Анонси та оголошення
25 березня 2016 року загальними зборами НАПН України схвалено Стратегію розвитку Національної академії педагогічних наук України на 2016-2022 роки.
16 листопада 2017 року в НАПН України відбудеться методологічний семінар “Нові тенденції і явища у дитячому та молодіжному середовищі в Україні: цивілізаційний, культурологічний, інформаційний виміри”. Організатори семінару Національна академія педагогічних наук України, Міністерство освіти і науки україни, Відділення загальної педагогіки та філософії освіти НАПН України, Інститут проблем виховання НАПН україни.
Строк подання заяв – два місяці з дня опублікування оголошення.
Документи приймаються до 4 серпня 2017 р. у науково-організаційному відділі апарату Президії НАПН України (к. 204).
Експонується книжкова виставка «Ільченко Віра Романівна – дослідник у галузі реформування змісту освіти»
Національна академія педагогічних наук України глибоко сумує з приводу смерті академіка НАПН України Галіка Ісаковича Артемчука
30 червня 2017 року за результатами голосування наукових працівників Інституту обдарованої дитини НАПН України обрано директора Інституту обдарованої дитини НАПН України – Гальченка Максима Сергійовича.


Офіційне інтернет-представництво Президента України
Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
Урядовий портал



Василь Кремень: «В університеті мене запитали: «А чого це ви: із села — й на філософський факультет?»

Ми зустрілися з Василем  Григоровичем напередодні його 70-річчя. В розмову про людиноцентризм, запит на якісну освіту в суспільстві, про її майбутнє, про те, як виховати самодостатню особистість, вкраплюються спогади про рідне село, дитинство, батьків. Та й говорить Василь Кремень так, як, бува, почуєш у селі поважну чоловічу розмову: неспішно, вагомо і з людяністю в голосі.

— Василю Григоровичу, найперше хочеться запитати: ви, людина з освітою філософа, пройшовши тривалий і цікавий життєвий шлях, як вважаєте — в чому його сенс?

— Максимальний саморозвиток і самореалізація. Це й у приватних інтересах, бо так ти відбуваєшся як особистість, більше пізнаєш, і водночас саме так можна зробити максимум користі для людей. Важливо, аби ці дві складові  — праця на себе і на людей — поєднувалися. 

— Якщо говорити про найважливіші події в житті, що б ви згадали передовсім?

— Вступ на філософський факультет Київського університету. Вступав двічі. Першого разу стався такий напівкумедний випадок. Коли я не пройшов, десь почув, що можна відвідувати лекції як вільний слухач, а після першого семестру, якщо скласти іспити краще за інших, є шанс, що  до університету таки приймуть. Пішов із цим запитанням до першого проректора. «Ні, ми такого не можемо дозволити», —  почув у відповідь. «А хто може?» Він, певно, аби відкараскатися від мене, сказав: «Міністр або його перший заступник». Я пішов у міністерство. Міністра, як сказала секретарка, на місці не було, зате з кабінету визирнув його перший заступник. «А ви з якого приводу?» — спитав. Почувши, чого хочу, здивовано підняв брови: «А чого це ви: із села — й на філософський факультет? Треба було в сільгоспакадемію йти…» Я мовчки розвернувся й пішов. Минули роки, й ця людина працювала серед моїх підлеглих. Але про той випадок я не згадував.

У той час була в мене характерна  сільська парубоча зачіска: довге волосся, зачесане назад. Воно розліталося, і я пішов до київської перукарні, попросивши зробити так, щоб воно лежало сумирно. Перукар щось там мочив, клав сіточку... Коли я подивився на себе в дзеркало, ледь не очманів: кучері, як в Анжели Девіс! Тоді вже геть засмутився: мало того, що не пройшов за конкурсом, то ще й із кучерями повернуся! А невідомо, скажу я вам, що для села страшнішим було. Зрештою, знову пішов до перукарні, щоб постригли коротенько. Вдома мати, як побачила ту стрижку,  —  в плач!

Рік пропрацював слюсарем, а коли вступав  удруге, витягнув той самий квиток, що й рік тому! Отримав «відмінно». Оскільки школу закінчив із золотою медаллю, то став студентом. Був першим у роду, хто вступив до університету.  

— Чому обрали саме філософію?

— Намагання осмислити життя, історію було з дитинства. Також подобалися політичні науки, а в моїй уяві філософія була до цього найближчою. Та й тодішнє сільське життя спонукало і до роздумів, і одночасно до самостійності. Після четвертого класу ми вже працювали в колгоспі, кіньми стягували сіно, після восьмого я був прищіплювачем тракториста, а це означало, що половину часу він орав трактором, а половину — я. 

На нашому курсі перші рік-два перед вела міська молодь, але потім ми, сільські діти, їх обігнали. Та й з-поміж однокурсників вихідці із села досягли більшого: взяли своє мотивація і здатність до самостійних дій.

Значимим був захист обох дисертацій. І досі пам’ятаю, як вранці, ведучи сина до дитсадка, знайшов у поштовій скриньці лист від ВАКу про затвердження своєї кандидатської.  

Я великий прибічник людиноцентризму — формування  особистості на основі її талантів. У школі це дитиноцентризм, максимальне наближення навчання  до конкретних здібностей дитини, аби допомогти їй пізнати себе. Тоді, ставши дорослою, така людина максимально себе реалізує. І вона буде щасливою, займаючись улюбленою справою, і країна розвиватиметься, бо люди діятимуть ефективно.

Шана й повага до людини  досі не є сильною стороною нашого суспільства. 

Так само дотепер існує неповага до дитини в школі як відображення неповаги до  особистості. Намагання утвердити авторитарну педагогіку призвело до того, що дитина не ставала самодостатньою. Між тим, хто навчав, і тим, кого навчали, існували не рівноправні, а суб’єктно-об’єктні стосунки. Тому людина в школі часто не формувалася як особистість, і йдучи в суспільство, була схильна до патерналістських почуттів, діяла за принципом «чого забажаєте».

 Навчальний процес треба змінювати в цьому контексті. Формувати самодостатню особистість не так важливо для освіти, як для суспільства, бо це єдина умова демократії в ньому. Демократичне суспільство не там, де демократичні президент чи парламент, а де є критична маса людей, здатна жити за демократії і не здатна жити в авторитарних умовах. Водночас я впевнений, що ані Майдан 2004 року, ані Революція Гідності не відбулися б, якби на той час уже не було певних змін в освіті. Нинішня молодь вже не така зашорена, як раніше.

— Як вважаєте, що ми тут недопрацьовуємо?

— Громадська думка досі не сформувалася щодо бачення пріоритетності як освіти, так і науки, вчителя, науковця. А  політичні сили діють згідно із запитом у суспільстві: є він — намагаються щось зробити. 

 Успіх країни в освіті залежить від  того, яким є вчитель. Фінська модель освіти одна з найуспішніших у світі, бо в них такий пріоритет щодо вчителів, зокрема й у зарплаті, що в університетах найбільший конкурс на три спеціальності: лікар, юрист і вчитель. Ще одне питання — побут вчителя, особливо сільського. Якби сільський голова разом із громадою побудував для молодої вчительської пари будинок з усіма зручностями, він би закріпив їх у селі на 30—40 років. Тому дуже багато залежить від місцевих громад. Так само й  батьки: якщо вони хочуть, аби їхні діти були добре підготовлені, мають домогтися в місцевої влади, щоб до них таки приїхав кваліфікований учитель.

За суттю це одна з найліпших професій: людина допомагає формувати інших людей, їхні знання, уміння, особистість. Учителеві потрібно дати свободу, щоб він міг реалізуватися у вільному режимі. Якраз у цьому дусі й зроблено проект «Нова школа», котрий впроваджує МОН за підтримки АПН.  

— А хто були ті люди, котрих ви вважаєте в житті своїми вчителями?

— Перша вчителька —  Груня Федорівна Тищенко. Ми її обожнювали, навдивовижу світла й добра була людина. Вона довго душевно підтримувала мене в житті. Прожила понад 95 років і до останнього читала газети. Багато чого навчився в академіків Володимира Шинкарука, Івана Кураса. Але загалом скажу так: я заперечую абсолютизацію авторитетів. Повірте: зі шкільних років не хотів бути схожим ні на кого, окрім себе. Перейняти якісь риси чи взяти приклад — добра річ, але передовсім людина має стати самою собою.

— За час вашої роботи керівником МОН кількість школярів, які навчалися українською мовою, зросла з  62% до 75%.  Як це вдалося зробити?

— Це болюче питання, про яке треба було менше говорити, а більше робити. Вдалося створити атмосферу доброзичливого ставлення, в якій це стало можливо. Водночас запрошували керівників обласних управлінь освіти й казали: цього року у вас ось такі показники. Що плануємо на наступний? Яким чином ви це робитимете? Тобто до атмосфери додавали й конкретику.

— Ви так само ліквідували інститут другорічництва й зініціювали запровадження дванадцятирічки в школах…

—  Так, майже 40 тисяч дітей лишалися  на другий рік у тому самому класі. Знань у них від того не додавалося, вони тільки зневірювалися  в собі, ставали мішенню для асоціальної поведінки на вулиці. Якщо в дитини немає особливих талантів, не треба ламати її через коліно. Звичайно, слід мотивувати, але якщо вона не схильна до математики, то видатним науковцем у цій сфері однак не стане, а гроші зуміє порахувати в будь-якому разі. Дитині треба дати змогу стати самою собою на основі тих здібностей, які заклали батьки та Бог. 

Щодо дванадцятирічки, то за тих умов, в яких нині живе людина, неможливо навчити її за десять років. Як відомо, ми найвідсталіші за часом навчання у школі серед усіх країн (поряд тільки Білорусь та РФ). Цивілізаційні тенденції вимагають інших підходів. Наша освіта нині ґрунтується на вивченні певних знань, у кращому разі — на критичному й творчому мисленні. Безумовно, ці функції навчального процесу лишаться, але потрібно ще дві: навчити дитину навчатися протягом життя  та навчити використовувати знання в практичній діяльності. Іншими словами, маємо перейти до компетентнісного типу навчання.

Нині людина перебуває в потужному інформаційно-комунікативному середовищі. Щоб лишатися самим собою, треба дуже усвідомлено ставитися до кожного контакту відповідно до власних переконань, а для цього потрібна розвинена самодостатня особистість. Масоподібна людина легко піддається інформаційному впливу, не маючи здатності аналізувати суть того, що відбувається.   

Глобалізаційні процеси передбачають, що країна має швидко розвиватися, а люди — ставати конкурентоспроможними в глобальному просторі. Тому потрібно готувати глобалістську людину, але водночас патріота своєї країни. Бо глобалізація — це й загострення стосунків, зростання конкуренції. І той народ і країна, що має потужне відчуття  національної єдності, розуміння національних інтересів як в економіці, так і в інших сферах, має шанс найуспішніше захистити свої інтереси. 

Поки що наша система освіти, хоч і мала багато педагогів-новаторів, лишається замкненою. Доки вчитель-предметник не володітиме англійською, аби бути в курсі світових тенденцій, нам буде важко вирватися із замкненого кола.

 — Ви згадували, що власною самостійністю завдячуєте тому, що виросли в селі. На що спиратися нинішнім батькам, щоб виховати   самодостатню дитину?

 — Згадав випадок, котрий, певна річ, і буде відповіддю. Якось в аеропорту  Франкфурта чекав рейс на Сеул. Поруч опинилася кореянка з дітьми. Який гармидер здійняли ті дітлахи! Більшість наших мам, може, й руку приклали б хоча б для власного самоствердження. Нічого подібного в стосунках корейської мами з дітьми не було й близько.

У Сеулі в розмові з міністром запитав: як вам вдається цього досягти? З одного боку — вседозволеність, з другого — поклоніння старшим, дисципліна, відданість корпоративній культурі. Той відповів: до певного часу дозволяємо дитині все, тим самим виробляючи її віру в себе та здатність до самостійних дій. А вже після цього закладаємо розуміння суспільно-моральних норм. Тобто обмеження лягають на сформоване почуття самоповаги, активності й розкутості. Одна з наших великих проблем у тому, що  в нас не вчать бути батьками. Тому я обс­тоюю ідею педагогізації суспільства, щоб утвердити гуманні стосунки, передовсім між батьками й дітьми.

Я проти надмірно слухняних дітей. Часто це зручно батькам, але  це самозаперечення особистості. Така  слухняність не потрібна. Повага — так.  Бо чимало таких прикладів, коли дитина слухняна, оцінки високі, вчителі хвалять, а закінчила  школу — і в житті не відбулася. Бо не відбулася як особистість. А для чого життя, якщо не самому його жити?

— За час вашої роботи в МОН стартувала  одна з найважливіших наших реформ: впровадження ЗНО. Чим запам’яталися ті перші кроки? 

— Ми почали з 2003-го. Тоді ще не було державного фінансування, й нас підтримав Фонд «Відродження». Уперше  ЗНО відбулося в Києві, Львівській, Харківській та Одеській областях. Я навіть пам’ятаю місце, де ми були з директором фонду Євгеном Бистрицьким, коли він сказав: «А спробуймо отаке». Я тоді хвилювався за дві речі: ЗНО — це потужний інструмент, і  якщо  його неправильно використати, він може спрямувати освіту в хибному напрямку. Наприклад, якщо відповіді були чисто механічними, то могли б не орієнтувати на розмірковування. Тому  важливо, щоб разом із закритими були й відкриті питання, хоч вони складніші для перевірки. Також боявся, щоб випадки хабарництва  на рівні окремих університетів не перетворилися на єдиний  хабарницький центр. На щастя, все склалося успішно, і я дожив до того, що моя внучка пожинає плоди тих зусиль.

— Василю Григоровичу, що для вас відпочинок? Як  перезавантажуєтеся і як тримаєте себе в тонусі?

— Передовсім щоранку ходжу приблизно три кілометри. У вихідні працюю на ділянці, займаюся грядками. Цього року вперше дині й кавуни посадив. За садком доглядаю, траву кошу. В рідному селі зберіг хату, яку будував разом із батьком. Щоправда, піч (бо розвалювалася) довелося викинути, за що мене тепер критикують і дружина, й діти. Час від часу їжджу туди, це теж для мене важлива підзарядка.

Тетяна МОІСЕЄВА

вул. Січових Стрільців, 52-А,
Київ, 04053, Україна
e-mail: info@naps.gov.ua