Анонси та оголошення
Відповідно до плану роботи Національної академії педагогічних наук України відбудеться 15 листопада 2018 року.
25 березня 2016 року загальними зборами НАПН України схвалено Стратегію розвитку Національної академії педагогічних наук України на 2016-2022 роки.
24–28 вересня 2018 р.
Фахівці Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського НАПН України підготували книжкову виставку до 25-річчя виходу в світ першого номеру журналу «Педагогіка і психологія», яка експонується в загальному читальному залі з 10 до 23 вересня 2018 р.
17 вересня 2018 року запрошуємо Вас взяти участь у засіданні Всеукраїнського науково-методичного семінару «Системи навчання і освіти в комп’ютерно орієнтованому середовищі».
28 вересня 2018 року на базі Київського університету імені Бориса Грінченка, вул. Маршала Тимошенка, 13-Б, відбудеться Урочисте зібрання, присвячене 100-річчю від дня народження Василя Сухомлинського.


Офіційне інтернет-представництво Президента України
Офіційний веб-сайт Верховної Ради України
Урядовий портал



Василь Кремень: «В університеті мене запитали: «А чого це ви: із села — й на філософський факультет?»

Ми зустрілися з Василем  Григоровичем напередодні його 70-річчя. В розмову про людиноцентризм, запит на якісну освіту в суспільстві, про її майбутнє, про те, як виховати самодостатню особистість, вкраплюються спогади про рідне село, дитинство, батьків. Та й говорить Василь Кремень так, як, бува, почуєш у селі поважну чоловічу розмову: неспішно, вагомо і з людяністю в голосі.

— Василю Григоровичу, найперше хочеться запитати: ви, людина з освітою філософа, пройшовши тривалий і цікавий життєвий шлях, як вважаєте — в чому його сенс?

— Максимальний саморозвиток і самореалізація. Це й у приватних інтересах, бо так ти відбуваєшся як особистість, більше пізнаєш, і водночас саме так можна зробити максимум користі для людей. Важливо, аби ці дві складові  — праця на себе і на людей — поєднувалися. 

— Якщо говорити про найважливіші події в житті, що б ви згадали передовсім?

— Вступ на філософський факультет Київського університету. Вступав двічі. Першого разу стався такий напівкумедний випадок. Коли я не пройшов, десь почув, що можна відвідувати лекції як вільний слухач, а після першого семестру, якщо скласти іспити краще за інших, є шанс, що  до університету таки приймуть. Пішов із цим запитанням до першого проректора. «Ні, ми такого не можемо дозволити», —  почув у відповідь. «А хто може?» Він, певно, аби відкараскатися від мене, сказав: «Міністр або його перший заступник». Я пішов у міністерство. Міністра, як сказала секретарка, на місці не було, зате з кабінету визирнув його перший заступник. «А ви з якого приводу?» — спитав. Почувши, чого хочу, здивовано підняв брови: «А чого це ви: із села — й на філософський факультет? Треба було в сільгоспакадемію йти…» Я мовчки розвернувся й пішов. Минули роки, й ця людина працювала серед моїх підлеглих. Але про той випадок я не згадував.

У той час була в мене характерна  сільська парубоча зачіска: довге волосся, зачесане назад. Воно розліталося, і я пішов до київської перукарні, попросивши зробити так, щоб воно лежало сумирно. Перукар щось там мочив, клав сіточку... Коли я подивився на себе в дзеркало, ледь не очманів: кучері, як в Анжели Девіс! Тоді вже геть засмутився: мало того, що не пройшов за конкурсом, то ще й із кучерями повернуся! А невідомо, скажу я вам, що для села страшнішим було. Зрештою, знову пішов до перукарні, щоб постригли коротенько. Вдома мати, як побачила ту стрижку,  —  в плач!

Рік пропрацював слюсарем, а коли вступав  удруге, витягнув той самий квиток, що й рік тому! Отримав «відмінно». Оскільки школу закінчив із золотою медаллю, то став студентом. Був першим у роду, хто вступив до університету.  

— Чому обрали саме філософію?

— Намагання осмислити життя, історію було з дитинства. Також подобалися політичні науки, а в моїй уяві філософія була до цього найближчою. Та й тодішнє сільське життя спонукало і до роздумів, і одночасно до самостійності. Після четвертого класу ми вже працювали в колгоспі, кіньми стягували сіно, після восьмого я був прищіплювачем тракториста, а це означало, що половину часу він орав трактором, а половину — я. 

На нашому курсі перші рік-два перед вела міська молодь, але потім ми, сільські діти, їх обігнали. Та й з-поміж однокурсників вихідці із села досягли більшого: взяли своє мотивація і здатність до самостійних дій.

Значимим був захист обох дисертацій. І досі пам’ятаю, як вранці, ведучи сина до дитсадка, знайшов у поштовій скриньці лист від ВАКу про затвердження своєї кандидатської.  

Я великий прибічник людиноцентризму — формування  особистості на основі її талантів. У школі це дитиноцентризм, максимальне наближення навчання  до конкретних здібностей дитини, аби допомогти їй пізнати себе. Тоді, ставши дорослою, така людина максимально себе реалізує. І вона буде щасливою, займаючись улюбленою справою, і країна розвиватиметься, бо люди діятимуть ефективно.

Шана й повага до людини  досі не є сильною стороною нашого суспільства. 

Так само дотепер існує неповага до дитини в школі як відображення неповаги до  особистості. Намагання утвердити авторитарну педагогіку призвело до того, що дитина не ставала самодостатньою. Між тим, хто навчав, і тим, кого навчали, існували не рівноправні, а суб’єктно-об’єктні стосунки. Тому людина в школі часто не формувалася як особистість, і йдучи в суспільство, була схильна до патерналістських почуттів, діяла за принципом «чого забажаєте».

 Навчальний процес треба змінювати в цьому контексті. Формувати самодостатню особистість не так важливо для освіти, як для суспільства, бо це єдина умова демократії в ньому. Демократичне суспільство не там, де демократичні президент чи парламент, а де є критична маса людей, здатна жити за демократії і не здатна жити в авторитарних умовах. Водночас я впевнений, що ані Майдан 2004 року, ані Революція Гідності не відбулися б, якби на той час уже не було певних змін в освіті. Нинішня молодь вже не така зашорена, як раніше.

— Як вважаєте, що ми тут недопрацьовуємо?

— Громадська думка досі не сформувалася щодо бачення пріоритетності як освіти, так і науки, вчителя, науковця. А  політичні сили діють згідно із запитом у суспільстві: є він — намагаються щось зробити. 

 Успіх країни в освіті залежить від  того, яким є вчитель. Фінська модель освіти одна з найуспішніших у світі, бо в них такий пріоритет щодо вчителів, зокрема й у зарплаті, що в університетах найбільший конкурс на три спеціальності: лікар, юрист і вчитель. Ще одне питання — побут вчителя, особливо сільського. Якби сільський голова разом із громадою побудував для молодої вчительської пари будинок з усіма зручностями, він би закріпив їх у селі на 30—40 років. Тому дуже багато залежить від місцевих громад. Так само й  батьки: якщо вони хочуть, аби їхні діти були добре підготовлені, мають домогтися в місцевої влади, щоб до них таки приїхав кваліфікований учитель.

За суттю це одна з найліпших професій: людина допомагає формувати інших людей, їхні знання, уміння, особистість. Учителеві потрібно дати свободу, щоб він міг реалізуватися у вільному режимі. Якраз у цьому дусі й зроблено проект «Нова школа», котрий впроваджує МОН за підтримки АПН.  

— А хто були ті люди, котрих ви вважаєте в житті своїми вчителями?

— Перша вчителька —  Груня Федорівна Тищенко. Ми її обожнювали, навдивовижу світла й добра була людина. Вона довго душевно підтримувала мене в житті. Прожила понад 95 років і до останнього читала газети. Багато чого навчився в академіків Володимира Шинкарука, Івана Кураса. Але загалом скажу так: я заперечую абсолютизацію авторитетів. Повірте: зі шкільних років не хотів бути схожим ні на кого, окрім себе. Перейняти якісь риси чи взяти приклад — добра річ, але передовсім людина має стати самою собою.

— За час вашої роботи керівником МОН кількість школярів, які навчалися українською мовою, зросла з  62% до 75%.  Як це вдалося зробити?

— Це болюче питання, про яке треба було менше говорити, а більше робити. Вдалося створити атмосферу доброзичливого ставлення, в якій це стало можливо. Водночас запрошували керівників обласних управлінь освіти й казали: цього року у вас ось такі показники. Що плануємо на наступний? Яким чином ви це робитимете? Тобто до атмосфери додавали й конкретику.

— Ви так само ліквідували інститут другорічництва й зініціювали запровадження дванадцятирічки в школах…

—  Так, майже 40 тисяч дітей лишалися  на другий рік у тому самому класі. Знань у них від того не додавалося, вони тільки зневірювалися  в собі, ставали мішенню для асоціальної поведінки на вулиці. Якщо в дитини немає особливих талантів, не треба ламати її через коліно. Звичайно, слід мотивувати, але якщо вона не схильна до математики, то видатним науковцем у цій сфері однак не стане, а гроші зуміє порахувати в будь-якому разі. Дитині треба дати змогу стати самою собою на основі тих здібностей, які заклали батьки та Бог. 

Щодо дванадцятирічки, то за тих умов, в яких нині живе людина, неможливо навчити її за десять років. Як відомо, ми найвідсталіші за часом навчання у школі серед усіх країн (поряд тільки Білорусь та РФ). Цивілізаційні тенденції вимагають інших підходів. Наша освіта нині ґрунтується на вивченні певних знань, у кращому разі — на критичному й творчому мисленні. Безумовно, ці функції навчального процесу лишаться, але потрібно ще дві: навчити дитину навчатися протягом життя  та навчити використовувати знання в практичній діяльності. Іншими словами, маємо перейти до компетентнісного типу навчання.

Нині людина перебуває в потужному інформаційно-комунікативному середовищі. Щоб лишатися самим собою, треба дуже усвідомлено ставитися до кожного контакту відповідно до власних переконань, а для цього потрібна розвинена самодостатня особистість. Масоподібна людина легко піддається інформаційному впливу, не маючи здатності аналізувати суть того, що відбувається.   

Глобалізаційні процеси передбачають, що країна має швидко розвиватися, а люди — ставати конкурентоспроможними в глобальному просторі. Тому потрібно готувати глобалістську людину, але водночас патріота своєї країни. Бо глобалізація — це й загострення стосунків, зростання конкуренції. І той народ і країна, що має потужне відчуття  національної єдності, розуміння національних інтересів як в економіці, так і в інших сферах, має шанс найуспішніше захистити свої інтереси. 

Поки що наша система освіти, хоч і мала багато педагогів-новаторів, лишається замкненою. Доки вчитель-предметник не володітиме англійською, аби бути в курсі світових тенденцій, нам буде важко вирватися із замкненого кола.

 — Ви згадували, що власною самостійністю завдячуєте тому, що виросли в селі. На що спиратися нинішнім батькам, щоб виховати   самодостатню дитину?

 — Згадав випадок, котрий, певна річ, і буде відповіддю. Якось в аеропорту  Франкфурта чекав рейс на Сеул. Поруч опинилася кореянка з дітьми. Який гармидер здійняли ті дітлахи! Більшість наших мам, може, й руку приклали б хоча б для власного самоствердження. Нічого подібного в стосунках корейської мами з дітьми не було й близько.

У Сеулі в розмові з міністром запитав: як вам вдається цього досягти? З одного боку — вседозволеність, з другого — поклоніння старшим, дисципліна, відданість корпоративній культурі. Той відповів: до певного часу дозволяємо дитині все, тим самим виробляючи її віру в себе та здатність до самостійних дій. А вже після цього закладаємо розуміння суспільно-моральних норм. Тобто обмеження лягають на сформоване почуття самоповаги, активності й розкутості. Одна з наших великих проблем у тому, що  в нас не вчать бути батьками. Тому я обс­тоюю ідею педагогізації суспільства, щоб утвердити гуманні стосунки, передовсім між батьками й дітьми.

Я проти надмірно слухняних дітей. Часто це зручно батькам, але  це самозаперечення особистості. Така  слухняність не потрібна. Повага — так.  Бо чимало таких прикладів, коли дитина слухняна, оцінки високі, вчителі хвалять, а закінчила  школу — і в житті не відбулася. Бо не відбулася як особистість. А для чого життя, якщо не самому його жити?

— За час вашої роботи в МОН стартувала  одна з найважливіших наших реформ: впровадження ЗНО. Чим запам’яталися ті перші кроки? 

— Ми почали з 2003-го. Тоді ще не було державного фінансування, й нас підтримав Фонд «Відродження». Уперше  ЗНО відбулося в Києві, Львівській, Харківській та Одеській областях. Я навіть пам’ятаю місце, де ми були з директором фонду Євгеном Бистрицьким, коли він сказав: «А спробуймо отаке». Я тоді хвилювався за дві речі: ЗНО — це потужний інструмент, і  якщо  його неправильно використати, він може спрямувати освіту в хибному напрямку. Наприклад, якщо відповіді були чисто механічними, то могли б не орієнтувати на розмірковування. Тому  важливо, щоб разом із закритими були й відкриті питання, хоч вони складніші для перевірки. Також боявся, щоб випадки хабарництва  на рівні окремих університетів не перетворилися на єдиний  хабарницький центр. На щастя, все склалося успішно, і я дожив до того, що моя внучка пожинає плоди тих зусиль.

— Василю Григоровичу, що для вас відпочинок? Як  перезавантажуєтеся і як тримаєте себе в тонусі?

— Передовсім щоранку ходжу приблизно три кілометри. У вихідні працюю на ділянці, займаюся грядками. Цього року вперше дині й кавуни посадив. За садком доглядаю, траву кошу. В рідному селі зберіг хату, яку будував разом із батьком. Щоправда, піч (бо розвалювалася) довелося викинути, за що мене тепер критикують і дружина, й діти. Час від часу їжджу туди, це теж для мене важлива підзарядка.

Тетяна МОІСЕЄВА

вул. Січових Стрільців, 52-А,
Київ, 04053, Україна
e-mail: info@naps.gov.ua