Іван Андрійович Зязюн – людина легендарна. Видатний учений, професор, академік свою робочу біографію починав на комсомольській шахті Донбасу. Пізніше був наймолодшим ректором у Радянській Україні. У Полтавському педагогічному університеті й нині пам’ятають, як Зязюн свого часу порушував політичні табу й відстоював розроблену ним концепцію педагогіки добра. Нині він – директор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України.

Про власне бачення місії вчителя, японський попит на українську педагогіку й «табу» на політику в школі Іван Андрійович розповів читачам «Освіти України».

– Іване Андрійовичу, Ви багато років працювали в Полтавському педагогічному університеті імені В. Г. Короленка. Там і нині пишаються вашими новаціями з педагогічної майстерності, досвід яких переймала вся Україна. Але в Полтаві пам’ятають не тільки Ваші наукові розробки. Скажіть, як Вам вдалося ввести моду на краватки, які студенти жартома називають «зязюнчиками»?

– Я пояснював, що хлопці мають ходити в білих сорочках і краватках, а дівчата – в сукнях і спідницях. Чому? Бо ще Антон Макаренко казав, що вчитель повинен бути франтом, виходити до дітей так, щоб на нього приємно було дивитися. Я й тепер кажу це молодим колегам. Але на носінні спідниць уже не наполягаю.

– Ви стояли біля витоків освіти в незалежній України, були міністром освіти в 1990 – 1992 роках. Сьогодні – директор Інституту педагогічної освіти й освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України. Скажіть: що основне в педагогіці, чого в першу чергу має навчати сучасна школа?

– У педагогіці все важливо. В суспільстві знань інформація дуже швидко старіє. Тому школа має навчити основного – навчатися все життя. Для цього потрібні вчителі, які не тільки мають талант навчати інших, а й здатні удосконалюватися самі. Я сказав би, що педагог – основна виробнича сила суспільства!

Треба не тільки знання дитині давати, а й готувати її до самостійного життя в державі, в суспільстві. І обов’язково – хвалити за успіхи.

За успіхи в навчанні – грамоту Президента!

– У деяких країнах є навіть окремий напрям, який розвиває лідерські якості – педагогіка успіху.

– Лідерські якості розвивають і в багатьох українських школах і ВНЗ. Для дитини дуже важливо, щоб учитель помічав і підтримував її досягнення. До речі, американський учень за будь­який успіх отримує вимпел чи дощечку на стіну, його показують по шкільному телебаченню. За значні успіхи в навчанні чи громадській роботі учневі вручають грамоту за підписом президента США. Це дуже важливо. Такою грамотою людина може пишатися все життя.

Думаю, цей досвід і в нас був би корисний.

– А якщо дитина не є відмінником?

– У неї можуть бути інші досягнення. Наприклад, у громадській роботі тощо. Треба цю активність «підштовхнути» в дошкільному віці й початковій школі – тоді дитині все життя буде цікаво пізнавати світ. Це залежить від учителя. Він у кожному школяреві (навіть якщо того вважають невиправним двієчником) повинен бачити потенціал.

Для цього вчителеві треба вдосконалювати власну педагогічну майстерність.

Японський попит на українську педагогіку

– Першу кафедру педагогічної майстерності Ви відкрили в Полтаві. Сьогодні такі кафедри є в багатьох вишах. Цим досвідом цікавляться в Німеччині, Франції, Польщі і, особливо, в Японії, де переклали вашу книжку «Основи педагогічної майстерності». Іване Андрійовичу, чого Ви навчили японців?

– В Японії, справді, цікавляться українським досвідом. Мене запрошували читати лекції з педагогічної майстерності в Токіо та Кіото. Хочу сказати, що педагогіка Василя Сухомлинського стала в цій країні державною системою виховання ще за його життя. Індивідуальний підхід до дитини для них – найважливіший. Японці стверджують, що три – п’ять відсотків талановитих людей дають 95 відсотків національного доходу країни! І шукають таланти, починаючи ще зі шкільного садочка. До речі, в Японії дітей, котрі відзначилися в тій чи іншій сфері, бере «під крило» держава або фірма. До майбутніх спеціалістів придивляються, ще коли вони дитячий садочок відвідують.

– Тобто майбутніх академіків і новаторів педагогіки треба шукати в дитячій пісочниці?

– Японці так і роблять! Дуже важливо знайти й відібрати на педагогічну роботу людей, які мають здібності навчати інших. Шкода, що абітурієнти інколи обирають педагогічний виш тільки тому, що там конкурс менший. До таких навчальних закладів добір має бути, як до мистецьких ВНЗ. Педагогіка – це мистецтво!

Основна сила вчителя – слово. Часто треба сказати слово, як актор зі сцени, правдиво й переконливо.

Педагогіка нічого не варта, якщо не розворушити душу учня, який сприймає світ душею самого вчителя. Все життя викладача має бути педагогікою добра. Цього я навчав японців і навчаю українців.

Але педагогів треба заохочувати. Ця професія – найважча у людському навантаженні. Вчитель стає о восьмій годині за робочий стіл і до третьої­четвертої години з класу не виходить. А ввечері – перевірка учнівських робіт. І так усе життя. Тому він повинен мати соціальний статус, відчувати, що потрібен суспільству.

На підготовці вчителів економити не можна!

– У багатьох країнах, зокрема, в Фінляндії, найбільш шанованими (й, відповідно, достойно оплачуваними) є професії лікаря, юриста та вчителя. В Україні це можливо?

– У Фінляндії домоглися того, що в школі може працювати тільки викладач вищої кваліфікації. І в дошкільній освіті, і в початкових класах з дітьми працюють працівники з дипломом магістра. Не дивно, що їхні діти в міжнародних олімпіадах і змаганнях займають високі місця. Це – результат підтримки держави.

У нас і нині можна почути: мовляв, навіщо такі витрати на вчителя? Подекуди кажуть, що ми даємо забагато грошей на підготовку педагогів. Але насправді порівняно з іншими країнами це – копійки. Наприклад, років із десять тому в нас на це виділяли менше двох тисяч гривень на рік. А в Німеччині тоді на підготовку вчителя витрачали 29 тисяч доларів…

Від викладача залежить усе: успіх учня, його щастя, його майбутнє. Це дуже важливо. На підготовці вчителя держава не має права економити!

– Соціологи кажуть, що українці, на жаль, мають «алергію» на реформи. Що б їм не пропонували (навіть справді потрібне й хороше), люди лякаються й хочуть зберегти знайоме старе. Але без змін жодна галузь (і освіта також) розвиватися не може. Як еволюціонувати освіті в наших реаліях?

– Навіть найкращий і найрозумніший міністр не може сам­один реформувати освіту. Це проблема всього суспільства. Давайте пригадаємо: чим переймалося наше суспільство в останні роки? Політичними скандалами, маєтками та хобі політиків. Освітою (а від освіти залежить майбутнє) громадськість майже не цікавилася…

Але поспішати зі змінами в освіті не можна! Французи про це кажуть так: легше тисячолітнє кладовище перенести, ніж зробити реформу в освіті. Такі зміни мають бути дуже подовженими в часі.

Найперше, що потрібно для освіти – вчитель, який може взяти на себе відповідальність: за себе, за учня, за державу.

Політика – тільки до порога школи

– На посаді міністра Ви сповідували принцип: політика – тільки до порога школи. За це Вас критикували і ліві, й праві... Ви й сьогодні так думаєте?

– Якщо цього правила не дотримуватися, то суспільні конфлікти «інфікують» і школу. Якщо втягнути в обговорення політичних тем малу дитину, яка щиро вірить усьому, то ми виховаємо нещасних, засмиканих і обмежених людей. Бо політики сьогодні в один бік побігли, а завтра – в інший. Заради рейтингів вони ладні маніпулювати найболючішими темами: щодо мови, історичної пам’яті тощо. У школі це неприпустимо!

У багатьох країнах це аксіома: політика – тільки до порога школи.

– Сьогодні політики намагаються поділити країну на Схід і Захід. Можливо, вчитель – той миротворець, котрий необхідний українському суспільству, щоб воно було єдине і мало нормальне, спільне майбутнє?

– Сучасні психологи кажуть: суспільство тримається на трьох «китах». Це інтелектуальне мислення, почуття й воля. Так формується інтелектуальна сфера людини. Ця сфера має бути насичена позитивними почуттями. Треба завжди бути миротворцями! В програмах, які розробляє наш Інститут, ми акцентуємо на цьому особливу увагу.

Без науки нема освіти

– На стіні Болонського університету написано «Без науки немає вищої освіти». Нині часто можна почути критику, що в Україні належної підтримки науки немає…

– Не можна за один день підняти те, що занепадало десятиріччями. Наш інститут, наприклад, розробляє програми, посібники з проблем педагогічної майстерності, неперервної професійної освіти, етики та естетики, теорії української й зарубіжної культури тощо. Інколи нас критикують, мовляв, вивчаєте наукові теми, але не впроваджуєте їх у життя. Але ж для того, щоб було де реалізовувати наукові розробки (не тільки нашого інституту, а й усієї Національної академії наук України!), потрібно, щоб нормально працювала вся економіка держави!

– І як Ви впроваджуєте в життя наукові програми?

– Впроваджуємо! В Україні діють тридцять практичних центрів педагогічної майстерності, які працюють за нашими програмами і посібниками. Працюємо й зі школами, і з вищими навчальними закладами. За нашими програмами, зокрема, навчаються в інститутах підвищення кваліфікації. Співробітники інституту читають лекції, проводять майстер­класи. До речі, посібники з педагогічної майстерності є в кожній школі Київщини.

– Наукові розробки інституту цікаві тільки вчителям?

– Звичайно, ні. Ми співпрацюємо з Івано­Франківським національним технічним університетом нафти і газу, Харківським політехнічним інститутом, Вінницьким політехнічним інститутом та іншими. У нашому інституті 80 працівників. Серед них – 50 докторів і кандидатів наук. Президія Національної академії педагогічних наук доручає нам ту чи іншу тему і ми розробляємо її «на майбутнє». Якщо ця тема не практична, то все одно знаходимо в ній практичний аспект. Без такої роботи «на майбутнє» не буде поступу. Ми виробляємо «ідеал», до якого треба рухатись. Не можна стояти на місці!

– У світі кажуть: щоб бути оптимістом, треба спілкуватися з молоддю. Бо країна буде такою, про яку сьогодні «мріють», а завтра збудують молоді люди. Ви оптиміст?

– Оптиміст. Мені колись батьки казали: твоє щастя – в твоїх руках. Тепер я про це студентам кажу. Вони мріють про сучасне європейське майбутнє країни. Такою вона й буде!

Світлана ГАЛАТА