичний вплив на його, це – вплив народньої музичної творчости»[2]. 

«… Ревуть гарматні бої над околицями Медвина…»

Вкотре прочитавши перше речення з оповідання Григорія Косинки «На золотих богів» (1920), я занімів від раптового осявання:

«Уже третій день, як ревуть гарматні бої над околицями Медвина; гукає-сміється ворожа артилерія, – а за кожним її гуком піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я з селянських осель...»

Мені – мед винцю – вмить проясніло, що йдеться про селянські бої не з білогвардійцями, як це завжди трактувалося, а з червоними військами біля повсталого влітку 1920 року проти більшовиків Медвина, в якому наприкінці серпня була проголошена знаменита Медвинська республіка. Друге речення в оповіданні Косинки коротке: «Горить село». Між іншим, коли на початку 1950-х років Іван Дубинець – учасник і свідок медвинського повстання – видав про нього у США брошуру, то назвав її «Горить Медвин». А ще він документально зафіксував, що «ворог ближче підсунув артилерію і почав обстрілювати Медвин». Очевидно, що навіть у роки громадянської війни штурм українського села з артилерією не був історичною буденністю, а був особливою, надзвичайною жорстокістю. Те, як зловісно «гукає-сміється ворожа артилерія», розривало серце, запалювало душу, і письменник задовго до медвинського повстанця повідав це всьому світові.

Немає нічого дивного в тому, що понад 100 років Косинчина новела прочитувалася в офіційному контексті антибілогвардійською за змістом. Григорій Михайлович, як відомо, гостро писав, особливо в своїй публіцистиці, стосовно «денікінської орди… що чорною хмарою суне на Червоні Землі…». Але, назвавши Медвин у новелі 1920 року в абсолютно конкретній історичній ситуації, зумовленій наступом якраз червоноармійських військ на село і розгромом Медвинської республіки, Косинка залишив явний знак того, що в оповіданні йдеться про події справді гарячі, не відсунуті навіть у недавні білогвардійські часи – інакше й не могло бути в другій половині кровопролитного для медвинчан 1920 року. Саме тоді Григорій Михайлович зіткнувся впритул із обставинами непереборної сили. Він не міг не викричати свій душевний і фізичний біль від медвинського нещастя й, водночас, не мав змоги сказати вголос, хто саме призвів до нього. А попіл Медвина і медвинців стукав у його серце: «Хто зрозуміє їх вічне горе-журбу, хто загляне в їх зотлілі душі?..» Великий українець, виходець з селянської України Григорій Косинка зробив свій моральний вибір – у тексті він не назвав явно винуватця в білогвардійській формі, бо його в художній просторіні новели й не мало бути, але не вказав пальцем і на червоноармійця, бо це неможливо було зробити. Втім, молодий, талановитий письменник і відважний завзятець залишив унікальне художньо-викривальне осмислення страшної правди… В його новелі назавжди застигли солоні й гіркі від сліз і горя слова матерів українських:

«– В ногах лазила, цілувала руки, чоботи... Батьки рідні, не паліть... осінь іде... ви ж – люди, так – ні-і...»

І ще:

«…В попелі тліє горе матері...сини в бою за волю лягли!»

І знову:

«У старій драній свиті стала серед двору мати Сеньки-кулеметника:

– Згоріла. Троє малих дітей, як мишенят... І старшого вбито...

– Стоїть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров’ю поливають...»

На мою думку, замисел оповідання міг виникнути вже наприкінці літа, коли в боях з місцевими більшовицькими загонами  селяни «окропили білу гречку з медами гарячою кров’ю…». Втім, це могло статися й дещо пізніше, але завершив Косинка свій твір однозначно в жовтні,вже після жорстокого придушення Медвинської республіки регулярними військами, зокрема, кіннотою Семена Будьонного, що направлялися з польського фронту на Крим проти Врангеля, але були перенацілені на повсталих селян і наприкінці серпня підійшли до Медвина. В розмовах зі мною незабутній Іван Драч, який любив Медвин і неодноразово бував тут, говорив дослівно:

«Медвин – легендарне село, центр Медвинської республіки в часи визвольних змагань 1918-1920 років. Кіннота Будьонного і там зробила свою ганебну справу. Коли Семена Михайловича кіношники допитувались, чи він пам’ятає...

– Помню, помню… Изрубили, изрубили…»

Оповідання Григорія Косинки вперше було опубліковане в газеті «Більшовик» 30 жовтня 1920 року. Цілком можливо, що провідний орган Київського губкому КП(б)У та Київського губвиконкому таким чином намагався переакцентувати чутки про червоноармійську навалу, що вже ширились по всій Україні, на білогвардійців.

Отже, дозволю собі висловити власне тверде переконання: молодий уродженець Київщини, студент Інституту народної освіти ім. М. Драгоманова Григорій Косинка, котрий в обліковій картці ДПУ характеризувався як такий, що «користується великою популярністю серед студентства» і «пише в шовіністичному дусі», оприлюднив своє пронизливо-експресивне враження саме від безоглядно-мужнього повстання медвинських селян проти російських більшовиків, яке найперше було тоді на вустах українських патріотів. Зрозуміло, що письменник-початківець змушений був представити видавцям історію, викладену в оповіданні, за наступ на Медвин білогвардійської армії (село перебувало під денікінцями з вересня 1919 року до початку 1920-го), про що продумано заявив у самій назві – «На золотих богів».Так само було названо першу збірку творів Григорія Косинки, що побачила світ у 1922 році. Цей заголовок пояснив, зокрема, Максим Рильський у спогадах про Григорія Косинку: «”Золоті боги” – це офіцери Добровольчої армії, це золотопогонники, а ширше – це панство». Втім, із публіцистики Косинки випливає, що він добре знав і про «новоканонізованого бога» – пролетаріат…

До речі, видатний літературознавець Михайло Наєнко наводить архівне свідчення про те, що Косинчин ровесник, критик Євген Григорук попереджав автора: коли він буде пропонувати більшовицькій пресі такі новели, як «На золотих богів», то «рукопис піде до ЧеКа»[3]. В цій неприхованій погрозі відчувається глибокий здогад або й повне розуміння того, про яких саме «богів» писав Григорій Косинка. Відомий критик ортодоксально-більшовицького ґатунку, витворець численних розгромних статей про українських письменників Володимир Коряк також особливо зауважив, що читач«не розбере за кого є, власне, автор – з революцією, чи проти неї, чи спостерігає як стороння людина».

На мою думку, це була геніальна містифікація Григорія Косинки, що дозволила йому не деінде, а саме в газеті «Більшовик» (!) виплеснути з глибини серця, здавалося, невимовний біль за найдорожчих йому людей – українських селян, автор був з ними й за них… У цій новелі Григорій Косинка опублікував страшну правду про російську військову навалу на українське волелюбне село:

«… Кипить жорстокий бій: старе й мале вийшло з села назустріч непроханому ворогу...

Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії “золотих богів”.

Клекотить бій, гарячий, червоною крівцею вмитий...»

Косинка ніби дає зрозуміти, що «червона селянська воля» забарвлена не політичною фарбою більшовицького прапора, а власною селянською крівцею…

Критик Яків Савченко вже у другій половині 1920-х років називав Григорія Косинку найкривавішим письменником в українській прозі: «Соціальні конфлікти в нього неодмінно кінчаються смертю. І коли перші сторінки оповідання обвіяні ніжним колоритом природи, теплою лірикою, то останні конче парують кров’ю». У такому категорично-жорсткому формулюванні це небезталанне спостереження нагадувало скоріше соціальний донос, ніж літературознавчий аналіз. Адже тодішня реальна дійсність у художньому, правдиво-точному осмисленні письменника, як це випливає, скажімо, з оповідання «На золотих богів», була часто-густо ще страшнішою, коли «парували кров’ю» і перші, й останні сторінки твору…

Михайло Наєнко ще понад тридцять років тому звернув увагу, що в оповіданні «На золотих богів» автор «вдається до романтично-піднесених барв, таких, якими свого часу змалював боротьбу гайдамаків Тарас Шевченко»[4].

Скажімо:

«Креше полум’я, іскриться, і в диму, як чорні примари, мріють над селом тополі, попелом припалі, жовта, язиката змія блискавкою прорізала дим і...

Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко:

– За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу – вперед!..

Якась невідома сила ревнула по-звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і – пішли...

Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!»

Нітрохи не применшуючи жорстокість денікінців, зауважу, що в оповіданні письменник малює картину сплюндрованого Медвина, не ними залишену:

«…На місці гарячих боїв селянської волі лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем...

Цілі улиці викошено огнем-косою. Чорні повалені хати, щербаті повітки і все віками надбане добро, а в попелі тліє горе матері...»

У листопаді 1920 року на Київській губернській конференції було сухо зафіксовано, що в Медвині «600 згорілих хат, більша частина яких випадає на долю бідняків». А Дубинець вважав – «згоріло щось із дві тисячі хат та інших господарських будівель…»

Століття, що минуло після Медвинського повстання і після написання Косинчиного твору, підтвердило історичну правоту медвинців, їхню духовну нерозривність із Шевченковою максимою про те, що «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» Наші самовіддані земляки загинули, але вони перемогли… Про це гостро нагадує хвилююче оповідання Григорія Косинки.

Гадаю, що достеменні українці, які справді знали дорогоцінну правду про Медвинське повстання й берегли її в серці, завжди саме так сприймали цей твір письменника. З часу його публікації й до наших днів… Дивовижним підтвердженням є науково-популярне видання «Медвинське повстання. Спогади», підготовлене до друку редакцією газети «Незборима нація» та Історичним клубом «Холодний яр» (упорядники Роман Коваль і Петро Гогуля) й випущене в світ у 2014 році. У ньому новелу Григорія Косинки «На золотих богів» уміщено в ряду більш як 30 документальних спогадів учасників і очевидців повстання та їх вдячних нащадків без будь-яких застережень і приміток. Певно, скажете, що примітку таки треба було зробити… Та врахуйте, що примітки, що стали зарубками на серці – стократ важливіші…

«Варка плакала, вмиваючи Шевченка…»

Розкриваємо Косинчину збірку оповідань «За ворітьми», видану в рік його тридцятиліття (Бібліотека газети «Пролетарська правда») тридцятитисячним тиражем! Таке ще було можливим при кінці радянської українізації, але вже за п’ять років Григорія Косинку було заарештовано й розстріляно…

Згадана збірка розпочинається однойменним оповіданням, в якому читаємо про, так би мовити, духовне осердя сільської хати вже в радянські часи:

«На сволоці, мальованому жовтою та зеленою фарбою, лежать дві-три книжки, а проти них, на поколупаній грубі, тістом примазаний, висить портрет Шевченка; Варка хотіла помазати грубу, та замазала йому кожуха, і Опанас тоді сварився й наказував ніколи не займати, що не вміє…

Коли всі з хати розійшлися, то Варка плакала, вмиваючи Шевченка, і приказувала:

– За вас, діду, і мені од Опанаса попало…

А він теж посмутнів і висить у Мартиній хаті – такий журний, наче тільки що виплакався, і сонце стріляє йому з вікна просто межи очі…»

Здається так оглушливо-тихо й безпафосно ніхто й не писав про ментальну Шевченкову присутність в українській хаті, втім, яскраве сонце народної любові до Шевченка справді засліплює нам очі своєю глибинною щирістю та безпосередністю селянського схиляння… Тарас Григорович – Дід для молодших, Батько для старших, член української Сім’ї. Саме так! Адже в оповіданні йдеться й про те, що в тій старій, малій і мокрій зсередини в кутках хаті «на покуті  як стояв ще з зими заплаканий Микола-чудотворець, то й зараз іще сльози ті не висохли…» Отже, ікона Святого Миколая, як і належало в українській селянській хаті, висіла у кутку, розміщеному по діагоналі від печі, перед нею вони молилися. А портрет Шевченка… Із Шевченком усі хатні просто жили, разом раділи й плакали, але ніколи навіть у найпотаємніших розмовах, не говорили про це піднесено, врочисто, натхненно… Та насправді мешканці хати… дихали із ним одним повітрям від народження й до відходу в Засвіт, а Шевченко на поколупаній грубі незмінно залишався, щоб освятити, скріпити своєю присутністю віру нових поколінь в непорушність українства… І ніби вперше прохоплюється в свідомості пронизливе розуміння того, як вижила й вистояла Україна у віках і бідах. Адже в кожній хаті висів портрет журного Шевченка, в устах якого, здається, запеклися слова:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Великий син України Григорій Косинка спалахом іскрометного таланту показав, як увійшов Тарас Шевченко в кожну хату й своєю постійною живою присутністю дарував селянам віру, надію, любов, силу, свободу і незламність…

 

[1]Йшлося про розділ «Свято в Чигирині» Шевченкової поеми «Гайдамаки» (1839–1841).

[2]Див. Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал) Тараса Шевченка. Київ: Державне видавництво України, 1927. С. 431.

[3] Наєнко М. К. Художня література України. Від міфів до модерної реальності. Київ: Видавничий центр «Просвіта», 2008.С. 809.

[4] Наєнко М. К. Григорій Косинка. Літературно-критичний нарис. Київ: Дніпро, 1989. С. 47.